Мене почало охоплювати зовсім безпричинне роздратування.

− Знаєте, Моррісе, − промовив я, − немає нічого непотрібнішого чи навіть шкідливішого, аніж звичка втручатись у чужі справи. Князь має право жити, як йому подобається, і робити зі своїми слугами, що хоче; я впевнений, він по-королівському платить їм за свої забаганки. І мешкає його кухар тут чи там, нагорі, в піднебессі, чи внизу, в льоху, мене це не обходить. Князь багато подорожував, без сумніву, має певні звички, і, ймовірно, його смаки до їжі вельми вибагливі. Але я нічого не бажаю знати про його господарство. Якщо ви не любите Амієля, ви легко можете уникати його, але, благаю вас, не вбачайте таємниць там, де їх не існує.

Морріс глянув угору, потім додолу і з особливою ретельністю почав згортати один із моїх фраків. Я побачив, що спинив його порив довірливості.

− Слухаю, пане.

Більше він нічого не сказав.

Мене трохи побавила оповідь мого слуги про химери Амієля, і коли ввечері ми їхали до Ельтонів, я дещо переповів Лючіо. Він засміявся.

− Жвавість Амієля часто переступає межі, − сказав він, − і він не завжди вміє опанувати себе.

− Яке ж хибне уявлення я про нього мав: я вважав його серйозним, навіть дещо похмурим!

− Ви знаєте старе прислів'я: зовнішність оманлива. Це щира правда. Професійний гуморист майже завжди в особистому спілкуванні є неприємною, важкою людиною. Що стосується Амієля, то він, так само як і я, видається не таким, яким є насправді. Його єдиною хибою є схильність переступати межі дисципліни, але загалом він чудовий слуга та цілком мене задовольняє. А що Морріс − обурений чи переляканий?

− Гадаю, ні те, ні інше, − відповів я, сміючись. − Мені він нагадує зразок ображеної цноти.

− А, тоді ви можете мати певність, що коли посудниця танцю вала, він відстежував її рухи з дуже тонким зацікавленням, − сказав Лючіо. − Поважні люди завжди відзначаються особливою цікавістю до таких речей. Заспокойте його почуття та скажіть, що Амієль − втілення доброчесності! Він у мене на службі віддавна, і я нічого не можу сказати проти нього як людини. Він не претендує на те, щоб бути янголом. Особливості його мовлення та поведінки − лише результат повсякчасного притлумлення природної схильності до веселощів; загалом він чудова людина. Гіпнотизму він навчився, коли був зі мною в Індії; я часто попереджав його про небезпеку, на яку він наражає невтаємничених, якщо практикує на них цю силу. Але посудниця! Боже мій! Посудниць так багато! Якщо котрась із них страждає на трясцю − яке це має значення?

Ми приїхали. Карета спинилася перед гарним будинком; нас зустрів добре вишколений слуга в червоній лівреї, білих шовкових панчохах та напудрованій перуці. Він статечно передав нас під опіку свого двійника, який, здавалося, мав іще поважніші манери; той провів нас нагору з виглядом, який ніби говорив: «Дивіться, до якого приниження жорстока доля довела видатну людину!»

У вітальні ми знайшли лорда Ельтона, який стояв біля каміна, спиною до вогню; якраз проти нього в низькому фотелі напівлежала елегантно вбрана молода особа з дуже маленькими ніжками. Я помітив ніжки, бо вони, простягнені з-під безлічі шлярок до вогню, передовсім впадали у вічі. Інша дама сиділа штивно, немов натягнена струна; руки її були красиво згорнуті на колінах. Саме їй у першу чергу відрекомендував нас граф, коли скінчив із палкими вітаннями.

− Шарлотто, мої друзі: князь Лючіо Ріманський, містер Джеффрі Темпест. Панове, моя belle-soeur[12], міс Шарлотта Фітцрой.

Ми вклонились; дама поважно схилила голову. Вона була сановитого вигляду стара панна, і вираз її обличчя важко було визначити. Він був побожний і ніби силуваний; створювалося враження, неначе вона одного разу в житті побачила щось настільки непристойне, що ніколи не в змозі цього забути. Стиснуті вуста, круглі безбарвні очі, застиглий вигляд ображеної цноти − ось що створювало таке враження. Неможливо було довго дивитись на міс Шарлотту без того, щоб не почати дивуватися, що ж такого трапилося в її далекій молодості і що так образило її чистоту й залишило на обличчі незгладний слід. Щоправда, відтоді мені доводилось зустрічати багатьох англійок, які мали на обличчях саме такий вираз, − особливо серед старих і негарних дам вищого світу.

