− Авжеж, тоді б я ніколи не побачив її! − відказав я з гіркотою. − Адже це завдяки вам я вперше зустрівся з нею!

− Слушно! − він замислено глянув на мене. − Однак я перебуваю в дуже дражливому становищі: виходить майже на те, що я винен, хоча я зовсім не мав лихих намірів, запевняю вас! − Він усміхнувся, потім серйозно повів далі: − Справді, я раджу вам уникати скандальних пліток. Не заради мене − мені байдужісінько, що про мене говорять, − але заради дами!

− Заради себе я їх уникатиму, − сказав я роздратовано. − Найбільше я дбатиму про самого себе. Я вирушу у тривалу подорож.

− Так, їдьте до Індії, полювати на тигрів, − запропонував він, − або до Африки, вбивати слонів. Так часто чинять чоловіки, коли їхні дружини занедбують їхню гідність. Багато порядних відомих чоловіків перебувають нині в чужих краях!

Знову осяйна посмішка майнула на його обличчі, але я не міг усміхнутись у відповідь. Я сумно дивився у вікно, потяг мчав через голі осінні поля − пустинні, похмурі, як моє безрадісне життя.

− їдьмо зі мною на зиму до Єгипту, − вів далі він. − Вирушимо моєю яхтою, вона зветься «Полум'я». Ми прибудемо до Александрії, потім попливемо берегами Нілу; там ми забудемо про існування жінок, цих легковажних ляльок, або принаймні дивитимемось на них, як на іграшки для нас, вищих істот, − іграшки, які ми легко викидаємо.

− Єгипет, Ніл… − пробурмотів я; однак ідея сподобалась мені. − Зрештою, чом би й ні?

− Справді, чом би й ні, − погодився він. − Відвідаємо країну старих богів, країну, в якій жила моя принцеса, розбиваючи чоловічі серця! Може, нам пощастить відкрити мумію її останньої жертви − хтозна?

Я уникав його погляду. Згадка про жахливий крилатий предмет була мені огидна. Я майже відчував якийсь таємничий зв'язок між гидкою комахою та моєю дружиною Сибіллою.

Я був утішений, коли потяг прибув до Лондона; ми взяли екіпаж та занурились у самісінький вир столичного життя. Безперервний шум від їзди, барвистий натовп, крики продавців газет та омнібусних кондукторів − весь цей галас був приємний для моїх вух і розігнав на деякий час мої думки. Ми снідали в «Савойї» та забавлялися, спостерігаючи за модними світськими бовдурами: беззмістовними молодиками в колодках із високих комірів, здерев'янілих від крохмалю, та в наручних кайданах із так само здерев'янілих, недоладно перебільшених манжетів; легковажними нафарбованими, напудрованими жінками зі штучним волоссям та підмальованими бровами, які щосили намагаються уподібнитись до куртизанок; старезними матронами, що шкандибають на високих підборах, аби додати собі дівочої грації й у такий спосіб приховати прикру наявність товстого черева та огрядного бюсту; так званими денді та сімдесятирічними франтами, що мають дивні юнацькі забаганки і для їх задоволення по-цап'ячому стрибають, упадаючи за молодицями… Ці та подібні до них нікчемні особини нікчемної юрби проходили перед нами, наче маріонетки на сільському ярмарку, збуджуючи в нас глум і зневагу.

Поки ми пили вино, увійшов якийсь пан та сів до сусіднього столу. Віддавши розпорядження щодо сніданку, він розгорнув книжку, яку мав при собі, на закладеному місці й узявся читати з великою увагою. Я впізнав обкладинку: це була «Незгода» Мевіс Клер. Очі мої пойняло туманом, клубок підкочувався до горла; я ніби бачив світле обличчя, серйозні очі, ніжний усміх Мевіс − жінки, яка носила на чолі лавровий вінок, а в руках мала лілеї, квіти чистоти та спокою. О ці лілеї! Вони були для мене.

Я затулив очі рукою, однак відчував, що Лючіо спостерігає за мною. Тієї самої миті він лагідно заговорив, ніби прочитавши мої думки:

− Зверніть увагу, який ефект справляє справді цнотлива жінка на душу навіть кепської людини! Шкода, що таких жінок замало!

Я мовчав.

