− Ви знаєте принца? − спитав я з легким подивом.

− Так, точніше, він знає мене. Він був дуже люб'язний, зацікавившись моєю книжкою. Він добре знається на літературі − значно краще, ніж про нього думають. Він не раз був тут і бачив, як я годую моїх критиків-голубів! Думаю, його це забавляло!

І от весь результат лайки преси! Вона називає своїх голубів іменами критиків і годує їх у присутності коронованих або уславлених осіб, яким трапляється бувати в неї (а таких чимало); вони разом сміються, коли «Глядач» б'ється через зерно, а «Суботній огляд» приндиться, захищаючи свою порцію гороху! Жоден ворожий відгук, вочевидь, безсилий був засмутити такого веселого, пустотливого ельфа!

− Як ви відрізняєтесь від пересічних літераторів! − вихопилося в мене.

− Я дуже рада, що ви так вважаєте, − відповіла вона. − Я не хочу бути до них подібною. Зазвичай усі літератори тримаються надто поважно й надають завеликої ваги всьому, що роблять, а тому неминуче стають нудними. Я не можу собі уявити, щоб хтось, упоравшись із доброю роботою, не був із того щасливий. Я згодна була б писати, навіть тулячись на горищі. Раніше я була злиденна − нестерпно злиденна! І навіть тепер я не заможна, однак того, що я заробляю, мені якраз вистачає, щоб жити. Якби я мала більше, я могла б залінуватися, занедбати працю, і тоді, знаєте, Сатана міг би втрутитись у моє життя.

− Гадаю, вам би вистачило сили, щоб устояти проти Сатани, − сказав Лючіо, допитливо дивлячись на неї.

− О, я не можу бути впевненою в собі! − усміхнулася вона. − Він, імовірно, мусить бути особою небезпечно привабливою. Я ніколи не змальовую його собі як володаря хвоста і ратиць. Здоровий глузд доводить мені, що істота такого вигляду не може мати такої великої сили. Найкращий образ Сатани дав Мільтон! − її очі потемнішали від напруженого мислення. − Могутній пропащий янгол! Можна тільки пожаліти за таке падіння!

Настала мовчанка. Десь співав птах, і легкий вітерець колихав лілеї на вікні.

− Бувайте, Мевіс Клер! − сказав Лючіо дуже лагідно, майже ніжно.

Його тихий голос тремтів; а серйозне обличчя було блідим. Вона у замішанні глянула на нього.

− Бувайте.

Вона простягла маленьку ручку; він якусь мить тримав її в долоні, а потім, на моє здивування, нахилився й поцілував. Вона почервоніла й висмикнула руку.

− Будьте завжди такою, якою ви є, Мевіс Клер! − сказав він лагідно. − Залишайтесь незмінною! Збережіть цю світлу натуру, цей спокійний дух тихого задоволення, і ви зможете носити гіркі лаври з такою самою приємністю, як носили б трояндовий вінок! Я багато мандрував і бачив світ; я зустрічав багатьох уславлених чоловіків і жінок, королів та королев, сенаторів, поетів і філософів; мій досвід широкий та різноманітний, отже, слова мої не зовсім позбавлені авторитету, і я запевняю вас, що Сатана, про якого ви згадували зі співчуттям, ніколи не порушить спокою чистої задоволеної душі. Лише подібне збігається: пропащий янгол шукає таких само пропащих, і диявол, якщо він існує, стає приятелем тільки тих, кому до смаку його вчення і товариство. Легенда твердить, що він боїться розп'яття, але я б сказав, що якщо він і боїться чого-небудь, так це того «солодкого спокою», який оспівує Шекспір: саме такий стандуші слугує надійною бронею проти зла. Я говорю як людина, чий вік дає право говорити. Я на багато, на дуже багато років старший від вас! Пробачте, якщо я був надто велеречивим!

Вона мовчала, вочевидь, зворушена та трохи здивована його словами. Напівпереляканий вираз миттєво зник із її обличчя, коли до неї підійшов я, щоб попрощатися.

− Я дуже радий, що познайомився з вами, міс Клер! − сказав я. − Маю надію, ми заприятелюємо!

− Я не бачу причин, щоб ворогувати, − відверто відповіла вона. − Я задоволена, що ви сьогодні прийшли! Якщо коли-небудь знову схочете мене вишпетити, то… ви свою долю знаєте. Станете голубом − нічого більше! Бувайте!

Вона граційно вклонилась нам, і, щойно за нами зачинилася хвіртка, ми відразу почули щасливий гавкіт сенбернара, вочевидь, випущеного з тимчасової в'язниці.

Якийсь час ми йшли мовчки, і допіру коли ввійшли до Віллосмірського парку та попрямували в бік алеї, де чекала натачанка, яка мала відвезти нас на станцію, Лючіо заговорив:

− Ну, що ви думаєте про неї тепер?

− Вона не має нічого спільного з узвичаєним уявленням про романістку, − відповів я зі сміхом.

