− Безперечно! − неуважно промовила леді Сибілла. − Утім, інколи таки буває щось подібне до кохання.

Вона підвела свої гарні, ясні очі на Лючіо, хоча він не дивився на неї, і її сміливий погляд зустрівся з моїм.

Що відбивав мій погляд − не знаю; але кров прилила їй в обличчя, і дрож, здавалося, перебіг її тілом. Потім вона сильно зблідла.

Цієї миті один із поважних лакеїв з'явився коло дверей.

− Обід подано, мілорде!

− Добре!

І граф заходився розподіляти нас на пари.

− Княже, запропонуйте руку міс Фітцрой. Містере Темпест, прошу вас вести мою дочку я піду за вами з міс Чесней.

У цьому порядку ми зійшли зі сходів, і я, йдучи з леді Сибіллою позаду Лючіо, не міг не всміхнутися: він із такою надзвичайною повагою та серйозністю обговорював з міс Шарлоттою церковні питання, що після деяких його завваг стосовно духівництва статечну стару панну охопив несподіваний ентузіазм. Твердження Лючіо являли собою діаметральну протилежність до ідей, що їх він висловлював мені. Вочевидь, йому хотілось поглузувати зі штивної дами, і я спостерігав за його поведінкою із внутрішнім задоволенням.

− Отже, ви знаєте преподобного Капона? − спитала міс Шарлотта.

− Знаю, і дуже добре! − з піднесенням відповів Лючіо. − І запевняю вас, що пишаюся цим знайомством. Справді цнотлива людина! Майже святий!

− Наділений таким ясним розумом! − зітхнула стара панна.

− І такий далекий від тіні лицемірства! − підтвердив Лючіо з неперевершеною серйозністю. − Так, так, безперечно! Отже…

Вони ввійшли до вітальні, і я вже нічого не міг почути. Я пішов за ними під руку з моєю прекрасною дамою, і за хвилину ми вже сиділи за столом.

XII

О бід відбувався в тому самому порядку як більшість обідів у великих домах: спочатку атмосфера була церемонна і вимушена, на середину трохи потеплішала й досягла максимальної теплоти взаємного розуміння, коли подали морозиво й десерт. Спочатку розмова раз у раз уривалась, але поступово під орудою Лючіо зробилась пожвавленою та веселою. Я докладав усіх зусиль, аби розважати леді Сибіллу однак дійшов висновку, що слухачка з неї не дуже уважна. Вона була холодна й неговірка; незабаром я вирішив, що вона не дуже обізнана й нічим особливо не цікавиться; вона, як і багато інших дам її стану, мала погану звичку відволікатися від розмови та заглиблюватись у власні думки, що ясно свідчило, як мало цікавить її розмова. Однак деякі її завваги, зроблені навмання, виявляли в ніжній натурі дівчини приховану жилку цинізму й певну зневагу до людей; повсякчас її слова кололи моє самолюбство, та це лише зміцнювало силу мого рішення − владарювати над нею, поневолити її гордий дух, зробити її покірною чоловікові, якою й належить бути дружині мільйонера та генія. Генія? Так, я вважав себе генієм. Моя пиха походила з двох джерел: першим були неабиякі, як я був певен, властивості мого мозку, другим − моє багатство. Я був переконаний, що можу купити славу, купити так само легко, як купують квітку на ринку, і ще більш переконаний, що можу купити кохання. Бажаючи це довести, я несподівано звернувся до графа.

− Здається, я не помиляюсь, мілорде, ви мешкали у графстві Варвік, у Віллосмірському замку?

Лорд Ельтон почервонів і поспішно ковтнув шампанського.

− Т-так, так. Я володів цим маєтком якийсь час. Це така морока! Потрібна ціла армія слуг.

− Саме так, − хитнув я головою на знак згоди. − Гадаю, що знадобиться значний штат слуг. Я купую цей маєток.

Холодність леді Сибілли змінилася хвилюванням, а очі графа, здавалося, мало не вилазили з орбіт.

− Ви? Ви купуєте Віллосмір? − вигукнув він.

− Так, я віддав розпорядження, щоб мої повірники владнали справи якнайшвидше. − І я зиркнув на Лючіо, сталевий погляд якого був звернений на графа з напруженою увагою. − Я люблю графство Варвік, до того ж планую справляти багато прийомів, а це місце чудове для того.

Запанувало мовчання. Міс Шарлотта глибоко зітхнула, і видно було, як тремтить мереживний бант на її гладко зачесаному волоссі. Даяна Чесней озирала всіх із цікавістю, ледь усміхаючись.

− Сибілла народилась у Віллосмірі, − сказав граф якось хрипко.

− О, це додає нової втіхи його власникові, − промовив я із ґречним поклоном у бік леді Сибілли. − Ви, мабуть, маєте багато спогадів про нього?