− Нині, − вів далі він, − жінки, немов курки на пташнику, здіймають галас про свої «права». їхнє найголовніше право, їхній найвищий привілей − скеровувати та оберігати душі чоловіків. Але цю місію вони здебільшого відкидають, уважаючи, що вона нижча від їхньої гідності. Аристократки уникають піклування про власних дітей, доручаючи це найманим слугам, а потім дивуються та ображаються, коли з їхніх дітей виходять йолопи чи негідники. Якби я був володарем держави, я б видав закон, за яким кожна мати була б зобов'язана сама годувати й виховувати своїх дітей, як того вимагає природа, − хіба що слабке здоров'я не дає їй такої змоги, про що вона мусить надати довідку щонайменше від двох лікарів. Жінки, які б відмовилися підпорядкуватись законові, були б засуджені до ув'язнення та каторжних робіт. Це змусило б їх спам'ятатися. Пустопорожність, розбещеність, примхи та себелюбство жінок роблять із чоловіків брутальних егоїстів.

Я підвів голову.

− До цього сам диявол причетний! − сказав я з гіркотою. − Якби жінки були доброчесними, чоловіки б із ними нудьгували. Гляньте на те, що зветься суспільством! Скільки чоловіків зумисне обирають собі за дружин розбещених жінок, а цнотливих залишають поза увагою! Візьміть хоча б Мевіс Клер.

− О, ви подумали про Мевіс Клер? − кинув він на мене швидкий погляд. − Але вона була б нелегкою здобиччю для чоловіка! Вона не прагне заміжжя, але вона не лишилася самотньою: цілий світ звертає на неї увагу.

− Це знеособлена любов, − відповів я, − вона не дає того захисту, якого потребує і мусить мати жінка.

− Чи не налагодились ви стати її коханцем? − засміявся він. − Боюся, ви зазнаєте поразки!

− Я? Її коханцем? Великий Боже! − вигукнув я; на саму думку про це кров ударила мені в обличчя. − Що за нісенітна ідея!

− Маєте рацію, нісенітна, − погодився він, досі всміхаючись. − Це все одно що запропонувати вам украсти святу чашу з церкви − з тією різницею, що це останнє вам, можливо, і вдалося б, оскільки чаша − тільки церковне начиння; але здобути Мевіс Клер вам не вдасться ніколи − вона належить Богові.

Я почав нетерпляче соватись на стільці, потім визирнув у вікно, біля якого ми сиділи; унизу пролягала жовта смуга Темзи.

− Мевіс важко назвати красунею, − говорив далі Лючіо, − але на її обличчі відбивається душевна краса, яка робить це обличчя гарним без того, що зветься вродою в ласолюбців. Еталон тілесної краси − нічого більше, як м'ясо, вдало розміщене навколо потворного скелета, м'ясо, вкрите гарною шкірою без рубців і плям. Це найбільш тлінний різновид краси: хвороба псує її, літа спотворюють, а смерть знищує… Тим не менш більшість чоловіків шукають у жінці саме цього. Гляньте на цих шістдесятилітніх джиґунів, які хотіли б скидатися на тридцятилітніх! Вони виходять прогулятися на Пікаділлі, вони полюють на юне м'ясо; прагнення не витончене, не інтелектуальне, натомість необорне! Тож не дивуйтеся, що «дами» з кафешантану спершу розбещують аристократів, а потім стають матерями їхніх дітей.

− Немає потреби кафешантанним дамам розбещувати тих, хто вже розбещений, − сказав я.

− Слушно! − Він кинув на мене лагідний, співчутливий погляд. − Скиньмо все зло на «нову» літературу!

Ми підвелися, скінчивши снідання, залишили «Савой» та пішли до Артур – клубу.

Тут ми, всівшись у тихому куточку, почали обговорювати наші плани на майбутнє. Мені легко було зважитись: усі країни світу були однакові для мене, і мені було геть байдуже, куди їхати. Однак ідея відвідання Єгипту (раніше я такої нагоди не мав) видалась мені манливою, і я охоче погодився провести там зиму разом із Лючіо.

− Ми уникатимемо товариства, − сказав він. − Чемні та освічені вельможні особи, які жбурляють у Сфінкса пляшками з-під шампанського, не матимуть честі складати нам компанію. Каїр переповнений цими маріонетками, тож там ми не зупинимось. Старий Ніл неймовірно мальовничий; лінива розкіш Даґобеї заспокоїть ваші розладнані нерви. Я пропоную покинути Англію за тиждень.