14

Цить, Лізі, цить, маленька Лізі, сказала вона собі на кухні — дуже тепер налякана й не тільки тому, що вона тоді так помилялася у своїх припущеннях про смерть Пола Лендона. Вона була налякана, тому що усвідомила надто пізно, надто пізно, — що зроблене назад не повернеш, а з тим, що ти пригадала, тобі доведеться відтепер жити.

Навіть якщо спогади божевільні.

— Я не повинна все пригадувати, — сказала вона, швидко згинаючи та розгинаючи меню. — Я не повинна, я не повинна, я не повинна відкопувати мертвих, таку дурницю не можна собі дозволити

15

— Це було зовсім не так, як ти думаєш.

Вона думає те, що вона думає; хоч вона й кохає Скота Лендона, але вона не прив’язана до колеса його жахливого минулого, і вона думатиме те, що вона думає. Вона знатиме те, що вона знає.

— А тобі було десять років, коли це сталося? Коли твій батько…

— Атож.

Йому було лише десять років, коли батько вбив його улюбленого старшого брата. Коли батько по-звірячому вбив його улюбленого старшого брата. І Частина Четверта цієї історії позначена своєю власною страхітливою неминучістю, хіба ні? Вона не має жодних причин для сумніву. Вона знає те, що вона знає. Те, що він мав тоді лише десять років, нічого не змінює. Він був зрештою вундеркіндом у всьому іншому.

— І ти його вбив, Скоте? Ти вбив свого батька? Ти його вбив, це ж правда?

Голова в нього похнюплена. Волосся висить, затуляючи йому обличчя. Потім із-за цієї темної завіси проривається назовні одне сухе й конвульсивне схлипування, схоже на уривчасте «гав» собаки. Потім — тиша, але вона бачить, як здіймаються його груди, намагаючись скинути з себе важкий тягар. А тоді:

— Я розрубав йому киркою голову, коли він спав, і скинув його труп у висохлий старий колодязь. Це було в березні під час ураганної сніжної пурги. Я витяг його назовні за ноги. Я хотів закопати його там, де був похований Пол, але в мене не стало сил. Я намагався, намагався і намагався, але він, Лізі, не піддавався моїм зусиллям. Він наче впирався. І тоді я зіпхнув його в колодязь. Певно, він і досі лежить там, та коли вони продали ферму з аукціону, то я… я… Лізі… я… я… боявся.

Він тягнеться до неї, наче сліпий, і якби її там не було, він упав би обличчям на землю, але вона тут, і вони

Вони

Вони вдвох якось дають собі раду

16

— Ні! — прогарчала Лізі.

Рвучкими рухами пальців вона згорнула меню майже в рурочку, тицьнула його назад у кедрову скриньку і з ляском опустила кришку. Та було вже пізно. Вона зайшла надто далеко. Було вже пізно, тому що

17

Якось вони спромоглися вибратися з-під верби під снігопад. Вона обняла його під деревом ням-ням, і вони

(Бум! Бул!)

Вони вже зовні, під снігом.

18

Лізі сиділа в себе на кухні із заплющеними очима, кедрова скринька стояла перед нею на столі. Сонячне світло, яке вливалося крізь східне вікно, проникло крізь її повіки и утворило щось подібне до бурякового відвару, який коливався й плюскотів у ритмі її серця — ритмі, який зараз був занадто швидким.

Вона подумала: «Гаразд, цей спогад я вже пережила. Думаю, я зможу жити з одним. Один спогад мене не вб’є».

Я спробую, я спробую.

Вона розплющила очі й подивилася на кедрову скриньку, яка стояла перед нею на столі. Скриньку, яку вона шукала з такою нестямною наполегливістю. І тут їй пригадалося те, що колись сказав Скотові батько. Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів.

Психодіотам була властива — серед усього іншого — манія вбивства, більш або менш виражена.

А придуркам? Скот допоміг їй скласти про це свою думку в ту ніч. Придурки перебували у стані такого собі домашнього ступору, як її рідна сестричка, яку вони з Дарлою прилаштували в Ґрінлоні.

— Якщо ти робиш це задля врятування Аменди, Скоте, — прошепотіла Лізі, — то ти можеш про це забути. Вона моя сестра, і я люблю її, але не настільки. Я повернуся в це… в це пекло… заради тебе, Скоте, але не заради неї чи когось іншого.

