Я знайшов Лючіо в курильній кімнаті, і він перший указав мені на короткий абзац, увінчаний заголовком «Самогубство віконта».

− Я говорив вам, він чудовий стрілець!

Я хитнув головою. Мене це якось перестало цікавити. Хвилювання попереднього вечора, вочевидь, вичерпали всі мої запаси співчуття, і тепер я реагував із холодною байдужістю. Заглиблений у самого себе, у власні гризоти, я відчував потребу висловитись і почав детально розповідати про галюцинацію, яка так настрахала мене вночі. Лючіо слухав, таємниче всміхаючись.

− Старе токайське, вочевидь, було заміцне для вас! − сказав він, коли я скінчив свою оповідь.

− Ви дали мені старого токайського? − спитав я, сміючись. − Тоді таємницю розгадано! Я вже був збуджений і не потребував додаткових збуджувальних засобів. Однак на які жарти здатна наша уява! Якими чіткими були обриси цих примар, наскільки живим було враження!

− Безумовно! − Допитливий погляд його темних очей спинив ся на мені. − Враження часто бувають вельми живими. Наприклад, яке дивовижно реальне враження справляє на нас світ!

− Так, але світ реальний! − заперечив я.

− Реальний? Ви так його сприймаєте? Але ж кожній окремій особині речі являють себе інакше! Звідси й походять протилежні думки: немає двох людей, які б думали однаково. Тож реальний світ чи ні?.. Але не заглиблюймося в нескінченне питання про те, що існує насправді, а що нам тільки здається. Ось кілька листів на ваш розгляд. Ви нещодавно говорили, що плануєте придбати маєток. Якої ви думки про Віллосмірський замок, що у графстві Варвік? Я пригледів це місце для вас, і мені здається, це саме те, що треба. Розкішний замок був збудований іще за королеви Єлизавети, але досі перебуває в чудовому стані. Уявіть собі надзвичайно мальовничі сади, класичну річку Авон, яка широкою стрічкою в'ється через парк; усе це, включно з умеблюванням, продається за безцінь: за п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Гадаю, вам варто придбати цей маєток: він якнайкраще пасуватиме до вашого літературного смаку.

Чи мені вчулося, чи насправді − коли він вимовляв останні слова, то в голосі його бринів глум? Я не міг дозволити цього, тому швидко відповів:

− Усе, що ви рекомендуєте, має заслуговувати на увагу, тож я, певна річ, поїду та подивлюся. З вашого опису це місце мені подобається, і край Шекспіра завжди вабив мене; але чому ви самі не хочете купити його? Він зам'явся.

− Не хочу. Я ніде надовго не залишаюся. Я з породи блукачів і не люблю довго бути прив'язаним до того самого місця. Однак вам я рекомендую Віллосмір із двох причин: по-перше, це дуже гарний маєток, до того ж у доброму стані; по-друге, ваше придбання справить неабияке враження на лорда Ельтона.

− Чому?

− Бо Віллосмір був його власністю, − спокійно відповів Лючіо, − доки не потрапив до жидівських рук. Лорд ручився ним за свої борги, і нещодавно жиди ввійшли до маєтку вже як власники. Вони продали з нього дуже багато всього − картини, порцеляну, bric-á-brac[11] та безліч вартісних речей. − Очі князя блиснули презирством. Він повів далі: − Унаслідок невдалих спекуляцій лорда Ельтона та дивовижного лукавства жидів Віллосмір при значено до продажу, і всього лише п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів зроблять вас гідним заздрощів власником маєтку, який насправді коштує сто тисяч.

− Ми сьогодні ввечері обідаємо в Ельтонів? − спитав я в роз думах.

− Неодмінно! Ви, звичайно, не забули про запрошення й про леді Сибіллу, − відказав він, сміючись.

Я трохи помовчав і врешті промовив:

− Я хочу за будь-яку ціну купити Віллосмір. Я негайно телеграфую моїм повірникам. Ви дасте мені імена та адресу агентів?

− Залюбки, мій любий хлопче. − І Лючіо передав мені листа, в якому було зазначено все, що стосувалося маєтку. − Але чи не над то поспішне ваше рішення? Чи не краще спершу оглянути дім? Може, що-небудь вам не сподобається.

− Якби навіть це була хижа, сповнена щурів, то й тоді я б купив цей маєток! − рішуче сказав я. − Я негайно візьмуся до справи.

Я хочу, щоб цього ж вечора лорд Ельтон довідався, що я − майбутній власник Віллосміру!

− Добре!

Мій приятель узяв мене під лікоть, і ми разом вийшли з курильної кімнати.

