− Маю надію, − сказав Лючіо, − ви погодитесь: усе настільки довершене, наскільки це можливо в цьому світі. Слугам добре заплачено, вони досконало знають свої обов'язки й не завдадуть вам клопоту.

Я не міг знайти слів, щоб подякувати йому за бездоганний смак, із яким було оздоблено старовинний маєток. Я в захваті обходив кімнати: і всю цю розкіш може дати багатство!.. У вітальні я знайшов цілі купи червоних і білих троянд: в одному кінці кімнати височіли величезні квіткові піраміди, за якими, як повідомив Лючіо, невидимі музиканти виграватимуть солодкі мелодії. Велику залу було декоровано під мініатюрний театр; сцена ховалася за важкою завісою з золотого шовку, на якій опуклими літерами було вигаптовано відомі слова Шекспіра: «Цілий світ − театр, і всі ми − лиш актори».

− Я влаштую живі картини в театрі, щоб заповнити час, − сказав князь. − Світських людей наших днів швидко втомлюють одній ті самі розваги, відтак, доводиться мати про запас декілька цікавинок, щоб звеселяти пустопорожні голови, які нудьгують у товаристві самих себе. Факт, що люди навіть не можуть довго розмовляти між собою: їм просто нема що сказати! О, не оглядайте сьогодні парку: лишіть і для себе кілька сюрпризів на завтра. Ходімте обідати.

Він узяв мене під руку, і ми ввійшли до їдальні. Стіл був заставлений квітами, дорогими фруктами та різноманітними делікатесами; на нас чекали четверо слуг у червоно-золотих лівреях і Амієль: він, як завжди, в чорному фраку, стояв позаду від стільця князя Ріманського. Коли розкішний обід було скінчено, ми з Лючіо спустились у сад, щоб викурити кілька сигар та поговорити.

− Ви, Лючіо, все робите ніби за допомогою чарівного жезла, − сказав я, захоплено дивлячись на нього. − Усі ці декорації, лакеї…

− Гроші, любий мій друже, гроші і тільки гроші! − зі сміхом перепинив мене він. − Гроші − ось відмичка диявола. Ви можете мати королівський почет, не обтяжуючи себе жодними королівськими обов'язками, − якщо тільки спроможні за цей почет заплатити. Усе це − питання ціни.

− Але ви, крім того, маєте бездоганний смак!

− Справді, смак − важлива річ. Деякі багатії мають менше смаку, ніж якийсь продавець яблук. Я знав одного, який із надзвичайноювульґарністю звертав увагу гостей на вартість речей, які мав у своїйоселі. Якось, щоби збудити мій подив, він показав мені бридкийпорцеляновий таріль, єдиний на світі, і сказав, що коштує той тисячу гіней. «Розбийте його! − порадив я. − Ви дістанете втіху, усвідомивши, що знищили неподобну річ вартістю в тисячу гіней». Бачили б ви його обличчя! Він мені більше не показував раритетів.

Я засміявся, і кілька хвилин ми мовчки ходили сюди-туди. Раптом я відчув на собі пильний погляд свого приятеля і, швидко повернувши голову, зустрівся з ним очима.

− Я щойно думав, − сказав він, − що сталося б із вашим життям, якби ви не успадкували цього багатства і якби… якби я не опинився на вашому шляху?

− Без сумніву, я помер би з голоду, − відповів я, − ніби щуру норі, у непроглядній нужді.

− А от я маю в цьому сумнів, − мовив він замислено. − Можливо, ви зробились би видатним письменником.

− Чому ви це говорите тепер?

− Тому, що я прочитав ваш твір. Він сповнений світлих ідей; якбиці ідеї були результатом щирого переконання, вони могли б увійти досерця публіки, − вони були здорові. Публіка недовго задовольняється штучністю та облудою. Ви пишете про Бога; однак, за своїмзізнанням, ви не вірили в нього навіть тоді, коли писали, хоча це булозадовго до нашої зустрічі. Отже, твір не був результатом щирого переконання, і саме це є причиною вашої літературної поразки. Коженчитач бачить, що ви не вірите в те, про що пишете; сурма слави ніколи не заграє гімну перемоги для автора вашого штибу.

− Благаю вас, не говорімо про це, − промовив я з роздратуванням. − Я знаю, в моєму творі чогось бракує, − можливо, саметого, про що згадуєте ви. Однак я не хочу думати про це. Нехай мійтвір загине; найімовірніше, так і станеться. Може, в майбутньомуя напишу щось краще.

Князь востаннє затягся сигарою й пожбурив недопалок у траву, де він горів і догасав, немов червона вуглинка.

− Я мушу вертатися, − сказав він. − Треба віддати слугам розпорядження на завтра. Після цього я піду до своєї кімнати. Тож добраніч.