У вітальні задзвонив телефон. Лізі підхопилася на ноги, ніби дістала удар кинджалом, і голосно зойкнула.

IX

Лізі й Чорний Принц Інкунків

(Обов’язок любові)

1

Якщо голос Лізі прозвучав, як не її голос, то Дарла цього не помітила. Дарла почувала себе надто винною. Але разом із тим вона відчувала й щасливу полегкість. Кантата поверталася з Бостона «допомогти їм із Менді». Так ніби вона могла. «Так, ніби хто завгодно міг, включаючи Г’ю Олберніса та весь штат Ґрінлона», — подумала Лізі, слухаючи базікання Дарли.

Ти можеш допомогти, прошепотів Скот, який завжди мав що сказати. Здавалося, навіть смерть не могла стати йому на перешкоді. Ти можеш, люба моя дитино.

— …вона сама так вирішила, — запевнила її Дарла.

— Авжеж, — сказала Лізі.

Вона могла б нагадати сестрі, що Канті досі тішилася б життям далеко звідси разом зі своїм чоловіком, навіть не здогадуючись про те, що в Аменди проблема, якби Дарлі не забандюрилося зателефонувати їй (якби вона не встромила туди своє весло, як говориться у прислів’ї), але останнє, чого Лізі тепер би хотілося, — це встряти з Дарлою в суперечку. Усі її думки та бажання зосередилися на тому, щоб запхати клятущу кедрову скриньку назад під ліжко mein Gott і докласти всіх зусиль, аби забути про те, що вона її там будь-коли знайшла. Поки вона говорила з Дарлою, їй пригадався ще один із давніх афоризмів Скота: чим довше ти морочишся з тим, щоб відкрити пакунок, тим менше тебе цікавить, що там лежить у ньому всередині. Вона була переконана, що цей мудрий вислів можна пристосувати до всіх незнайдених речей — до кедрових скриньок, наприклад.

— Її літак прибуває в аеропорт Портленда десь одразу пополудні, — проторохтіла їй Дарла, не зупиняючись. — Вона сказала, що візьме напрокат машину, а я їй відрадила, це було б дурницею, я туди поїду й відвезу її додому. — Тут вона зробила паузу, готуючись до останнього стрибка. — Ти могла б зустрітися з нами там, Лізі. Якщо захочеш. Ми могли б пообідати в «Хуртовині», лише ми, дівчата, як у старі добрі часи. А потім усі разом поїхали б до Аменди.

«Про які добрі старі часи вона говорить? — подумала Лізі. — Ті часи, коли ти полюбляла смикати мене за коси, чи ті, коли Канті мала звичай ганятися за мною й дражнити мене „Міс Лізою без цицьок“?» Натомість вона сказала:

— Ти рушай туди, а я приєднаюся до вас, якщо зможу, Дарло. Я маю тут деякі пильні справи…

— Знову готуєш щось смачненьке?

Тепер, коли вона щиро призналася в тому, що звинуватила Кантату в умисному від’їзді на північ, Дарла могла дозволити собі пустотливий жарт.

— Ні, я маю тут віддати декому старі рукописи Скота.

І, в певному розумінні, це була правда. Бо незалежно від того, як розв’яжеться для неї справа з Дулеєм/Мак-Кулом, вона хотіла очистити кабінет Скота. Годі їй затягувати цю справу. Вона має передати папери Пітсбурзькому університету, це те місце, де вони мають зберігатися, але при цьому вона поставить умову, щоб її приятель-професор не мав до них ніякого доступу. Вудлайно нехай котиться до дідька.

— Он як, — сказала Дарла, і в тоні її голосу відчулася належна повага. — У такому разі…

— Я приєднаюся до вас, якщо зможу, — повторила Лізі. — Якщо ні, то побачуся з вами обома надвечір у Ґрінлоні.

Дарла пристала на ці умови. Вона передала сестрі інформацію про приліт Канті, яку Лізі слухняно записала. Хай йому біс, можливо, вона навіть вибереться до Портленда. Це принаймні дасть їй нагоду покинути дім — опинитися далеко від телефону, від кедрової скриньки і від більшості моторошних спогадів, що посипалися на її голову, наче хтось перекинув над нею горщик із якимсь жахливим варивом.