− Мені подобається швидкість ваших дій, Джеффрі! Вона дивовижна! Я шаную рішучість. Навіть якщо людина вирішить іти до пекла, я шаную її за те, що вона дотримує слова й після смерті прямує саме туди.

Я засміявся, і ми розійшлися в найкращому гуморі: він пішов до клубу, а я − телеграфувати своїм приятелям, містерам Бентамові та Еллісові, докладні інструкції для негайної купівлі на моє ім'я маєтку, званого Віллосмірським замком, що у графстві Варвік, незважаючи ні на ціну, ні на ризик, ні на жодні утруднення.

Цього вечора я вдягався особливо ретельно, завдаючи Моррісові неабиякого клопоту, ніби примхлива панна. Однак той прислуговував мені з бездоганною терплячістю, й допіру коли я був уже цілком одягнений, наважився висловити те, що, вочевидь, уже давно стирчало в його голові.

− Даруйте мені, пане, − промовив він, − але мені здається, ви самі помітили щось неприємне в Амієлеві, княжому лакеї?

− Так, він чоловік похмурий, якщо ви це маєте на увазі, − за перечив я. − Але, гадаю, в цьому немає жодної шкоди.

− Не знаю, пане, − відповів Морріс серйозно, − але, запевняю вас, він робить багато дивних речей. Слугам у челядницькій говорить щось неоковирне, співає, танцює, ніби він не одна людина, а цілий театр!

− Справді? − вигукнув я, здивований. − Ніколи б такого від нього не сподівався!

− Я теж, пане, але це факт.

− У такому разі він дуже своєрідна людина, − сказав я, дивуючись, чому Морріс такої поганої думки про таланти Амієля.

− О, я не заперечую його своєрідності, − Морріс потер носа. − Нехай собі стрибає та бавиться, якщо це йому до вподоби, але мене дратує його лицемірство, пане! Ви його вважаєте скромним, похмурим чоловіком, який ні про що не думає, крім своїх обов'язків, але насправді він є цілковитою протилежністю! Повірте мені, пане! Мова, якою він говорить під час своїх неймовірних вистав у челядницькій, справді жахлива! А він присягається, що коли був на верхогонах, то навчився її від якогось джентльмена! Минулого вечора він передражнював усіх світських вельмож, потім почав бавитися в гіпнотизера, і тоді моя кров, слово честі, застигла в жилах.

− І що ж він робив? − спитав я, не приховуючи цікавості.

− Ось що, пане: посадовив на стілець одну з посудниць та почав показувати на неї пальцем, скрегочучи зубами, ніби диявол у пантомімі. І хоч дівчина вона серйозна і скромна, тут вона під скочила й почала крутитися, немов лунатик, потім стрибати, здій маючи спідниці так високо, що це було, далебі, непристойно! Дехто з нас намагався зупинити її, та де там − вона була неначе божевільна. Лише коли подзвонили з двадцять другого номеру, з кімнат князя, Амієль схопив її, посадовив знову на стілець та плеснув у долоні. Вона відразу прийшла до тями й буквально нічого не пам'ятала з того, що тільки-но робила. Рознісся знову дзвінок із двадцять другого номеру, Амієль закотив очі, наслідуючи пастора, і зі словами «Молімося!» − пішов.

Я засміявся.

− Вочевидь, він має почуття гумору, чого я б ніколи про нього не подумав, − сказав я. − Але хіба ви думаєте, що в його кривляннях є якісь лихі наміри?

− Ця посудниця хвора сьогодні, − відповів Морріс, − в неї трясця, і жоден з нас не сміє назвати їй причину недуги. Ні, пане, як хочете, вірте мені чи не вірте, але щось дивне в цьому Амієлеві таки є. Крім того, хотів би я знати, що князь робить із рештою слуг.

− Що він робить із рештою слуг? − перепитав я здивовано. − Що ви цим хочете сказати?

− Гаразд, пане, князь має власного кухаря − чи не так? − сказав Морріс, лічачи на пальцях, − і двох лакеїв, досить спокійних хлопців, що допомагають Амієлеві. Ще є кучер та грум − разом шестеро слуг. Однак ніхто з них, окрім Амієля, ніколи не з'являється в кухні готелю. Кухар присилає страви невідомо звідки, двоє лакеїв-помічників лише прислуговують коло столу; вдень вони не бувають у своїх кімнатах, хоча, можливо, й приходять туди спати; ніхто не знає, де стоять коні та карета, де мешкають кучер і грум… Відомо, що вони обидва, а також кухар харчуються поза домом. Це мені видається дуже дивним.