Зовсім іншим було веселе, гарненьке личко молодшої дами, якій нас відрекомендували потім; вона, ледь підвівшись зі свого зручного фотеля, усміхнулась до нас із підбадьорливою фамільярністю.

− Міс Даяна Чесней, − промовив сквапливо граф, − ви, княже, можливо, знаєте її батька, принаймні чули про нього: знаменитий Нікодем Чесней, один із наймогутніших залізничних королів.

− Безперечно, я знаю його, − тепло відповів Лючіо. − Хто його не знає! Я часто зустрічав його: чудова людина, обдарована дивовижним почуттям гумору та життєрадісністю. Я дуже добре пам'ятаю його. Ми нерідко зустрічались у Вашингтоні.

− Справді? − проказала міс Чесней якось байдужно. − Як на мене, він великий дивак: щось середнє між білетером та митним офіцером. Я не можу дивитись на нього без відчуття, що маю от-от вирушити в дорогу: здається, всі залізниці відбиті на його обличчі. Я йому про це кажу. Я кажу йому: «Якби ти не мав на обличчі від битків залізничної служби, ти мав би кращий вигляд!» І ви вважає те, що він цікавий?

Сміючись із цієї нової вільної манери, з якою юна особа критикувала свого батька, Лючіо протестував.

− Я не вважаю, що він цікавий, − зізналася міс Чесней, − можливо, тому, що всі його анекдоти чула безліч разів, крім того, багато з них надруковано в книжках, тому для мене вони не становлять великої цінності. Деякі з них він принагідно переповідає принцові Вельському, але мені вже не намагається їх повторювати. Однак він дуже спритна людина, він швидше за інших здобув капітал. І ви маєте цілковиту рацію стосовно його життєрадісності: сміх його відлунюється у ваших вухах до наступного тижня.

У її очах сяяла веселість; вона озирала наші усміхнені обличчя.

− Ви думаєте, що мені бракує шанобливості, чи не так? − вела вона далі. − Але, знаєте, він зовсім не схожий на класичного «сценічного батька» з розкішними сивими кучерями, який роздає благословення; він сам би не хотів, щоб до нього надто шанобливо ставились. Сідайте, панове! − і вона кокетливо повернула гарненьку голівку до графа: − Посадіть їх, лорде Ельтон; ненавиджу, коли чоловіки стоять. «Вища стать»! А ви й без того дуже високі, − до дала вона, з неприхованим захватом окинувши поглядом гарне обличчя й усю постать Лючіо. − Дивитись на вас − усе одно, що яблуні дивитись на місяць!

Лючіо щиро розсміявся та сів коло неї; я сів з іншого боку. Старий граф досі стояв біля каміна, розставивши ноги та всіх нас осяваючи своєю прихильністю. Безумовно, Даяна Чесней була чарівним створінням, однією з тих удатних американок, які морочать голови чоловікам, не збуджуючи в них пристрасті.

− Отже, ви славнозвісний містер Темпест? − спитала вона, кидаючи на мене критичний погляд. − Знаєте, це чудово! Я зав жди кажу, що лише замолоду варто мати купу грошей. Старі багатії лише наповнюють грішми кишені лікаря за його намагання відремонтувати їхні горопашні слабкі тіла. Я знала одну бабцю, яка отримала у спадок сто тисяч фунтів стерлінгів, коли їй самій було дев'яносто п'ять років. Бідолашна, вона плакала! Вона мала достатньо розуму, щоб уявити, як добре могла б вона раніше пожити з цих грошей! Вона не залишала ліжка, і єдиною її розкішшю була півпенсова перепічка до чаю, розмочена в молоці. Це було все, чого вона бажала.

− Ста тисяч фунтів вистачило б на багато перепічок! − сказав я, посміхаючись.

Гарненька Даяна засміялася.

− Але ви, містере Темпест, я гадаю, прагнете чогось більшого! У розквіті сил є сенс володіти багатством! Ви тепер один із найбагатших людей, чи не так?

Вона поставила питання з неповторною наївністю і, здавалось, не вбачала в цьому проявів недоречної допитливості.

− Я міг би бути одним із найбагатших, − сказав я, й тієї самої миті в мене промайнула думка, що нещодавно я був одним із найубогіших, − але мій друг, князь, значно багатший за мене.