— Містере Дулей, послухайте мене. — Вона стишила голос і намагалася говорити повільно. Саме в такий спосіб вона зверталася до Скота, коли Скот був у нестямі з різних причин — від поганої рецензії на якусь свою книжку до халтурної роботи з ремонту каналізації. — Професор Вудбоді не має змоги вийти з вами на контакт, він не знає, де вас шукати, ви це чудово знаєте. Але я можу сконтактуватися з ним. І я вже це зробила. Я телефонувала йому вчора увечері.

— Ви брешете, — сказав він, але тепер вона не брехала, і він знав, що вона не бреше, і з якоїсь причини це дратувало його.

Ця реакція була якраз протилежною тій, на яку вона розраховувала — вона хотіла заспокоїти його, — але вона подумала, що їй треба говорити далі, сподіваючись на те, що здорова частина Джима Дулея все ж таки існує і вона її тепер слухає.

— Я не брешу, — сказала вона. — Ви дали мені його номер, і я зателефонувала йому. — Вона не відривала погляду своїх очей від очей Дулея. Докладала всіх зусиль, щоб її голос звучав із максимальною щирістю, яку вона могла вдати тепер, коли повернулася назад у Країну Вигадки. — Я пообіцяла віддати йому рукописи і попросила його, щоб він вас про це повідомив, а він мені сказав, що не може вас про це повідомити, бо втратив із вами всякий зв'язок, він сказав мені, що два його перші електронні послання до вас пройшли, але наступні поверталися до нього наз…

— Один бреше, а другий присягається, — сказав Джим Дулей, і після цього все стало відбуватися зі швидкістю й лютістю, в яку Лізі не могла навіть повірити, хоч кожна мить биття і катувань, до яких він потім перейшов, залишилась у неї в пам’яті на все її подальше життя, їй запам’яталося навіть його сухе і швидке дихання, запам’яталося, як крізь сорочку хакі, що натяглася на ґудзиках, миготіли клаптики білої теніски, яка була під нею, коли він став ляскати її по обличчю тильним боком долоні, а потім відкритою долонею, знову тильним боком і знову відкритою долонею, знову тильним боком і знову відкритою долонею і ще раз тильним боком, а потім відкритою. Усього він завдав їй вісім таких ляпасів, вісім намагайся і не зачіпайся, співали вони дітьми, коли стрибали через скакалку в пилюці на подвір’ї, і звук від доторку його шкіри до її шкіри лунав, як тріскіт сухої гілляки, переломленої на коліні, і хоч на руці, якою він її ляскав, не було перснів — вона мала дякувати Богові хоч за це, — проте четвертий і п’ятий ляпас розбили її губи до крові, а після шостого й сьомого вона бризнула цівкою, й останній ляпас дістав їй до носа і розтовкмачив його теж. На той час вона вже кричала від страху й болю. Її голова раз у раз стукалася об нижню частину зливальниці, аж у вухах дзвеніло. Вона чула, що кричить і просить, щоб він зупинився, що він матиме все, що захоче, аби тільки перестав її бити. Потім він зупинився, й вона почула власні слова: «Я можу дати вам рукопис його нового роману, його останнього роману, він повністю закінчений, він закінчив його за місяць до того, як помер, і вже не встиг його переглянути, це справжній скарб, і професорові Вулайнові він сподобається». Вона встигла подумати Це ж цілковита вигадка, а що ти робитимеш, якщо він спіймає тебе на слові, але Джим Дулей не став ловити її ні на чому. Він опустився перед нею навколішки, важко дихаючи — тут було вже дуже жарко, якби вона знала, що сьогодні її битимуть у кабінеті Скота, вона насамперед увімкнула б тут усі кондиціонери, — і знову став нишпорити у своєму пакеті для ланчу. З-під його пахв закапали великі краплі поту.

— Місус, мені страшенно шкода, що я мушу зробити це, але принаймні я не чіпатиму вашу пуцьку, — сказав він, і вона встигла відзначити дві речі, перш ніж він викинув перед собою ліву руку й роздер їй блузку, а потім схопив за передню частину ліфчика й оголив її маленькі груди. Перша з них — це те, що йому не було анітрохи шкода. І друга — вона побачила, що предмет, який він тримав у правій руці, походив із її власної шухляди з кухонним начинням. Скот називав його церковним ключем Лізі. То був ніж для відкривання консервних бляшанок із важким, покритим ґумою руків’ям.

