Але питання в тому, чи зможе вона?

І ще одне запитання спало їй на думку: А що як він тепер схований під саваном?

На якусь мить у її свідомості промайнув образ. Вона побачила багато мовчазних постатей, загорнутих у старомодні савани. Лише вони там сиділи. І їй здалося, вони дихають.

Вона затремтіла всім тілом. Біль пронизав її пошматовану грудь, попри таблетки вікодину, які вона проковтнула, але вона ніяк не могла зупинити це тремтіння, лишалося тільки чекати, коли воно припиниться само собою. Коли воно припинилося, вона знову набула спроможність мислити практично. Головне, чи зможе вона проникнути в той інший світ сама-одна… бо вона мала туди потрапити, незалежно від того, чи всі там заховані під саванами, чи ні.

Скот був спроможний ходити туди сам-один і був спроможний брати із собою свого брата Пола. Уже дорослим він зміг забрати туди Лізі з «Оленячих рогів». Але критичним питанням для неї тепер було, а що ж сталося через сімнадцять років, тієї холодної січневої ночі 1996 року.

— Він не зовсім відійшов, — прошепотіла вона. — Він потис мою руку.

Так, і вона тоді подумала, що, можливо, він десь стискає її руку з усієї сили, та чи означало це, що саме він забрав її тоді до себе?

— Я також стала його гукати, — промовила Лізі з усмішкою на губах. — Сказала йому, що коли він хоче повернутися додому, він повинен забрати мене туди, де він був… І я завжди думала, він це зробив…

Ти верзеш дурниці, маленька Лізі, ти ніколи про це не думала взагалі. Хіба не так? Ти не думала про це до самого сьогоднішнього дня, коли твою цицьку розітнули, як кришку на коробці консервів, і тобі довелося подумати. Чи він забрав тебе до себе в ту ніч? Чи не забрав?

Вона вже мало не дійшла висновку, що це було одним із тих запитань — як проблема курки-яйця, — на які не існує задовільної відповіді, коли раптом пригадала його улюблений вислів: Лізі, та ти просто геній!

Тож, виходить, вона сама це зробила 1996 року. Та хай навіть так, але ж Скот тоді був живий, і той потиск руки, хоч яким слабким він був, повідомив їй, що він на цьому боці, що до нього можна дійти…

— Вона ще тут, — сказала собі Лізі. І знову стиснула в руці держално лопати. — Дорога, яка туди веде, досі тут, вона мусить бути тут, бо він усе це приготував. Він приготував для мене ці паскудні пошуки була, щоб я була готова. А тоді, учора вранці, коли я лежала в ліжку з Амендою… то був ти, Скоте, я знаю, що то був ти. Ти сказав, що мене чекає кривавий бул… і приз… трунок, ти сказав… і ти назвав мене «любою дитиною». Тож де ти тепер? Де ти, коли я так потребую, щоб ти мене забрав?

Ніякої відповіді, лише цокання годинника на стіні.

Заплющ очі. Він сказав це також. Нехай працює твоя уява. Дивись уважно. Це допоможе. Ти чемпіон у цьому, Лізі.

— Я хотіла б ним бути, — сказала вона, звертаючись до осяяної сонцем спальні, у якій Скота не було. — О мій любий, я хотіла б ним бути.

Якщо у Скота Лендона й була якась фатальна вада, то це схильність багато думати, але для неї це ніколи не було проблемою. Якби вона зупинилася і спробувала обміркувати ситуацію, яка склалася того спекотного дня в Нешвілі, Скот, безперечно, загинув би. Натомість вона просто діяла і врятувала йому життя лопатою, яку й тепер тримає в руках.

Я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною.

А чи захоче з нею піти срібна лопата з Нешвіла?

Лізі думає, що так. І це добре. Вона хотіла мати її при собі.

— Ми з тобою друзі до кінця, — прошепотіла вона й заплющила очі.

Вона збирала докупи спогади про Місячне Коло, які тепер стали дуже живими, коли раптом тривожне запитання увірвалося в її глибоку зосередженість — ще одна позначена сумнівом думка, яка збила її з головного шляху її роздумів.

А який там час, маленька Лізі? О, я маю на увазі не годину, а день там чи ніч? Скот це завжди знав — принаймні він казав, що знає, — але ти не Скот.

