Здається, тільки на це вона й спроможна. У якомусь розумінні, це нагадує їй ту хвилину, коли вона вперше відчула наближення оргазму, але тепер вона має таке відчуття, ніби вона кудись іде, іде й іде й нікуди не приходить.

Він її кудись веде. Вона відчуває, як висока трава лоскоче їй стегна. Потім відчуття лоскоту уривається, і вона бачить, що вони йдуть добре втоптаною стежкою, крізь хащі люпину. Стежка приводить їх до місця, яке Скот називає гайком щасливих дерев, і Лізі запитує себе, чи десь тут живуть якісь люди. Якщо вони тут живуть, то як вони це витримують, думає вона. Вона хоче знову подивитися, як підіймається над обрієм той моторошно гарний місяць, але не наважується.

— Розмовляй під деревами якомога тихше, — каже Скот. — Поки що все ніби гаразд, але ліпше заздалегідь подбати про свою безпеку, аніж потім жалкувати, — цього чудового правила слід дотримуватися навіть на узліссі Зачарованого Лісу.

Лізі певна, що не змогла б говорити голосніше за шепіт, навіть якби її попросили. «О Скоте» — єдине, що вона змогла з себе видушити.

Тепер він стоїть під одним із щасливих дерев. Воно схоже на пальму, але його стовбур дуже шкарубкий, покритий зеленим мохом, який схожий радше на вовну, аніж на мох.

— Я сподіваюся, ніщо його не повалило, — каже він. — Він був у повному порядку, коли я востаннє сюди приходив, це було в ту ніч, коли ти так на мене розгнівалася, а я застромив руку в ту ідіотську оранжерею — ага, ось де він!

Він тягне її зі стежки праворуч. І поблизу одного з двох повалених дерев, які лежать поза гайком і ніби охороняють те місце, де стежка завертає в ліс, вона бачить простий хрест, збитий із двох дощок. Лізі бачить, що то, власне, не дошки, а дві планочки з якогось пакувального ящика. Надмогильного горбика тут немає — на тому місці, де він мав би бути, вона бачить радше заглибину, але хрест засвідчує, що це могила. На поперечній планочці акуратними літерами написано: Пол.

— Спочатку я зробив цей напис олівцем, — каже він. Його голос звучить дзвінко, але здається, він долітає звідкись іздалеку. — Потім я спробував написати його кульковою ручкою, але, звичайно, в мене нічого не вийшло, на такому нерівному й шкарубкому дереві. Маркером у мене вийшло ліпше, але той напис дуже швидко збляк. І нарешті, я зробив його чорною фарбою, я знайшов її в одному з Полових ящичків для малювання.

Вона дивиться на хрест у дивному змішаному світлі вмирущого дня та в дедалі густіших сутінках уже близької ночі, думаючи (наскільки вона спроможна думати): «Усе це правда. Те, що нібито сталося, коли ми вибігли з під дерева ням-ням, сталося насправді. Воно відбувається й тепер, але повільніше і ясніше».

— Лізі! — Він у нестямі від радості, а чом би йому й не радіти? Він не міг прийти на це місце ні з ким, відтоді як помер Пол. Ті кілька разів, які він сюди приходив, він приходив, безперечно, сам-один. Він відбував жалобу сам-один. — Я хочу показати тобі щось іще!

Десь дзеленькнув дзвінок, але тихо й майже нечутно. Його звук видався їй знайомим.

— Скоте!

— Що таке? — Він опустився навколішки у траві. — Що таке, люба моя дитино?

— Ти не чув?.. — Але дзвоник замовк. І немає сумніву, він дзеленькнув лише в її уяві. — Та нічого. Що ти хотів мені показати?

І подумала:

«Так, ніби ти показав мені не досить».

Він нишпорить руками у високій траві біля підніжжя хреста, але, здається, нічого там не знаходить, і поступово його дуркувата, щаслива усмішка починає блякнути.

— Може, хтось забрав… — каже він і враз замовкає. На мить його обличчя похмурніє, потім розслаблюється, і він вибухає напівістеричним сміхом. — Ось де він, і хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, це так, ніби він із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Поглянь-но, Лізі!

