А тоді, перш ніж вона змогла урвати цей потік, на поверхню виринув ще один із них. Вона подумала:

«Ти не просто вийшла з-під верби у сніг, Лізі. Там було щось іще. Він узяв тебе…»

— Ні! — заволала вона і вдарила кулаком по столу.

Звук власного крику налякав її, але зробив те, чого вона від нього хотіла, розрубав небезпечний плин думки, розрубав рішуче й повністю. Але відрубаний шмат міг у будь-яку мить повернутися — ось у чому була проблема.

Лізі подивилася на кедрову скриньку, що стояла на столі. То був погляд, яким жінка могла нагородити улюбленого собаку, що вкусив її без якоїсь видимої причини. «Повертайся під своє ліжко, — подумала вона. — Повертайся під ліжко Mein Gott, а що далі?»

— Бул — кінець, — ось що далі, — сказала вона.

І вийшла з дому, перетинаючи подвір’я в напрямку сараю і тримаючи перед собою кедрову скриньку так, ніби в ній був якийсь дуже крихкий посуд або потужна вибухівка.

2

Двері до її офісу були відчинені. Прямокутник електричного світла, що починався внизу від них, лежав на підлозі сараю. Коли Лізі була тут востаннє, вона вийшла звідси, сміючись. Але вона абсолютно не могла пригадати, залишила вона двері відчиненими чи зачиненими. Вона подумала, що світло було вимкнене, подумала, що вона взагалі його не вмикала. З іншого боку, хіба зовсім недавно не була вона абсолютно впевнена в тому, що кедрова скринька стоїть десь на горищі? І хіба один із заступників шерифа не міг увійти до сараю, аби подивитися, чи там нікого нема, й залишити світло увімкненим? Цілком міг. Тож нічого не слід було виключати.

Притискаючи кедрову скриньку до талії, ніби боялася впустити її на підлогу, вона підійшла до відчинених дверей офісу й заглянула всередину. Офіс був порожній… здавався порожнім… але…

Вона досить бездумно притулила око до щілини між одвірком і дверима і з’ясувала, що «Зак Мак-Кул» по той бік не стояв. Нікого там не було. Та коли вона зазирнула до офісу знову, вона помітила, що у віконечку автоматичного відповідача знову світилася цифра 1. Вона увійшла, тримаючи скриньку під пахвою, і натиснула на кнопку play. Спершу була коротка мить мовчанки, а потім із апарата заговорив спокійний голос Дулея.

«Місус, я думав, ми з вами домовилися о восьмій годині минулого вечора, — сказав він. — А тепер я бачу біля вашого дому копів. Схоже, ви не розумієте, про яку серйозну справу йдеться хоч я думаю, було важко не зрозуміти, що означає дохлий кіт у поштовій скриньці. — Пауза. Вона дивилася на автоматичний відповідач, мов зачарована. „Я чую, як він дихає“, подумала вона. — Я навідаю вас, місус», — промовив він.

— Пішов к бісу, — прошепотіла вона.

— 3 вашого боку, місус, це просто негарно, — сказав Джим Дулей, і на якусь мить їй здалося, що автомат відповів на її репліку.

Потім до неї дійшло, що це вже голос Дулея в його живому варіанті, так би мовити, і пролунав він десь позаду неї. Знову почувши себе так, ніби переселилася в один зі своїх снів, Лізі Лендон обернулася, щоб подивитись на нього.

3

Вона була вражена його буденною пересічністю. І хоч він стояв тепер зовсім близько, у дверях її невеличкого офісу, який так ніколи й не став її реальним офісом, із пістолетом у руці, вона аж ніяк не була певна, що впізнала б його на поліційному опізнанні, а надто, якби й інші чоловіки в тому ряду були теж худі, одягнені в літній робочий костюм кольору хакі, а на голові мали фірмові кашкети бейсбольної команди «Морські собаки Портленда». Обличчя в нього було вузьке й без зморщок, очі голубі — одне слово, обличчя, яке носять мільйони янкі, не кажучи вже про сім мільйонів людей із гірської місцевості середнього та глибокого Півдня. Зросту він мав близько шістьох футів;[48] а може, й трохи менше. Пасмо волосся, яке вибивалося з-під кашкета, було нічим не прикметного брунатно-піщаного кольору.

