Леді Сибілла обернулася до мене; її гарне обличчя мало вираз сумніву та здивування:

− Боюся, вимоги суспільства забиратимуть у вас надто багато часу щоб ви могли й надалі писати книжки. Пам'ятаю, ви вже говорили мені, що друкуєте роман. Чи ви й раніше були письменником за фахом?

У моїй душі заворушилось почуття гніву й образи. Чи був я справжнім письменником раніше? Ні, я ніколи не був ним. Я був мандрівним найманим літератором, якого час від часу запрошували писати замовлені статті на першу-ліпшу тему; я не мав жодної видимої перспективи здійнятись над цим низьким та брудним щаблем літературного ремесла. Я відчув, що почервонів, потім зблід, і бачив, як пильно дивився на мене Лючіо.

− Я нині є письменником, леді Сибілло, − відповів я нарешті, − і сподіваюсь, що невдовзі доведу своє право називатися так. На мою думку, звання письменника дає велику гордість, і не думаю, що суспільні вимоги завадять мені зберігати вірність літературній професії, яку я вважаю найвищою в світі.

Лорд Ельтон почав занепокоєно соватись на стільці.

− А чи ваша родина, − спитав він, − ваші кревні − вони теж літератори?

− З моєї родини нікого немає серед живих, − відповів я трохи різко. − Моїм батьком був Джон Темпест із Рексмура.

− Справді? − обличчя графа засвітилося. − Боже мій! Адже я часто зустрічав його на полюваннях багато років тому! Ви походи те зі старого шляхетного роду, пане! Темпести з Рексмура − славетна фамілія, про них є багато шанобливих згадок у хроніках графства.

Я нічого не відповів, але відчував легке роздратування, хоча сам не міг зрозуміти чому.

− Мимоволі дивуєшся, − сказав Лючіо м'яким, лагідним тоном. − Коли людина походить зі шляхетного англійського роду − видима причина для гордості, − а крім того, має велике багатство для підтримання цього престижу, то навіщо їй битись за літературні почесті? Ви надто скромні, Темпесте! Ви, що сидите так високо на банківських банкнотах і золотих зливках, зі славою блискучої хроніки за собою, − ви ще нахиляєтесь, щоби підняти лаври! Ви принижуєте себе цим прагненням приєднатись до товариства безсмертних!

Попри іронічний тон князя, завважений усіма присутніми, я бачив, що він на власний кшталт захищає літературу, і відчув до нього вдячність. Граф, вочевидь, нудьгував.

− Усе це чудово, − сказав він, − але містер Темпест не мусить писати, щоб заробляти собі на прожиття.

− Можна любити справу лише задля неї самої! − вигукнув я. − Наприклад, ця Мевіс Клер, про яку ви говорили, − хіба вона злидарює?

− Мевіс Клер не має жодного пенні, крім того, що заробляє власними силами, − сказав лорд Ельтон. − Гадаю, якби вона не писала, то померла би з голоду.

Даяна Чесней засміялася.

− Нині голодна смерть їй не загрожує, − зауважила вона, і її карі очі заблищали. − Вона горда, як ніхто; їздить до парку власною каретою і знайома з усією аристократією. Я чула, що вона − справжня ділова жінка і конкурує з видавцями.

− Маю сумнів! − уривано засміявся граф. − Треба бути самим дияволом, аби конкурувати з видавцями.

− Маєте рацію, − сказав Лючіо. − Гадаю, що під час змінних «фаз» або переселень душі в розмаїті земні форми диявол (якщо він існує) часто втілюється у видавця, зокрема − задля цікавинки − у видавця доброзичливого!

Ми всі посміхнулися.

− Я не можу уявити собі, щоб Мевіс Клер мала бажання з кимсь у чомусь конкурувати, − сказала леді Сибілла. − Звичайно, вона незаможна, але гроші витрачає мудро та з користю. Я не знаю її особисто, про що шкодую, але читала її твори, написані без крих ти банальності. Вона надзвичайно незалежна особистість, цілком байдужа до чужих думок про себе.

− Найімовірніше, вона дуже негарна з себе, − припустив я. − Негарні жінки завжди прагнуть вирізнитися чимось особливим, щоби привернути до себе увагу, якої їм бракує.

− Загалом це так, але не у випадку Мевіс Клер. Вона гарненька і притому вміє добре вдягатися.

− Це така рідкість серед жінок-літераторів! − вигукнула Даяна Чесней. − Вони зазвичай одягаються з таким несмаком!

− Більшість культурних людей, − вела далі леді Сибілла, − принаймні з нашого кола, розглядають міс Клер як виняток, який не вписується в узвичаєне уявлення про літераторів. Вона така сама чарівна, як і те, що вона пише, а пише вона з натхненням і вміє сказати щось справді нове.

− За це, певна річ, усі критики нападаються на неї? − спитав Лючіо.