− Узвичаєні уявлення найчастіше є помилковими, − зауважив він, пильно вдивляючись у мене. − Узвичаєне уявлення про диявола − неоковирна істота з рогами, ратицями та хвостом, як щойно згадала міс Клер. Узвичаєне уявлення про жіночу вроду − Венера Медицейська; а тим часом ваша леді Сибілла набагато перевершує цю статую, ціновану надто високо. Узвичаєне уявлення про поета − Аполлон; утім, він був богом, а жоден поет не може бути богорівним. Нарешті, узвичаєне уявлення про письменницю − стара, погано вдягнена, нечесана потвора в окулярах. Мевіс Клер не відповідає цьому описові, а тим не менш, саме вона − авторка «Незгоди»! Натомість Меквін, який усюди шпетить її, як тільки вміє, − той справді і старий, і негарний, і нечесаний, і в окулярах; але він не письменник! Уважається, що всі письменниці негарні; чоловіки-письменники в переважній більшості випадків справді негарні, але на це уваги ніхто не звертає. Якою б гарною з себе не була письменниця, люди завчасу переконані, що вона потвора, − адже преса вважає, що вона мусить бути потворою! Гарненька письменниця − це нісенітниця, це неоковирність, це образа і для жінок, і для чоловіків. Чоловіки не люблять її, бо вона надто незалежна і не виявляє до них уваги;жінки не люблять її за зухвальство поєднувати в собі красу та розум: таким чином вона стає небезпечною суперницею для тих, хто має саму лише вроду.

Тут ми підійшли до натачанки.

− До потяга лишилося рівно двадцять хвилин, Джеффрі! їдьмо! І ми поїхали. Я стежив за червоними шпилястими дахами Віллосмірського замку, освітленого останнім промінням призахідного сонця, доки поворот дороги не сховав їх від очей.

− То вам подобається маєток? − спитав Лючіо.

− Неймовірно!

− А ваша суперниця, Мевіс Клер? Вона вам подобається?

Я подумав хвильку й відповів:

− Так. Вона мені подобається. І я тепер зізнаюся вам, що її роман мені також подобається. Це великий твір, гідний найвидатнішого письменника. Мені він завжди подобався, і саме тому я гудив його.

− Щось це занадто мудроване пояснення! − посміхнувся він.

− Ні, пояснення дуже просте, − заперечив я. − Я заздрив їй, і досі заздрю. її нечуваний успіх збудив у мені сильне почуття образи, і задля власного полегшення я написав ту статтю. Але я більше ніколи так не вчиню. Нехай вільно ростуть її лаври.

− Лаври зазвичай ростуть без чужого дозволу, − багатозначно промовив Лючіо, − причому здебільшого ростуть вони там, де їх не сподіваються. їх не можна культивувати в теплицях критики.

− Я вже знаю це! − вигукнув я, згадавши про власний твір, осипаний хвальними рецензіями. − Я вивчив цей урок напам'ять!

Він пильно подивився на мене.

− Це тільки один урок серед багатьох, які ви ще маєте вивчити. Це був урок щодо слави. Наступний буде про кохання.

Він усміхнувся, а я відчув острах і ніяковість. Я подумав про Сибіллу, про незрівнянно вродливу Сибіллу, яка зізналась мені, що не вміє кохати. Чи не доведеться нам учити урок удвох? І чи засвоїмо ми його?..

XXI

Приготування до весілля відбувалося швидко. Ми з Сибіллою почали отримувати купи подарунків, і тут я познайомився з досі незнаною мені фазою вульгарності й лицемірства світського товариства. Кожен із дарувальників знав міру мого багатства і міг зробити висновок, як мало було потреби в підношенні мені та моїй нареченій коштовних речей. Незважаючи на це, всі наші так звані «друзі» та знайомі намагались перевищити один одного у цінності та вишуканості різноманітних презентів. Якби ми були молодою парою, яка укладала б шлюб із чистим коханням, але без упевненості в майбутніх доходах, ми б не отримали нічого корисного та цінного − кожен постарався б відбутися чимось дешевим. Замість гарного сервізу з масивного срібла ми б одержали вбогий набір мельхіорових чайних ложечок, а замість дорогих книг із витонченими естампами − родинну Біблію за десять шилінгів. Звичайно, я добре розумів прихований сенс такої марнотратності наших приятелів: їхні подарунки були не більш як хабарами, надісланими з метою, яку легко було вгадати: по-перше, бути запрошеними на весілля; по-друге, бути зазначеними в нашому візитному списку, за яким складатимуться запрошення на прийоми та бали; крім того, вони розраховували на наш вплив у суспільстві та на можливість при нагоді позичити в нас грошей. На їхні облесливі подарунки ми відповідали стриманими подяками та презирством: у цьому ми з Сибіллою були цілком одностайні. Вона була втомлена та байдужно дивилась на безліч коштовних прикрас; моє самолюбство було підлещене, коли вона запевнила, що єдиною річчю, яка їй справді сподобалась, була рив'єра з сапфірів та діамантів, яку разом з обручкою, оздобленою тим самим коштовним камінням, я подарував їй на заручини. Я помітив, що їй також дуже сподобався подарунок Лючіо, взірцевий витвір ювелірного мистецтва: пояс у формі змії, чий тулуб складався з дрібних смарагдів, а голова − з рубінів та діамантів; ця змія, гнучка, немов тростина, обвивала талію Сибілли і, здавалося, дихала разом із нею. Особисто я не вважав, що ця прикраса пасує молодій нареченій, але оскільки всі інші висловлювали захоплення й заздрили володарці такої вишуканої коштовності, то і я нічого не сказав про своє незадоволення.