− Справді багато! − відповіла вона, і голос її вібрував при страсними нотами. − Немає жодного іншого куточка на світі, який би я так любила! Як часто я гралася на галявині під старими дуба ми, збирала фіалки та буквиці на березі Авону! І коли розцвітав глід, я уявляла, ніби парк − це чарівне царство, а я − казкова принцеса!

− Нею ви були, нею ви й лишились! − докинув Лючіо.

Вона посміхнулась, очі її заблищали; потім вона повела далі вже спокійніше:

− Я любила Віллосмір і досі люблю його! Я часто бачила в полі, на протилежному березі річки, за межами нашого маєтку, маленьку дівчинку з ніжним обличчям та довгим світлим волоссям. Я хотіла познайомитися з нею, але моя нянька ніколи не дозволяла мені: вона вважала, що ця дівчинка є нижчою за мене. − Вуста леді Сибілли презирливо стиснулись. − А насправді вона походила з високого роду, її батько був відомим ученим і дворянином, але рано помер. її вдочерив лікар, який був біля смертного ложа її матері: жінка, не маючи родичів, довірила дівчинку під його опіку. Цією маленькою яснокосою дівчинкою була Мевіс Клер.

Щойно було вимовлене це ім'я, ми всі раптом замовкли, ніби почули церковний передзвін. Лючіо, позирнувши на мене якось напружено, спитав:

− Ви ніколи не чули про Мевіс Клер, Темпесте? Я подумав секунду перед тим, як відповісти.

− Так, я колись невиразно чув це ім'я у літературних колах, але не можу пригадати, коли і за яких обставин.

Я справді не міг пригадати, бо ніколи не звертав уваги на жіночі імена в мистецтві: як і більшість чоловіків, я вважав, що все, чого б вони не робили, чи то в музиці, чи в малярстві, чи в красному письменстві, є настільки слабким, що навіть не заслуговує на критику. Жінки, на мою думку, були створені для забави чоловіків, а не для того, щоб їх просвіщати.

− Мевіс Клер − геній, − сказала леді Сибілла. − Якщо містер Темпест не чув про неї, то, без сумніву, ще почує. Я часто шкодую, що мені не вдалось познайомитися з нею в ті давні дні у Віллосмірі. Дурість моєї няньки обурює мене! Нижча за мене! І наскільки ж те пер вона вища за мене! Вона досі там мешкає; її названі батьки померли, і вона успадкувала гарненький невеличкий будиночок, у якому вони жили. Крім того, вона докупила земель, упорядкувала й покращила маєток. Ніде не траплялось мені такого ідеального поетичного куточка, як Лілія-котедж.

Я мовчав, відчуваючи якесь глухе невдоволення зі свого невігластва стосовно талантів і становища людини, яку всі вони вважали славнозвісною.

− Яке дивне ім'я: Мевіс[13]! − нарешті наважився я сказати.

− Так, але воно дивовижно їй пасує. Вона оспівує життя, немов співучий дрізд, тому цілком заслуговує на своє ім'я.

− Що ж вона дала літературі? − поцікавився я.

− О, лише кілька романів, − з усмішкою відповів Лючіо, − але вони мають незвичайну властивість: вони живі! Я маю надію, Темпест, що ваша книжка виявиться наділеною такою самою життєвістю.

Тут лорд Ельтон, який після звістки про купівлю Віллосміру був заглиблений у похмурі роздуми над склянкою вина, пробудився зі своєї задуми.

− Що я чую! − вигукнув він. − Невже ви хочете сказати, що написали роман, містере Темпест?

(«Чи можливо, щоб він не помітив реклами мого твору, яка кричить зі шпальт мало не кожної газети?» − подумав я з обуренням.)

− Але навіщо це вам, із вашим колосальним багатством?

− Він прагне слави! − сказав Лючіо, як мені здалося, напівглузливо.

− Але ви досягли слави, містере Темпест, − заявив упевнено граф, − сьогодні всі знають вас!

− Ех, мій любий лорде, це не задовольняє прагнень мого талановитого приятеля! − відповів замість мене Лючіо, і очі його заволіклися тією таємничою тінню скорботи і презирства, яка так часто потьмарювала їх блиск. − Його не задовольняє «колосальне багатство» − адже воно ні на йоту не зробить його вищим від клена, який стоїть при дорозі до королівського палацу. Він хотів би піднестися над пересічністю. І хто дорікне йому? Я теж, можливо, хотів би слави за ту властивість, яка зветься геніальністю: за шляхетні ідеї, поезію, високі інстинкти й пророчі дослідження серця людського, − словом, за силу пера. Але зазвичай цією силою наділені злидарі − силою, яку неможливо придбати за гроші, так само як незалежність у вчинках чи свободу думки. А що дає багатство? Лише можливість витрачати його або нагромаджувати. Але Темпест намагається поєднати в собі дві діаметрально протилежні сили природи − геній та гроші, іншими словами, Бога й Мамону.