− Забавна? − повторив я безглуздо, намагаючись теж посміхнутись до неї, але зусилля мої зійшли нанівець.

− Так, забавна! Вона була написана у настільки гнівному, обуреному тоні, що зробилася смішною. Бідолашна моя «Незгода»!Мені прикро, що вона викликала у вас такий настрій − настрій, який вичерпав вашу енергію!

Вона знову засміялася й сіла, дивлячись на мене відвертим поглядом усміхнених очей; я не міг терпіти цього холоднокровно. Мало сказати, що я почувався дурнем, − це було відчуття тотальної поразки. Ця жінка з молодим, світлим обличчям, дзвінким голосом і, вочевидь, щасливою вдачею виявилася зовсім не такою, якою я її собі уявляв, і тепер я силкувався знайти бодай якусь зв'язну й розумну відповідь. Я спіймав насмішкуватий погляд Лючіо, і думки мої ще дужче змішалися.

Цієї миті сталась невеличка метушня через поведінку Тріксі, яка, всівшись проти Лючіо та підійнявши носа догори, раптом почала відчайдушно, як на таку маленьку тваринку, вити. Хазяйка здивувалася.

− Тріксі, в чому річ? − вигукнула вона, хапаючи песика на руки, а той, тремтячи й гарчачи, хутенько сховав писок.

Міс Клер запитливо глянула на Лючіо.

− З нею ніколи раніше не траплялося нічого подібного. Може, ви не любите собак, княже?

− Боюся, що це вони не люблять мене! − відповів він поважно.

− У такому разі даруйте мені, − промовила вона, вийшла з кімнати та відразу ж повернулась, але вже без песика.

Після цього інциденту я часто помічав, що її сині очі зупиняються з виразом розгубленості й тривоги на гарному обличчі Лючіо, ніби вона у самій його вроді вбачала щось відразливе.

Тим часом до мене повернулась моя звичайна самовлада, і я звернувся до міс Клер у люб'язному, напівпоблажливому тоні.

− Мене тішить, міс Клер, що ви не образилися за ту статтю. Погоджуюсь, вона була занадто енергійна, але, знаєте, ми не можемо всі приставати до однієї думки…

− Безумовно! − сказала вона спокійно, з легкою усмішкою.

− У наслідок такого стану речей світ зробився б нестерпно нудним! Запевняю вас, я не ображалась і не ображаюся: критика була взірцем дотепності й не справила навіть найменшого впливу ані на мене, ані на мою книжку. Чи ви пам'ятаєте, що Шеллі писав про критиків? Ні? Ви знайдете це місце у його передмові до «Повстання ісламу»; він говорить так: «Я намагався писати так, як, гадаю, писали Гомер, Шекспір та Мільтон, − із цілковитою зневагою до анонімної цензури. Я впевнений, що наклепи й спотворення, хоча й можуть спонукати мене до жалощів, однак спокою мого порушити не можуть. Я зрозумію виразне мовчання тих далекоглядних ворогів, які не наважуються говорити. Я постараюся витягти з образ і проклять ті перестороги, які служитимуть для виправлення будь-яких моїх недоліків… Якби деякі критики були такими ж прозірливими, наскільки вони злонамірливі, яким би великим благом було − уникнути їх отруйного вироку! Але я боюся бути надто злостивим, глузуючи з їхніх жалюгідних вихваток та вбогої сатири. От якщо публіка присудить, що мій твір не вартий уваги, − тоді я покірно схилюсь перед трибуналом, від якого Мільтон дістав свій вінець безсмертя, і постараюся, якщо буду живий, оговтатись після цієї поразки й зібратись на силі, щоб дати світові новий витвір думки, який буде-таки вартий уваги!»

Поки вона говорила, очі її потемнішали й стали глибшими, обличчя її ніби осяяло внутрішнє світло, і я мимоволі дослухався до її дзвінкого голосу, завдяки якому ім'я Мевіс так пасувало до неї.

− Бачите, я знаю мого Шеллі, − сказала вона з легким сміхом. − А ці слова знаю особливо добре: їх вирізьблено на панелі в моєму робочому кабінеті, щоб нагадувати мені, якої думки генії були про критиків, оскільки приклад геніїв дуже підбадьорює таку маленьку трудівницю, як я сама. Я не улюблениця преси й ніколи не мала схвальних відгуків, але, − вона знову засміялася, − все одно я люблю моїх критиків! Якщо ви скінчили чай, чи не хочете піти подивитись на них?

«Піти подивитись на них»? Що вона цим хоче сказати?.. Вона, здавалося, була в захваті від мого неприхованого здивування. її обличчя дихало веселістю.

