Лізі нічого не відповіла.

Він обернувся до неї із серйозним виглядом.

— Не те щоб я йому заздрив, місус, чи заздрив вам тепер, коли він помер. Мені довелося перебути певний час удержавши в’язниці Браші-Маунтін. Мабуть, професор вам це сказав. І не хто інший, як ваш чоловік, допоміг мені пережити там мої найгірші дні. Я прочитав усі його книжки, і знаєте, яка з них сподобалася мені найбільше?

«Звичайно, знаю, — подумала Лізі. — „Порожні демони“. Ти, певно, прочитав їх дев’ять разів».

Але Дулей здивував її.

— «Дочка матроса». I вона не просто сподобалася мені, місус, я полюбив той роман. Я знову й знову перечитував його протягом двох або трьох років, відколи я його знайшов у бібліотеці своєї тюрми, і я міг би процитувати з нього напам’ять не один довгий уривок. А знаєте, яка частина сподобалася мені найбільше? Там, де Джин нарешті починає говорити й каже своєму батькові, що він їде, хоче того старий чи не хоче. Ви знаєте, що він каже тому жалюгідному старому придуркові, вибачте за прямоту моєї мови?

«Що він ніколи не розумів обов’язку любові», — подумала Лізі, але не сказала нічого. Проте Дулей навіть не звернув на це уваги. Його опанував справжній захват, і, певно, він чув лише самого себе.

— Джин сказав своєму старому, що той ніколи не розумів обов’язку любові. Обов’язку любові! Чудово сказано, чи не так? Скільки нас почували те саме, але не знаходили слів, щоб виразити своє почуття? А ваш чоловік їх знайшов. Він їх знайшов для всіх нас, бо інакше ми залишилися б німими, так висловився професор. Бог, певно, любив вашого чоловіка, місус, якщо нагородив його такою мовою.

Дулей підняв погляд до стелі. Жили на його шиї напнулися.

— ОБОВ'ЯЗОК! ЛЮБОВІ! І тих, кого Бог любить, він забирає до себе найпершими, щоб вони були поруч із Ним. Амінь. — Він на мить опустив голову. Його гаман висунувся назовні із задньої кишені штанів. Він був на ланцюжку. Звичайно ж, був. Такі люди, як Джим Дулей, завжди носять гамани на ланцюжках, які прикріплюються до дірок у їхньому поясі. — Він заслуговував мати таке чудове місце для своєї творчої праці. Гадаю, він милувався ним, коли не мучився над своїми творами.

Лізі уявила собі Скота за письмовим столом, який він називав Великим Слоном Ідіота, уявила, як він сидить перед великим екраном свого «Макінтоша» і сміється з чогось тільки-но ним написаного. Гризучи або пластикову соломку, або свої нігті. Іноді мугикаючи під свою музику. Лунко пукаючи, якщо було літо й день дуже жаркий, і він сидів без сорочки. Ось як він мучився над своїми довбаними творами. Але вона знову ж таки не сказала нічого. У стереосистемі друзяка Генк поступився місцем своєму синові. Генк-молодший співав «К бісу віскі, а пекло — геть».

Дулей сказав:

— Ви досі відповідаєте мені мовчанкою? Може, вам це й подобається, але добра вам із цього не буде, місус. На вас чекає певне покарання. Я не стану зараз повторювати те, що вже казав, що мені це болить більше, ніж болітиме вам, але скажу щиро, мені сподобалася ваша рішучість, яку ви проявили за той короткий час, протягом якого ми знаємо одне одного, а тому буде боляче нам обом. Я ще хочу вам сказати, що буду настільки поблажливим, наскільки зможу, бо не хочу надто засмучувати вас. А проте ми мали з вами домовленість, і ви її порушили.

Домовленість? Лізі відчула, як у неї мороз пішов поза шкірою. Уперше вона ясно уявила собі всю глибину і складність божевілля Дулея. Сірі сутінки знову стали напливати на неї і застеляти їй зір, проте вона доклала тепер усіх зусиль, щоб їх відігнати.

Дулей почув, як брязнув ланцюг її наручників (певно, він приніс їх у своєму пакеті, разом із банкою з-під майонезу), й обернувся до неї.

Розслабся, люба моя дитино, розслабся, прошепотів Скот. Поговори з цим суб’єктом, не тримай свою пельку стуленою.

Це була порада, якої Лізі навряд чи потребувала. Адже доти, доки вони розмовлятимуть, покарання відкладатиметься надалі.