Ні, але вона пам’ятала одну з його улюблених мелодій рок-н-ролу: «Нічний час — це той час, що треба». У Місячному Колі нічний час був не тим часом, що треба, часом, коли запахи перетворювалися на сморід, а їжа могла отруїти тебе. Нічний час був тим часом, коли виходили сміюни — істоти, що бігали на чотирьох, але іноді ходили на двох, як люди, й роззиралися навколо. Були там й інші істоти, ще гірші.

Такі істоти, як Довгий хлопець Скота.

Він дуже близько, моя люба. Ось що він сказав їй, коли лежав під гарячим нешвілським сонцем того дня, коли вона була певна, що він помирає. Я чую, як він їсть. Вона намагалася сказати йому, що вона не розуміє, про кого він говорить; він ущипнув її і сказав, щоб вона не ображала його розум. Або свій власний.

Він сказав так тому, що я там була. Тому, що я чула сміюнів і повірила йому, коли він сказав, що там чатують і інші істоти, небезпечніші. І вони там справді були. Я бачила ту прояву, про яку він говорив. Я бачила її 1996 року, коли подалася в Місячне Коло, щоб привести його додому. Я бачила лише її бік, але цього досить.

— Вона була нескінченна, — промурмотіла Лізі і з жахом усвідомила, що вона дійсно вірить у те, що це правда. Це було вночі 1996 року. Тієї ночі, коли вона пішла в інший світ Скота з холодної кімнати для гостей. Вона пішла тією стежкою, увійшла в ліс, увійшла в Зачарований Ліс і…

Десь поблизу загуркотів мотор. Очі в Лізі широко розкрилися, й вона мало не зойкнула. Потім знову розслабилася, помалу-потроху. То був лише Герб Ґеловей, а може, хлопець Латрелів, якого Герб іноді наймав підстригти моріжок на сусідньому подвір’ї. Усе було зовсім не так, як тієї неймовірно холодної ночі у січні 1996 року, коли вона знайшла Скота в кімнаті для гостей, де він сидів і дихав, але відійшов у будь-якому іншому розумінні, що важило.

Вона подумала: Навіть якби я могла це зробити, я не можу зробити це так, як тоді, — тут надто багато шуму.

Вона подумала: Ми надто прив’язані до цього світу.

Вона подумала: Хто це написав? І, як часто з нею траплялося, ця думка потягла за собою свій трагічний невеличкий червоний причеп: Скот мені підказав би.

Атож, Скот напевне це знав. Вона уявила його собі в безлічі мотельних кімнат, схиленого над портативною друкарською машинкою (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ!), і пізніше, з обличчям, що було освітлене сяйвом від екрану його лептопа. Іноді із сигаретою, яка диміла, лежачи в попільничці, поруч нього, іноді з якимсь трунком, завжди з кучерявим чубом, що спадав, забутий, йому на чоло. Вона уявила, як він лежить на ній у цьому ліжку, як ганяється за нею в тому жахливому будинку в Бремені (СКОТ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ!), обоє голі й сміхотливі, сексуально збуджені, але не щасливі по-справжньому, тоді як вантажні та легкові автомобілі гуркотять запрудженою транспортом вулицею, яка обкручується навколо їхнього будинку. Вона уявила собі його руки, які її обіймають, його руки постійно її обіймали, уявила собі його запах і наждачне тертя його щоки по її щоці, й подумала, що вона готова продати свою душу, атож, свою безсмертну довбану душу лише за те, щоб почути, як він гримає дверима на протилежному кінці коридору, а тоді кричить: «Гей, Лізі, я вже дома — усе так само?»

Мовчи й заплющ очі.

Це її голос, але він був майже його голосом, надзвичайно доброю імітацією його голосу. Тож Лізі заплющила очі й відчула, як перші гарячі сльози, майже приємні, прослизають крізь її стулені повіки. Було багато такого, чого ніхто не міг розповісти тобі про смерть, вона в цьому переконалася, й одна з найважливіших речей полягала в тому, скільки треба часу для того, щоб ті, кого ти любиш найбільше, померли у твоєму серці. «Це таємниця, — подумала Лізі, — і так має бути, бо хто захотів би зблизитися з іншою людиною, якби він знав, як важко буде з нею розлучатися? У твоєму серці близькі тобі люди помирають не одразу, а поступово, хіба не так? Як помирає рослина, коли ви їдете в подорож і забуваєте попросити сусіда вряди-годи приходити до неї зі своєю старою поливальницею, і це так сумно…»