Изменить стиль страницы

Лізі викрутила рушник, намочений у крові та в чаї, занурила його знову, знову притулила до своєї пораненої груді. Цього разу защипало вже менше. «Але це не лікування, — подумала вона. — Просто ще одна позначка на дорозі в минуле». А вголос вона сказала:

— Ще один бул.

Обережно притискаючи до себе намочений рушник і тримаючи закривавлений квадратик африканки — оздобу доброї матінки — у лівій долоні, яку вона затиснула в кулак під своїми грудьми, ЛІЗІ повільно увійшла до спальні й сіла на ліжко, дивлячись на срібну лопату з написом УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА, викарбуваним на лезі. Атож, там і справді видно було невеличку зазубрину, де лопата спершу вдарила по пістолету Білявчика, а потім і по його фізіономії. Вона має лопату і, хоч жовта африканка, в яку Скот кутався в ті холодні ночі 1996 року, давно кудись поділася, вона мала від неї цей спогад, цю оздобу.

Бул, кінець.

— Хотіла б я, щоб це був кінець, — сказала Лізі й лягла на спину, все ще притискаючи вологого рушника до груді. Біль поступово стихав, але це лише почав діяти Амендин вікодин, досягши результату, якого не змогли б досягти ані чайне лікування Пола, ані застарілий аспірин Скота. Коли вікодин вичерпає свої можливості, біль повернеться. Повернеться і Джим Дулей, автор цього болю. Питання було в тому, що вона робитиме під час цієї перерви? Чи могла вона щось робити?

«Єдине, на що ти абсолютно неспроможна, — це заснути».

І це дуже погано.

Якщо сьогодні до восьмої вечора професор нічого мені не повідомить, наступне калічення буде набагато гіршим, сказав їй Дулей, і Дулей організував усе так, щоб вона опинилася в безнадійному становищі. Він також наказав їй доглянути себе й нікому не повідомляти, що він був тут. Досі вона виконувала його настанови, але не тому, що боялася бути вбитою. В якомусь розумінні, знання того, що він хоче вбити її, надавало їй певну перевагу. Вона могла тепер не турбуватися про те, щоб умовити його бути розважливим принаймні. Але якби вона зателефонувала до офісу шерифа… то…

— Ти не можеш вирушати на пошуки була, коли в домі повно здоровенних заступників шерифа, які пильно тебе охороняють, — промовила вона. — А я…

А я думаю, Скот хоче мені сказати щось іще. Або намагається.

— Мій любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кімнати. — Я хочу тільки знати, що ти хочеш мені сказати.

3

Вона подивилася на електронний годинник, який стояв на столику біля ліжка, й була приголомшена, побачивши, що ще тільки за двадцять хвилин одинадцята. Їй здавалося, цей день уже триває тисячу годин, але, певно, так було тому, що вона провела більшу його частину, намагаючись оживити минуле. Спогади розпросторювали перспективу, а найяскравіші з них могли повністю стерти час, поки вони розгорталися.

Але досить минулого; час подумати про те, що відбувається тепер.

«Що ж, — сказала собі Лізі, — подумаймо. У королівстві Пітсбурґ колишній Цар Інкунків, безперечно, мучиться від жаху, який би мій покійний чоловік назвав „синдромом смердючих яєць“. Заступник шерифа Олстон перебуває в Кеш Корнерз, з’ясовуючи причини невеличкої пожежі. Підозрюваний у підпалі — Аасон. Джим Дулей? Можливо, засів десь поблизу в лісі або з нудьги виструговує собі там палицю, з моїм ножем для відкривання консервів у кишені, чекаючи, коли закінчиться день. Свій „ПТ Крузер“ він міг заховати в будь-якому з десятка покинутих сараїв, яких вистачає навколо, на пагорбі В’ю або в долині Діп Кат, або десь неподалік від містечка Гарлоу. Дарла, певно, уже в дорозі до Портлендського аеропорту, щоб зустріти там Канті. Добра матінка сказала б, що вона подалася на гульки. А Аменда? О, Аменда пішла від нас, люба моя дитино. І, можна сказати, Скот знав, що вона від нас піде, раніше чи пізніше. Хіба він не потурбувався про те, що зарезервувати за нею ту довбану кімнату? Бо треба бодай одного, щоб пізнати когось одного. Як говориться у прислів’ї».

