Коли вони стоять там у сутінках, які дедалі густішають, вона бачить щось інше чи їй здається, що бачить. Ще одну дерев’яну дощечку? Справді, той предмет дуже схожий на ще одну планочку, відірвану від ящика для пакування, вона лежить одразу за тим місцем, де стежка залишає покритий квітами люпину пагорб (де блідо-фіолетовий колір тепер перетворюється на густіший темно-ліловий). Ні, там лежить не одна дощечка, а дві.

Може, це ще один хрест, думає вона, хрест, який упав і розламався?

— Скоте! Тут іще хтось похований?

— Що? — в його голосі звучить подив. — Ні! Цвинтар у цій місцевості, звісно, є, але він не тут. — Він перехоплює її погляд і сміється. — Ой, ні! Це не хрест, це знак. Пол поставив його тут, ще коли ми грали в пошуки була й коли він ще міг сюди приходити. Я й зовсім забув про цей старий знак! — Він випускає її зі своїх обіймів і поспішає туди, де лежать планочки. Проходить трошки стежкою. Заходить під дерева. Лізі не певна, що їй це подобається.

— Скоте, вже сутеніє. Тобі не здається, що нам час йти?

— Одну хвилинку, моя люба дитино, лише одну хвилинку.

Він підіймає одну з планочок і приносить їй. Вона бачить на ній якісь літери, але їх дуже слабко видно. Їй доводиться піднести планочку до самих очей, перш ніж вона читає:

— Озера? — запитує Лізі.

— Озера, — погоджується він. — Воно було одним з етапів була.

Він сміється. І саме тепер, десь у самій гущавині лісу, який він називає Зачарованим Лісом (і де ніч уже, безперечно, настала), перші сміюни підіймають свої голоси.

Їх лише двоє або троє, але ці звуки вселяють Лізі більший жах, аніж будь-що, почуте нею раніше в житті. Їй вони нагадують не виття гієн, вони нагадують їй голоси людей, божевільних, закинутих у найглибші глибини якогось заснованого в дев’ятнадцятому сторіччі Бедламу.[63] Вона хапається за руку Скота, вгороджуючи нігті йому в шкіру, і каже голосом, який вона майже не впізнає як свій, що вона хоче звідси піти, він повинен забрати її звідси негайно.

Далекий і ледь чутний десь дзеленчить дзвінок.

— Гаразд, — каже він, викинувши планочку в бур’яни. Темний потік повітря над ними ворушить гілля щасливих дерев, вони зітхають і поширюють пахощі, сильніші, аніж пахощі квітів люпину, — густі насичені пахощі, від яких може розболітися голова. — Це місце й справді стає небезпечним, коли споночіє. Біля озера, там безпечно, там є пляж… лави… може, навіть цвинтар, але…

Інші сміюни приєднуються до хору. Буквально через кілька хвилин їх уже десятки. Сміх деяких якось дивно раз у раз уривається і стає схожим на брязкіт розбитого скла, пробуджуючи в Лізі бажання відповісти йому своїми зойками. Потім ці звуки знову стають тихшими, іноді перетворюючись на дивне чавкання, ніби вони брьохають по багнюці.

— Скоте, що то за істоти? — шепоче вона. Місяць над його плечем висить, ніби наповнена легким газом кольорова куля. — Їхні голоси зовсім не схожі на голоси тварин.

— Я не знаю. Вони бігають на чотирьох, але іноді вони… та байдуже. Я ніколи не бачив їх близько. Ніхто з нас не бачив.

— Іноді вони що, Скоте?

— Ходять на задніх ногах. Як люди. Роззираються навкруги. Та менше з тим. Головне полягає в тому, що нам треба виносити звідси ноги. Ти тепер хочеш, щоб ми забралися звідси, так?

— Так!

— Тоді заплющ очі й уяви собі нашу кімнату в «Оленячих рогах». Спробуй уявити її собі так виразно, ніби ми тепер перебуваємо в ній. Це мені допоможе. Це допоможе нам обом.

Вона заплющує очі й протягом якоїсь жахливої секунди не бачить анічогісінько. Потім бачить, як випливають із темряви письмовий стіл та інші столи, коли місяць пробивається крізь хмари, потім стає видно виткі троянди на візерунках шпалер, обриси ліжка і чути голосний, як у комічній опері, скрегіт пружин щоразу, коли хтось із них ворушиться. Несподівано моторошні звуки істот, які регочуть у

(Лісі, Зачарованому Лісі)

у затоплених темрявою хащах, начебто стихає. Запахи теж стають слабшими, і якась її частина сумує, що їй доведеться покинути це місце, але насамперед вона відчуває полегкість. Полегкість для свого тіла (звичайно ж) та свого розуму (безперечно), але найбільше для своєї душі, для своєї безсмертної довбаної душі, бо хоч, можливо, такі люди, як Скот Лендон, і можуть подорожувати до таких місць, як Місячне Коло, але така незвичайність і така краса не створені для пересічних людей, таких, як вона, якщо тільки вони не перебувають між палітурками книжки або в безпечній темряві кінотеатру.

