(серцевий напад)

які надто неприємні, щоб приділяти їм пильну увагу, проте достатньо сильні, а тим більше коли взяти до уваги… яким далеким він був останнім часом… щоб цілком ними знехтувати. Тож замість повернутися у напівсні до спальні, вона підходить до інших дверей туалетної кімнати, до тих, які виходять у коридор, що на другому поверсі. Вона кличе його на ім’я й не одержує відповіді, але бачить тоненьку смужку світла, яка пробивається з-під зачинених дверей у далекому кінці коридору. І чує тепер тихі звуки музики, яка звідти лунає. Це не рок-н-рол, а кантрі. Це Генк Вільямс. Друзяка Генк співає «Ко-Ліґу».[53]

— Скоте! — гукає вона знову й, не чуючи ніякої відповіді, йде до тієї смужки світла, відгортаючи з лоба волосся, кроки її голих ніг шарудять на килимі, який далі підіймається на горище, і вона відчуває страх, причину якого не може пояснити, крім того, що він має якесь відношення

(відійшов)

до речей, які або вже закінчилися, або мають скоро закінчитися. Усе зроблено й застебнуто, міг би сказати тато Дебушер; цей вислів старий Денді, звичайно ж, виловив у озері, в тому самому, до якого всі ми приходимо напитися, тому самому, в яке ми закидаємо свої сіті.

— Скоте!

Вона зупиняється на мить перед кімнатою для гостей, і жахливе передчуття опановує її розум; він сидить мертвий у кріслі-гойдалці перед телевізором, мертвий від своєї власної руки, як вона не могла раніше цього передбачити, хіба всі симптоми не проявилися ще місяць тому або й більше? Він тримався до Різдва, тримався задля неї, але тепер…

— Скоте!

Вона повертає ручку дверей і відчиняє їх, і він сидить у кріслі-гойдалці, як вона й передбачила, але живий-живісінький, обгорнувшись своєю улюбленою африканкою, подарунком доброї матінки Дебушер, тією, яка має жовтий колір. На телевізійному екрані, зі стишеним звуком, демонструється його улюблений фільм «Останній кіносеанс». Він не відводить погляду від телевізора, щоб подивитись на неї.

— Скоте, з тобою все гаразд?

Його очі залишаються нерухомими, не кліпають. Тоді її знову опановує великий страх, а десь у глибині мозку виринає одне з часто вживаних Скотом слів

(придурок)

воно котиться по якомусь конвеєру примарних видінь, і вона енергійно виштовхує його на саме дно своєї підсвідомості, з ледь чутним

(Котися ти!)

прокляттям. Вона входить до кімнати і знову промовляє його ім’я. Цього разу він кліпає, — Богу дякувати, — обертає голову до неї і всміхається. Саме в усмішку Скота Лендона вона закохалася, коли вперше її побачила. А насамперед у те, як підіймаються його очі в кутиках орбіт, коли він усміхається.

— Привіт, Лізі, — каже він. — Ти що робиш тут, нагорі?

— Я могла б запитати тебе про те саме, — каже вона. Вона шукає очима випивку — бляшанку пива, можливо, недопиту пляшку «Біма», — проте нічого такого не бачить. Це добре. — Уже пізно, ти знаєш, уже дуже пізно.

Настає тривала пауза, протягом якої він, як здається, дуже ретельно обмірковує кожне своє слово. Потім каже:

— Мене розбудив вітер. Він заторохтів ринвою на торці будинку, і я вже не міг заснути.

Вона хотіла щось йому відповісти, але утрималася. Після того як ти прожила у шлюбі з чоловіком тривалий час — вона думає, що тривалість цього періоду змінюється від шлюбу до шлюбу, у них це забрало п’ятнадцять років, — між вами встановлюється певна телепатія. І тепер вона підказує Лізі, що він хоче сказати їй щось іще. Тому вона мовчить, чекаючи, чи виправдається її передчуття. Спочатку їй здається, що так, виправдається. Він розтуляє рота. Але тут знадвору долітає порив вітру, й вона чує цей звук — приглушене швидке торохтіння, наче клацання металевих зубів. Він повертає голову на той звук… усміхається ледь помітно… не дуже приємна усмішка… усмішка людини, що зберігає якусь таємницю… і знову стуляє рота. І замість сказати те, що він мав намір сказати, він знову дивиться на телевізійний екран, де Джеф Бриджес[54] — дуже молодий Джеф Бриджес — і його найкращий друг їдуть тепер в автомобілі до Мексики. Коли вони повернуться, Сем зе Лаєн буде вже мертвий.