А вголос вона сказала:

— Чи маю я піти до Місячного Кола? Чи не там — наступний етап мого була? І він таки там, правда ж? Скоте, йолопе, як я туди дістануся, коли ти мертвий?

Ти знову намагаєшся сама себе випередити, чи не так?

Безперечно — говорячи про свою неспроможність добутися до місця, яке вона досі не дозволяла собі навіть повністю пригадати.

Ти повинна зробити набагато більше, аніж підняти завісу й заглянути за її край.

— Я мушу зірвати її, — сказала вона похмуро. — Правда ж, мушу?

Відповіді не було. Лізі сприйняла це як «так». Вона повернулася в ліжку набік і взяла срібну лопату. Напис на лопаті підморгнув їй у світлі вранішнього сонця. Вона обгорнула закривавлений клапоть африканки навколо держална, а тоді взяла лопату за це місце.

— Гаразд, — сказала вона. — Я її зірву. Він запитав у мене, чи хочу я там побувати, і я сказала гаразд. Я сказала: «Джеронімо!»

Лізі помовчала, міркуючи.

— Ні. Я сказала не так. Я сказала: Джероміно! І що сталося? Що сталося потім?

Вона заплющила очі, побачила тільки осяйний багряний зблиск і мало не заплакала від розчарування. Але вона не заплакала, а натомість подумала: ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — пручайся завжди, коли пручатися треба, і міцніше вхопилася за держално лопати. Вона побачила, як замахується нею. Побачила, як вона зблискує в туманному світлі серпневого сонця. І багряна завіса розсунулася перед нею, розійшовшись посередині, як розходиться розрізана шкіра, але з тієї різаної рани бризнула не кров, а світло: дивовижне помаранчеве світло, яке наповнило її серце й розум сумішшю радості, жаху й печалі. Нічого дивного в тому, що вона придушувала цю пам’ять протягом стількох років. Це було занадто. Занадто ще й дуже занадто. Здавалося, це світло надало посірілому повітрю вечора шовковистої м’якості, і крик пташки вдарив їй у вухо наче камінець, виготовлений зі скла. Вечірній вітерець наповнив їй ніздрі сотнею екзотичних запахів: франжипани, бугенвілії, запилюжені троянди й, о святий Боже, ахіноцереуси, які розквітають уночі. Більшість відчуттів, які пронизали її, були спогадом про його шкіру на її шкірі, пульсуванням його крові, що бігла супроти пульсування її власної крові, бо вони лежали голі в їхньому ліжку в «Оленячих рогах», і тепер вони уклякли, голі, посеред червоного люпину недалеко від вершини пагорба, голі в затінку дерев, що росли на цьому Щасливому Пагорбі, затінку, що ставав дедалі густішим. А з-поза обрію вже викочувалося помаранчеве коло місяця, воно роздималося й горіло холодним полум’ям, тоді як сонце заходило за інший обрій, закипаючи у спалахах малинового вогню. Вона думала, що ця суміш різних кольорів бурхливого світла уб’є її своєю красою.

Лежачи на своєму вдовиному ліжку й стискаючи в руках срібну лопату, набагато старша Лізі плакала від радості, спогадуючи те, що підказувала їй пам’ять, і тужачи за тим, що відійшло. Її серце то тішилося глибоким спокоєм, то мало не розривалося від розпуки. Жили напнулися в неї на шиї. Її розпухлі губи розкрилися, виставивши напоказ зуби, по борозенках ясен знову заструменіла кров. Сльози стікали з куточків її очей і ковзали по щоках до вух, де вони висіли, як екзотичні діаманти. І єдиною ясною думкою, що утворилася в її розумі, було: «О Скоте, нас не було створено для такої краси, нас не було створено для такої краси, нам треба було тоді померти, о мій любий, ми повинні були тоді померти, голі й у обіймах одне в одного, як закохані в романтичній історії».

— Але ми не померли тоді, — прошепотіла Лізі. — Він тримав мене і сказав, що ми не можемо лишатися тут надовго, бо почало смеркатися, а тут небезпечно після того, як споночіє, навіть більшість дерев тоді стають поганими. Але він сказав, що хоче

4

— Я хочу тобі щось показати, перш ніж ми звідси підемо, — каже він і ставить її на ноги.

— О Скоте, — озивається вона дуже тихим і слабким голосом. — О Скоте.