− Ходімте, подивимось на них! − наполягала вона. − Зазвичай вони чекають на мене о цій порі!

Вона попрямувала до саду, і ми пішли за нею. Я почувався зніяковілим, збитим із пантелику: усі мої уявлення про бридких «синіх панчіх» було зруйновано − завдяки невимушеності манер та милій відвертості цієї жінки, на чию славу я заздрив, але чиєї особистості не міг не подивляти. Вона, з усіма її інтелектуальними обдаруваннями, була принадним жіночним створінням…

Ах, Мевіс! Скільки лиха судилося мені зазнати! Мевіс! Мевіс! Самотній, я шепочу твоє ніжне ім'я. Я бачу тебе у снах, я падаю перед тобою навколішки й називаю тебе янголом! Але інший янгол стоїть біля брами втраченого раю, і меч його не дає мені наблизитись до дерева життя, забороненого мені!..

XX

Щойно ми вийшли на газон, як сталася прикра подія, яка могла б закінчитись дуже нещасливо. Сенбернар, який спокійно відпочивав у залитому сонцем куточку, відчувши наближення хазяйки, вже був приготувався вітати її, але, побачивши нас, зупинився зі зловісним гарчанням, і раніше, ніж міс Клер встигла промовити слово попередження, зробив кілька величезних стрибків та з шаленою люттю кинувся на Лючіо. Князь, виявляючи дивовижну самовладу, твердою рукою схопив пса за горло та відсунув від себе. Мевіс смертельно зблідла.

− Я заберу його! Він мене послухає! − гукнула вона й поклала свою маленьку ручку на шию собаки. − Геть, Імператоре! Геть! Як ти смієш!

Тієї ж миті Імператор опинився на землі та припав покірно до її ніг, важко дихаючи й тремтячи всім тілом. Вона тримала його за нашийник і дивилася на Лючіо; той був зовсім спокійний, хоча в очах його мигтіли зловорожі вогники.

− Мені дуже прикро, − тихо сказала вона, − я забула, адже висказали мені, що собаки вас не люблять. Але що за дивна антипатія! Не можу збагнути. Імператор зазвичай такий добродушний, я повинна перепросити вас за його поведінку; однак це так на нього не схоже! Маю надію, він не завдав вам шкоди?

− Жодної! − люб'язно запевнив Лючіо. − Маю надію, я не завдав йому шкоди та не засмутив вас?

Вона нічого не відповіла й відвела сенбернара. Поки її не було, обличчя Лючіо спохмурніло та прибрало жорсткого виразу.

− Що ви про неї думаєте? − спитав він уривано.

− Навряд чи я знаю сам, − відказав я неуважно. − Вона зовсім інша, ніж я собі її уявляв. Однак її собаки − доволі неприємна компанія.

− Вони − чесні тварини, тому протестують проти уособлення брехні.

− Говоріть про самого себе! − сказав я сердито. − Головним чином вони протестують проти вас.

− Хіба я цього не бачу? І хіба я не говорю про самого себе? Чине думаєте ви, що я назвав би вас уособленням брехні, навіть якби це була правда? Я не можу дозволити собі такої нечемності. Але втілення брехні − це я, і я знаю це, і це дає мені певне право на чесність, а також на те, щоб вивищуватися над пересічними людьми. Однак ця жінка-лавроносець − уособлена правда! Подумайте лишень! Вона не претендує бути чимось іншим, ніж те, чим вона є! Не дивно, що вона така уславлена!

Я нічого не сказав, тим паче що предмет нашої розмови, Мевіс Клер, повернулася, спокійна, усміхнена, з тактовністю та грацією доброї господині, яка докладає всіх зусиль, щоб змусити гостей забути про злісний вчинок її пса. Вона водила нас чудовими звивистими стежками саду, який нагадував величезну альтанку з весняної зелені. Вона говорила з легкістю, блиском та розумом з нами обома; однак я завважив, що вона вивчала погляди та жести Лючіо, стежачи за ним скоріш із цікавістю, ніж із симпатією. Пройшовши тінистою алеєю, над якою схилялося склепіння молодого духмяного садового жасмину, ми опинились на відкритому подвір'ї, вистеленому синьою та білою черепицею, у центрі якого височіла мальовнича голуб'ятня, збудована у формі китайської пагоди.

Зупинившись, Мевіс плеснула в долоні. Ціла зграя голубів: білих, сірих, бурих, перістих − відгукнулася на знак, кружляючи навколо голови Мевіс і групами злітаючи до її ніг.