− Ви забагато клопочетесь; чи не можу я допомогти вам?

− Ні, не можете, − всміхнувся він. − Я завжди все роблю на свій кшталт − або не роблю взагалі. Спіть добре і вставайте якомога раніше.

Він кивнув і повільно пішов по вологій траві. Я стежив за його високою темною постаттю, доки він не ввійшов до замку; потім, запаливши свіжу сигару, я почав тинятись алеями, помічаючи де-не-де квіткові альтанки та вишукані, задраповані шовком павільйони, зведені в мальовничих куточках парків на завтрашній день. Я глянув на небо − воно було ясним, дощу нічого не віщувало.

Раптом − сам не знаю, навіщо, − я відчинив хвіртку, яка вела на дорогу, і, пройшовши кілька хвилин, опинився перед Лілія-котеджем. Підійшовши до живоплоту, я зазирнув через нього: у гарненькому старому будиночку було тихо, темно та порожньо. Я знав, що Мевіс Клер там немає.

Букети витких троянд, що висіли на стінах, наче дослухалися до навколишньої тиші, прагнучи почути її кроки. Навкруг зеленого газону, де я бачив її, коли вона бавилася з собаками, здіймались до неба високі снопи білосніжних лілей святого Йоанна; їхні чисті серця розкривались до зірок і до лагідного зефіру. Пахощі жимолості та лісової шипшини сповнювали повітря ніжною млістю, і коли я притулився до низької огорожі, неуважно дивлячись на довгі тіні дерев, − почав співати соловей. Божественні трелі «маленького темного друга Місяця» сріблястою мелодією лилися серед безмовності; і я слухав, доки очей моїх не пойняло слізьми. Досить дивно, що тієї миті я не згадав про мою наречену, Сибіллу Інше жіноче обличчя проносилося в моїй пам'яті − обличчя не вродливе, але ніжне, миле, осяяне глибокими, серйозними, дивовижно невинними очима, ніби обличчя нової Дафни, обрамлене містичними лаврами, що спадають з її голови.

Соловей співав і співав; легіт колихав високі лілеї, і здавалося, наче вони кивають голівками, схвалюючи пташину мелодію. І я, зірвавши біля огорожі рожеву гілку шипшини, повернув назад із важким серцем, із тугою, якої сам не міг збагнути.

Почасти я пояснив собі це почуття спізнілою скрухою, що моє перо завдало образи милій і талановитій власниці цього маленького будиночку, в якому усамітнено жили спокій і радість; але це було не все. Було щось інше в моїй душі − щось непояснюване, але невимовно сумне. Тепер я вже знаю, що то було, − але знання, як відомо, завжди приходить надто пізно.

Повернувшись до маєтку, я крізь дерева побачив в одному з вікон Віллосмірського замку яскраво-червоне світло. Воно мерехтіло, мов зловісна зірка, і я пішов на його блиск; долаючи звивисті стежки та широкі тераси, я наближався до замку. Паж, одягнений у червоно-золотий костюм, зустрів мене у вестибюлі та з шанобливим поклоном провів до моєї кімнати, де на мене чекав Амієль.

− Чи князь у себе? − спитав я його.

− Так, пане.

− Це на його вікні стоїть червона лампа, чи не так?

Амієль замислився, але мені здалося, що він крадькома посміхнувся.

− Мені здається, так. Лампа стоїть на його вікні, пане.

Я більше не ставив йому запитань.

− Добраніч, пане, − промовив він, і його пронозливі очі глянули на мене без жодного виразу.

− Добраніч, − відказав я байдужно.

Він залишив кімнату, ступаючи своєю звичайною котячою ходою, і, коли пішов, я, гнаний новим поривом огиди до нього, підскочив до дверей та замкнув їх; потім я прислухався з дивною нервозністю, затамувавши подих. Не було жодного звуку. Чверть години я перебував у стані напруженого чекання невідомо чого, однак у домі панувала спокійна тиша. Зітхнувши з полегкістю, я кинувся в розкішне ліжко − ліжко, гідне царя, задраповане дорогим гаптованим шовком, − і заснув.

Мені снилося, що я знову бідний. Бідний, але невимовно щасливий; я старанно працював у тісній кімнатці, увічнював на папері думки, які, я знав напевне, дадуть мені всесвітню славу і почесті. Знову я чув мелодії скрипки мого невідомого сусіди, але цього разу то були акорди перемоги й каденції радості, у яких не вчувалося жодної скорботної ноти. І в творчому екстазі, коли я писав, забувши і бідність, і горе, я чув крізь мої образи трель солов'я і бачив удалині янгола, що летів до мене на крилах світла, − янгола з обличчям Мевіс Клер.