Їй здавалося, ніщо не може відвернути її уваги від споглядання чудес, які оточували її — червоно-помаранчеве небо на сході й заході, а вгорі дивовижне зеленаво-синє склепіння неба, екзотичні змішані пахощі і десь знову слабкий дзенькіт якогось загубленого в далечині дзвінка, — але та річ, яку Скот підіймає вгору в останньому світлі дня, доводить, що вона помилилася. Бо в руці він тримає шприц, якого дав йому батько, шприц, яким Скот мав би уколоти Пола, якби хлопці прийшли сюди. На металі, біля основи голки, видно кілька плямок іржі, але в усьому іншому шприц здається новісіньким.

— Це все, що я міг тоді тут залишити, — каже Скот. — У мене не було фотографії. Ті діти, які ходили до віслючої школи, принаймні іноді фотографувалися.

— Ти вирив йому могилу… Скоте, ти вирив її голими руками?

— Я намагався. І я вже вирив неглибоку яму — ґрунт тут м’який, але трава… траву треба було виривати, і це сповільнювало мою роботу… тут був старий і дуже міцний бур’ян… а потім стало смеркатися, і почувся регіт…

— Регіт?

— Як ото в гієн, такий бридкий, бридкий. Це сміюни, вони живуть у Зачарованому Лісі.

— Зачарованому Лісі? Це Пол його так назвав?

— Ні, я. — Він показує на дерева. — Ні Пол, ні я ніколи не бачили сміюнів близько, ми тільки чули, як вони регочуть. Але ми бачили дещо інше… я бачив дещо інше… тут є таке… — Скот дивиться на щасливі дерева, які швидко загортаються в темряву, потім дивиться на стежку, яка швидко розтає в темряві, коли заходить у ліс. У його голосі звучить неприхований страх, коли він озивається знову. — Нам треба скоро повертатися.

— Але ти зможеш повернути нас звідси, хіба не так?

— Із твоєю допомогою? Безперечно.

— Тоді розкажи мені, як ти його поховав.

— Я розкажу тобі про це, коли ми повернемося. Якщо ти…

Але тихе похитування її голови уриває йому мову.

— Ні. Я розумію, чому ти не хочеш мати дітей. Тепер я це зрозуміла. Але якщо ти коли-небудь підійдеш до мене і скажеш: «Лізі, я змінив думку, я хочу ризикнути», ми могли б це обговорити, тому що був Пол… і тому що був ти.

— Лізі…

— Ми могли б обговорити це тоді. А інакше ми більше ніколи не говоритимемо ані про придурків, ані про психодіотів, о'кей? — Вона бачить, якими очима він дивиться на неї, і трохи пом’якшує тон. — Ідеться не про тебе, Скоте, принаймні не зовсім про тебе, ти розумієш? Тепер ідеться вже про мене. Тут так чудово… — Вона дивиться навкруги. І тремтить. — Тут надто чудово. Якби я провела тут багато часу — або навіть забагато думала про це — я думаю, що збожеволіла б від цієї краси. Тому якщо в нас мало часу, то бодай один раз у своєму довбаному житті спробуй бути лаконічним. Розкажи мені, як ти його поховав.

Скот напіввідвертається від неї. Помаранчеве світло призахідного сонця окреслює лінії його тіла: обриси його лопаток, лінію стану, вигин сідниць, довгу арку одного зі стегон. Він доторкається до поперечини хреста. У високій траві, ледь видимий, скляний циліндр шприца мерехтить, наче забута частинка сухозлітного скарбу.

— Я накрив його травою й пішов додому. Потім я не міг прийти сюди протягом майже тижня. Я був хворий. Тато давав мені чогось поїсти вранці й давав суп, коли повертався з роботи. Я боявся побачити привид Пола, але я ніколи його не бачив. Потім мені стало краще, і я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною. Я прийшов сюди сам-один. Я боявся, що його можуть з'їсти звірі — сміюни та інші, — проте вони його ще не чіпали. Тому я повернувся додому і примусив себе прийти знову, цього разу з іграшковою лопатою, яку знайшов у старому ящику, на горищі, де були складені також інші іграшки. Ця лопата не відмовилася піти зі мною, і саме нею я викопав цю могилу, Лізі, червоною іграшковою лопатою, зробленою з пластмаси, якою ми гралися, коли були зовсім малі.

Сонце вже закочується за обрій і з червоного стає рожевим. Лізі кладе руку йому на плече й обіймає його. Руки Скота обхоплюють її, і на мить або дві він ховає обличчя в її волоссі.

— Ти так його любив, — каже вона.

— Він був моїм братом, — відповідає він, і цього досить.