— Послухайте мене, містере Дулей. Ми ні про що з вами не домовлялися, ви тут припускаєтеся очевидної помилки. — Вона побачила, що його брови стали супитися, погляд темнішати, й поквапно заговорила далі: — Іноді буває важко зрозуміти, чого від тебе хочуть, по телефону, але тепер я готова співпрацювати з вами. — Вона зробила ковтальний рух і відчула, як щось клацнуло у неї в горлі. Їй знову захотілося пити, хотілося зробити довгий холодний ковток, але час був неслушний для того, щоб попросити води. Вона нахилилася вперед, утупила свої очі в його очі, сині в сині, й заговорила з усією прямотою і щирістю, на яку була здатна. — Я хочу сказати, що тепер зрозуміла, чого вам треба. І, мушу вам сказати, ви тільки-но дивилися на ті рукописи, які ваш спіль… ваш колега особливо прагне дістати у своє розпорядження. Ви звернули увагу на ті чорні шафи з теками, які стоять у центральній кімнаті?

Тепер він дивився на неї, підсмикнувши брови, й скептична посмішка грала на його губах… але можливо, це свідчило якраз про його нерішучість. Лізі не втрачала надію.

— Як на мене, то чимало ящиків стоять і внизу, — сказав він. — Схоже, його незакінчені твори складені саме там, судячи з вигляду тих ящиків.

— У тих ящиках… — Що вона йому скаже? Це були, а не книжки? Вона здогадувалася, що більшість із них були саме ними, але Дулей цього не зрозуміє. Це жарти, щось подібне до пародій на рекламу порошків від сверблячки та пластикових пакетів для блювання. Це він зрозуміє, але не повірить їй.

Він усе ще дивився на неї з тією скептичною посмішкою. Ніякого вагання в ній не було. Ні, це був погляд, який казав: «Брешіть, брешіть, місус, але чом би вам не спробувати вигадати щось нове?»

— У тих картонних ящиках, які стоять унизу, немає нічого, крім копій, зроблених під копірку або ксерокс, а також чистого паперу, — сказала вона, й це прозвучало, як брехня, бо й було брехнею, а що вона могла б іще сказати? Ви надто божевільний, щоб вам можна було сказати правду, містере Дулей? Звичайно ж, вона цього не сказала, а сказала натомість: — Ті речі, які хоче мати Вудлайно, — справжні рукописи — усі складені тут, нагорі. Неопубліковані оповідання… копії листів до інших письменників… Їхні листи до нього…

Дулей закинув назад голову й засміявся.

— Вудлайно! Місус, а ви вмієте створювати нові слова не гірше, аніж ваш чоловік.

Але сміявся він недовго, й хоча посмішка залишилася в нього на губах, проте веселого подиву в його очах уже не було. Його очі були холодні, як крига.

— То що, ви гадаєте, я маю робити? Податися до Оксфорда або Меканік Фолз, найняти там фургон й повернутися назад, щоб повантажити всі ті шафи? Чи, може, ви попросите бодай одного з тих шерифових хлопців, щоб вони допомогли мені?

— Я…

— Заткніться. — Він звинуватливо тицьнув у неї пальцем. Тепер на його обличчі вже не було жодного сліду від посмішки. — Якщо ви й справді планували так, що я найму машину й повернуся назад, тоді чому ви нацькували на мене з десяток копів, щоб вони мене тут чекали, коли я приїду? Вони схопили б мене, і, скажу вам щиро, місус, я заслуговую ще на десять років в’язниці за те, що повірив такій брехні.

— Але ж…

— А крім того, ми з вами домовилися зовсім не про це. Ми домовилися, що ви зателефонуєте професорові, моєму друзяці Вудлайнові — мені це сподобалося, їй-бо сподобалося! — і він надішле мені електронне послання за спеціальною адресою, яку я йому дав, а він уже потім сам дасть раду паперам. Так чи не так?

Якась його частина справді в усе це вірила. Мусила вірити, бо інакше навіщо б він знову й знову повторював цю брехню, адже тут були тільки вони двоє?

— Мем? — покликав її Дулей. Його голос звучав стурбовано. — Місус?

Якщо була в ньому частина, яка не могла не брехати, хоч вони й були тут лише вдвох, то, може, це тому, що була в ньому й інша частина, яка потребувала брехні? Якщо так, то саме до цієї частини Джима Дулея їй треба звертатися, бо саме вона може бути ще не заражена божевіллям.