Лізі подивилася в чорне дуло пістолета, який він націлив на неї, і відчула, як від страху в неї підгинаються ноги. Це не була якась дешева іграшка, взята напрокат у ломбарді, це була справжня зброя, великий пістолет-автомат (їй здалося, що це пістолет-автомат), який міг зробити в тілі велику дірку. Вона сіла на краєчок свого письмового столу. Якби стіл не був поруч, вона, певно, вже простяглася б на підлозі. Якусь мить вона не мала найменшого сумніву, що зараз намочить від страху штани, але їй пощастило утримати свою воду при собі. Принаймні на короткий час.

— Беріть усе, що хочете, — прошепотіла вона крізь губи, що задерев’яніли наче від уколу новокаїну. — Забирайте все.

— Ходімо нагору, місус, — сказав він. — Ми поговоримо про це нагорі.

Думка про те, що вони сидітимуть у кабінеті Скота з цим чоловіком, наповнила її жахом і огидою.

— Ні. Забирайте його папери і йдіть собі. Залиште мене саму.

Він подивився на неї терплячим поглядом. На перший погляд, вона дала б йому років тридцять п’ять. Та придивившись уважніше, побачила тонкі зморшки навколо його очей і зрозуміла, що він набагато старший, років на п’ять принаймні.

— Рушайте нагору, місус, якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню. Тоді вам буде дуже боляче розмовляти про нашу справу. Ви навіть уявити собі не можете, скільки кісток та сухожиль у людській ступні.

— Ви не посмієте… вистрелити… Вас почують…

Її голос звучав усе далі, з кожним її словом. Це було так, ніби її голос був у поїзді, а поїзд почав від’їздити від станції. Її голос вихилився з вікна й посилав їй останні слова прощання. Прощай, маленька Лізі, голос повинен тебе покинути, скоро ти будеш німа.

— О, ніхто мене не почує, — сказав Дулей із виразом веселої самовтіхи. — Ваших найближчих сусідів немає вдома, вони поїхали на роботу, думаю, а ваш улюблений коп виїхав на завдання. — Його посмішка зблякла, а проте він примудрився зберегти вираз веселого подиву. — Ви переглядали всі ті папери. А може, навіть складали їх абощо. Гадаю, ви не проти трохи очистити цей кабінет, місус. Позбавте мене зайвого клопоту, вам це буде неважко.

— Перестаньте… перестаньте називати мене…

Місус хотіла вона закінчити свою фразу цим словом, але раптом сірі сутінки накотилися на неї і стали швидко чорніти. Перш ніж вони стали зовсім чорними й непроникними для її погляду, вона побачила, мов у тумані, як Дулей запхав пістолета за пояс штанів (Прострели собі яйця, замріяно подумала Лізі, зроби світові послугу) і кинувся вперед, щоб її підтримати. Вона не знала, вдалося це йому чи ні. Перш ніж це прояснилося, Лізі втратила тяму.

4

Вона відчула якийсь вологий доторк до обличчя, і спершу їй здалося, її лиже собака — можливо, Луїза. Але ж Лу була їхньою коллі ще в Лісбон Фолз, а життя в Лісбон Фолз відійшло в далеке минуле. Вони зі Скотом ніколи не держали собаки, можливо, тому, що в них ніколи не було дітей, а ці дві речі дуже природно поєднуються між собою, як арахісове масло і желе або як персики і світло-жовтий…

Рушайте нагору, місус… якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню.

Згадка про цю фразу одразу повернула її до реальності. Вона розплющила очі й побачила Дулея, що присів навпочіпки перед нею з вологою ганчіркою в руці й дивився на неї своїми голубими очима. Вона спробувала відірватися від них. Щось брязнуло металевим звуком, і вона відчула тупий біль у плечі, коли щось зупинило її рух.

— Ой!

— Не смикайтеся, бо ви пораните себе, — сказав Дулей, так, ніби говорив про щось цілком буденне.

Лізі подумала, що для такого суб’єкта подібні ситуації, мабуть, і справді були цілком буденними.

Почулася музика — це увімкнулася музична система Скота, вперше від дуже давніх часів, мабуть, уперше після квітня або травня 2004 року, коли він тут сидів і писав. «Вейморський блюз». Не у виконанні друзяки Генка, а якась пізніша версія — мабуть, «Цвіркуни». Не на повній гучності, не в тій страхітливій манері, у якій Скот любив слухати музику, але досить таки гучно. У неї в голові промайнув здогад