− О, безсумнівно! Але ми ніколи не читаємо критики.

− Сподіваюсь, її взагалі ніхто не читає, − сказав граф зі сміхом, − окрім самих тих добродіїв писак! Ха-ха-ха! Наміри повчати мене, що я повинен читати і що думати, я називаю нахабством, даруйте мені це слово. Я в змозі самостійно зробити висновок про ту чи іншу книжку. І уникаю всіх цих огидних «нових» поетів, тікаю від них, немов від пекла, ха-ха! Звільніть мене від «нових» поетів: старі досить добрі для мене! А ці критики, що так козиряться, за звичай неповнолітні хлопчаки, які встигли дістати лише половину належної освіти! І вони за кілька гіней на тиждень наважуються повідомляти публіку, що вони думають про той чи інший твір, − ні би хтось цікавиться їхніми незрілими думками! Смішно, насправді смішно! Я дивуюся − за кого вони мають публіку? Редактори відповідальних часописів повинні розумітися на цій справі краще й не доручати її молодим пройдисвітам тільки тому, що ті за свої послуги дешево правлять!

Тієї миті увійшов управитель і, ставши позаду графа, прошепотів йому кілька слів. Граф спохмурнів, потім звернувся до своячки.

− Шарлотто, леді Ельтон звеліла переказати, що вона спустить ся сьогодні до вітальні. Може, ви підете й подивитесь, як би зручніше її вмостити?

Міс Шарлотта підвелася. Лорд Ельтон обернувся до нас:

− Моя дружина рідко коли має змогу бачити гостей, але сьогодні вона почувається краще і хоче дещо перепочити від одноманіття своєї кімнати. Було б дуже люб'язно з вашого боку, панове, якби ви трохи розважили її: вона не може багато говорити, але зір її та слух не погіршились, тож вона досі виявляє цікавість до всього, що відбувається. − Він тяжко зітхнув. − Боже мій, адже вона була однією з найчарівніших жінок графства!

− Мила графиня! − прошепотіла міс Чесней із поблажливою ніжністю. − Вона ще й досі гарна!

Леді Сибілла кинула в її бік зверхній погляд, що свідчив, яку непокірну вдачу гамувала в собі молода красуня, і я відчув, що закохуюсь іще дужче: така норовистість обраниці відповідала моєму уявленню про кохання. Мушу зізнатися, я люблю жінок палкого темпераменту. Я не вбачаю нічого привабливого у тих надзвичайно милих самичках, які на всій земній кулі не знаходять нічого, що могло б стерти дурні усмішки з їхніх облич. Я люблю помічати небезпечні вогники в блискучих очах, гордовитий трепет гарних вуст, гарячі рум'янці обурення на ніжному обличчі. Усе це − вияви розуму та непокірної волі. У натурі чоловіка ховається жага влади, яка підбурює його перемогти те, що здається непереможним. Прагнення такої перемоги щомиті зростало в мені.

Коли обід закінчився, я підвівся й відчинив перед дамами двері. Коли проходила леді Сибілла, фіалки, приколоті в неї на грудях, упали. Я підняв їх і зробив перший крок.

− Чи можу я взяти їх? − спитав я стиха.

Її подих був нерівний, але дивилась вона просто мені в очі й усміхалася, чудово розуміючи мої наміри.

− Можете! − відказала вона.

Я вклонився, зачинив за нею двері та, сховавши квіти, повернувся, задоволений, на своє місце за столом.

XIII

Залишившись зі мною та Лючіо, лорд Ельтон відкинув усяку стриманість і зробився не просто фамільярним, а навіть улесливим у догоджанні нам обом. Жалюгідне, принизливе прагнення сподобатись нам, здобути нашу прихильність проглядало з кожного його слова. Переконаний: якби я холодно й брутально запропонував йому продати красуню дочку за сто тисяч фунтів стерлінгів, за умови, що цю суму буде сплачено в день весілля, він би охоче пристав на таку пропозицію. Я відчував і знав, що мої залицяння до леді Сибілли неминуче сприймуть як щось на зразок ринкового торгу, − якщо тільки мені не вдасться завоювати кохання дівчини. Я мав намір боротися за її любов, але цілком усвідомлював, як це важко, майже неможливо для неї − забути про моє колосальне багатство і кохати мене лише заради мене самого. Ось одне з благ убозтва, про яке злидарі забувають і яке цінують: злидар, якому пощастило здобути кохання жінки, знає, що кохання це щире й позбавлене особистої корисливості. А багатій ніколи не може бути впевнений у щирому коханні. Батьки та подруги дівчат на виданні завжди підкреслюють переваги багатого заміжжя. І треба бути справді цілісною натурою, щоб на чоловіка, який володіє п'ятьма мільйонами, дивитися без почуття корисливого вдоволення.