— Може, ти вже заснув би? — запитує вона в нього, і коли він не відповідає, її знову опановує страх. — Скоте! — каже вона різкішим голосом, аніж їй би хотілося, і коли він спрямовує на неї погляд (неохоче, як здається Лізі, хоч він бачив цей кінофільм уже зо два десятки разів), вона повторює вже спокійнішим тоном: — Може, ти вже заснув би?

— Може, — погоджується він, і вона бачить щось водночас жахливе й сумне: він наляканий. — Якщо ти спатимеш тут, поруч зі мною.

— У таку холодну ніч? Ти, певно, жартуєш? Вимикай-но телевізор і повертайся в ліжко.

Він робить, як вона сказала, і Лізі лежить тепер, слухаючи вітер і тішачись його теплою чоловічою близькістю.

Вона починає бачити метеликів. Це завжди відбувається з нею, коли вона поступово провалюється в сон. Вона бачить великих червоних і чорних метеликів, які махають крильми в темряві. Їй раптом подумалося, що вона бачитиме їх, коли надійде її смертна година. Ця думка її лякає, та лише трохи.

— Лізі…

Це голос Скота, звідкись іздалеку. Він відпливає в сон. Вона це відчуває.

— Чого тобі?

— Він не хоче, щоб я розмовляв.

— Хто не хоче?

— Не знаю. — Дуже тихо і дуже здалеку: — Може, це вітер. Холодний північний вітер. Той, який прилітає з…

Останнім його словом, імовірно, було Канади, але напевне вона сказати не може, бо на ту мить вона вже опинилася у країні сну, і він також, а коли вони туди відходять, то ніколи не відходять разом, і вона боїться, що це також передвістя смерті, місця, де можуть бути сни, але не може бути любові, не може бути дому, не може бути руки, яка тримала б твою руку, коли зграї птахів летять на тлі підпаленого помаранчевого сонця на схилку дня.

3

Настає певний період часу — десь близько двох тижнів, — коли вона намагається переконати себе в тому, що справи починають налагоджуватися. Згодом вона запитає себе, як могла вона бути такою дурною, такою напрочуд дурною, як могла вона прийняти його розпачливі намагання утриматися у світі (і біля неї!) за якесь покращення, але, звичайно ж, коли в нас немає нічого, крім соломинок, то ми хапаємося й за них.

Але серед цих соломинок були нібито й досить міцні, за які й справді можна було вхопитися. З першими днями Нового, 1996 року він майже перестає пити й лише в кількох випадках дозволяє собі келих вина за вечерею, щодня ходить до свого кабінету. І лише згодом — згодом, згодом, перебродом, наспівували вони в дитинстві, коли будували свої перші піщані замки на березі озера, — до неї дійшло, що він не додав жодної сторінки до рукопису свого роману протягом тих днів, що він не робив тоді нічого, а лише таємно цмулив віскі й писав незв’язні послання самому собі. Під клавіатурою «Макінтоша», яким він нині користується, вона знайде клапоть рулонного паперу з надрукованими вгорі словами 3 письмового столу Скота Лендона, на якому він нашрябав: Тракторний ланцюг каже, ти запізнився, Скуте, друзяко Скуте, тепер уже пізно. І лише тоді, коли холодний вітер, той вітер, який долітає сюди з Єлоунайфа, гудітиме в домі, вона побачить нарешті глибокі порізи у формі півмісяця на його долонях. Порізи, які він міг зробити собі лише власними нігтями, коли чіплявся за життя і здоров’я, як чіпляється альпініст за довбаний виступ скелі, щоб його не здуло скаженим сніговієм у провалля. І тільки згодом вона знайде його схованку з порожніми пляшками з-під «Біма», загалом не менш як дванадцять, і бодай за це вона не стане собі докоряти, бо порожні пляшки були дуже добре сховані.

4

Перші два дні 1996 року були не по сезону теплими; таку погоду старі люди мають звичай називати січневою відлигою. Але вже третього січня синоптики випустили повідомлення про велику зміну, про страхітливу хвилю холоду, яка котилася на південь із білих пустель Центральної Канади. Жителям штату Мен рекомендувалося подбати про те, щоб їхні цистерни були наповнені пальним, перевірити, чи добре утеплені надійною ізоляцією труби їхніх водогонів і чи їхня худоба «має досить теплого місця». Температура мала опуститися до двадцяти п’яти градусів нижче нуля, але низька температура — то ще було не все. Холод мав супроводжуватися шаленими ураганами, які знизять фактор охолодження до шістдесятьох або й сімдесятьох градусів.[55]