«І я ж бачила дуже мало», — думає вона.

— Дуже добре, — каже він, і Лізі чує водночас полегкість і здивований захват у його голосі. — Лізі — ти молодець… — і саме на цьому уривається його репліка, але навіть до того, як вона уривається, до того, як він відступає від неї і вона розплющує очі, Лізі знає

5

— Я знала, що ми вдома, — закінчила вона й розплющила очі.

Інтенсивність її спогадів була такою великою, що упродовж якоїсь миті вона сподівалася побачити затоплену сутінню, яка раз у раз освітлювалася місяцем, що пробивався крізь хмари, тишу спальні, яку вони ділили протягом двох ночей у Нью-Гемпширі двадцять сім років тому. Вона стискала в руці срібну лопату так міцно, що змогла розтиснути пальці лише один по одному. Вона знову поклала собі на грудь жовтий квадратик оздоби — хоч він і був покритий засохлою кров’ю, проте полегшував її біль.

І що ж потім? Невже після цього ти мені скажеш, після всього цього, що ми обоє просто перекинулися на другий бік і заснули?

Атож, того, що відбулося з ними, їй цілком вистачило. Вона була сповнена рішучості якомога швидше про все забути, а Скот також хотів цього не менше. Йому знадобилася вся його мужність, щоб розповісти їй про своє минуле, — і не дивно. Але в ту ніч вона поставила йому ще одне запитання, це вона пам’ятає, і майже поставила інше наступного дня, коли вони вже їхали назад у Мен, вона поставила його, перш ніж збагнула, що цього робити не слід. Це запитання стосувалося того, що він їй сказав, перед тим як озвалися сміюни, перелякавши її до такої міри, що будь-яка цікавість вивітрилася з її голови. Їй захотілося знати, що мав на увазі Скот, коли він сказав: І коли він ще міг сюди приходити. Маючи на увазі Пола.

Скот здавався здивованим.

— Ти знаєш, я не думав про це багато років, — сказав він. — Але він справді колись міг. Але це було йому важко, так само як для мене завжди було важко влучити по м’ячу, коли ми грали в бейсбол. Тому здебільшого він доручав це мені, а через якийсь час остаточно втратив будь-яке бажання сюди приходити.

Те запитання, яке вона хотіла поставити йому в автомобілі, стосувалося озера, до якого показував дорогу зламаний знак. Чи це було те саме озеро, про яке він завжди говорив у своїх лекціях? Лізі не стала запитувати, бо відповідь на це, зрештою, була самоочевидною. Його слухачі могли вірити в озеро-міф, у мовне озеро (до якого ми всі приходимо пити, плавати, а іноді й зловити якусь рибу), але вона знала ліпше. Існувало реальне озеро. І вона це знала, тому що знала його. А тепер вона це знала ще й тому, що там була. До того озера можна було дійти зі Щасливого Пагорба стежкою, яка вела в Зачарований Ліс; вам треба було проминути і Гарне Дерево, і цвинтар, щоб туди потрапити.

— Я пішла туди, щоб його забрати, — прошепотіла вона, стискаючи в руці лопату. А потім із надривом сказала: — О Боже, я пам’ятаю місяць. — І її тіло так боляче вкрилося сиротами, що вона конвульсивно стала корчитися в ліжку.

Місяць. Атож. Криваво-помаранчевий місяць над головою, такий несподівано інший, аніж північне сяйво та вбивчий холод, які вона щойно залишила за собою. То був сексуальний місяць, місяць, що навіював гостру тугу за літом, витончено темний місяць, місяць, що освітлював кам’яне ложе долини поблизу від озера ліпше, ніж вона могла б бажати. Вона бачила його тепер майже так само добре, як і тоді, тому що він прорвався крізь багряну завісу, він майже роздер її навпіл, але пам’ять була лише пам’яттю, і Лізі була переконана, що пам’ять завела її так далеко, як тільки могла. Їй треба ще зовсім трохи — можливо, знайти одну або дві фотографії у книжковій змії, — але зовсім небагато, і тоді їй залишиться тільки реально дістатися туди, до Місячного Кола.