X

Лізі й аргументи проти божевілля

(Добрий брат)

1

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Лізі знову й знову згадувала цей рядок, повзучи від меморіального закутня, а потім повільно перетинаючи довгий і завалений усілякою всячиною офіс свого чоловіка і залишаючи за собою огидний слід: плями крові з її носа, рота та понівечених грудей.

«Кров ніколи не випарується з цього килима», — думала вона, й наче у відповідь на цю думку знову звучав у її голові той самий рядок: Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Уся ця історія була позначена божевіллям, це правда, але єдиний звук, який вона могла тепер пригадати, не був ані шелестінням, ані мурчанням, ані шарудінням; то був звук її зойків, коли Джим Дулей приставив її консервний ніж до її лівої груді, наче механічну п’явку. Вона зойкнула, а потім зомліла, а потім він ляпасами повернув її до тями, щоб сказати їй іще одну річ. Після цього знову дозволив їй провалитися в небуття, але приколов записку до її блузки — після того як зняв із неї порваний ліфчик і застебнув ґудзики блузки, — аби бути певним, що вона нічого не забуде. Але їй не треба було записки. Вона чудово пам’ятала те, що він їй сказав.

— Якщо сьогодні до восьмої вечора професор нічого мені не повідомить, наступне калічення буде набагато гіршим. І щоб ви нікого не кликали на допомогу, місус, ви мене чуєте? Якщо ви скажете комусь, що я тут був, я вас уб’ю.

Ось що сказав їй Дулей. А до записки, яку приколов до її блузки, він іще додав: «Покінчімо нарешті з цією справою, і це принесе радість і задоволення нам обом. Ваш добрий друг „Зак“!»

Лізі не мала найменшого уявлення про те, на скільки часу вона відключилася вдруге. Знала тільки, що коли знову прийшла до тями, то побачила, що порваний ліфчик лежить у сміттєвому ящику, а до правої поли її блузки приколото записку. Права половина блузки була просякнута кров’ю. Вона розстебнула ґудзики рівно настільки, щоб кинути один швидкий погляд, потім застогнала й відвела очі. Вона побачила щось гірше, аніж усе те, що будь-коли робила собі Аменда, зокрема й зі своїм пупом. А біль… вона пам’ятає лише, він був нестерпним і нищівним.

Наручники Дулей зняв і навіть залишив їй склянку води. Лізі жадібно її випила. Та коли спробувала зіпнутися на ноги, вони в неї надто тремтіли, щоб утримати її. Тому вона виповзла з алькова навкарачки, капаючи кров’ю та кривавим потом на килим Скота, поки повзла (ет, зрештою вона ніколи особливо не дбала про чистоту цього слимаково-білого кольору, він весь був покритий плямами бруду), волосся прилипало їй до лоба, сльози скочувалися по щоках, кров засихала кіркою їй під носом, на губах і на підборідді.

Спочатку вона думала, що повзе до телефону, — мабуть, зателефонувати заступникові шерифа Батерклакові, попри застереження Дулея і неспроможність департаменту шерифа округи Касл-Каунті захистити її з першої спроби. Потім цей поетичний рядок

(аргументи проти божевілля)

почав звучати в її голові, і вона побачила кедрову скриньку доброї матінки, що лежала перекинута на килимі між сходами, які вели вниз до сараю, і письмовим столом, який Скот називав Великим Слоном Ідіота. Усе, що було у скриньці, висипалося на килим і лежало там, наче розкидане сміття.

І тоді вона зрозуміла, що саме скринька та її розкидані речі були тією метою, до якої вона повзла. А особливо манило її до себе щось жовте, яке лежало на згорнутому меню готелю «Оленячі роги».

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Це рядок зі Скотового вірша. Він писав їх небагато, а ті, які писав, майже ніколи не публікував — він казав, вони не дуже добрі, й він пише їх тільки для себе. Але цей вірш вона вважала дуже добрим, хоч, мабуть, не зовсім розуміла, що він означає і про що в ньому йдеться. Їй особливо подобався цей перший рядок, бо іноді ти просто чуєш, як рухаються речі, І хіба ні? Вони падають з одного рівня на інший, залишаючи після себе дірки, в які ти можеш зазирнути. Або провалитися І крізь них, якщо втратиш обачність.