6

Він сидить у кріслі-гойдалці, загорнутий по самі очі, втуплені в чорний екран телевізора, в жовту африканку доброї матінки з її веселими кольорами. Він дивиться на неї і водночас крізь неї. Він не відповідає на своє ім’я, яке вона повторює з дедалі розпачливішою гарячковістю, і вона не знає, що їй робити.

Когось покликати, думає вона, ось що треба мені зробити, і поквапно повертається коридором до їхньої спальні. Канті й Річ у Флориді й будуть там до середини лютого, але Дарла й Мет перебувають зовсім поруч, через дорогу, і вона вирішує зателефонувати Дарлі, вона анітрохи не турбується, що їх доведеться розбудити посеред ночі, їй треба з кимось поговорити, вона потребує допомоги.

Але вона її не одержує. Шалена буря, така холодна, що Лізі мерзне навіть у своїй фланелевій нічній сорочці з накинутим поверх неї вовняним светром, буря, яка примушує піч у підвалі працювати безперервно, тоді як будинок тріщить і стогне, а іноді навіть здається, що він от-от розвалиться, ця велика холодна буря, що налетіла з Канади, порвала десь телефонну лінію, і все, що Лізі чує, коли підіймає слухавку, це якесь ідіотське бурмотіння чи гудіння. Вона кілька разів натискає пальцем на кнопку, що вмикає телефон, бо саме це треба робити в подібних випадках, але вона знає, що проблема не в цьому, справді, натискання на кнопку нічого їй не дає. Вона сама-одна в цьому великому перебудованому вікторіанському будинку на пагорбі Шуґар Топ Гіл, тоді як небо міниться божевільною веселкою кольорів, а температура скочується в такі регіони холоду, які навіть уявити собі неможливо. Якби вона спробувала дійти до сусіднього будину Ґеловеїв, то була б велика імовірність того, що вона втратила б на цьому морозі вухо або палець, а можливо, й обидва вуха та кілька пальців. Не виключено, що вона замерзла б на їхньому ґанку на смерть, перш ніж їй пощастило б повідомити їх про свій прихід.

Це холод, жартувати з яким не можна.

Лізі кладе слухавку, з якої нема ніякої користі, й поспішає коридором назад до нього, човгаючи капцями по підлозі. Він перебуває в тій самій позі, в якій вона покинула його. Завивання посеред ночі музики кантрі 50-х років зі звукової доріжки кінофільму «Останній кіносеанс» справляло моторошне враження, але мертва тиша — це щось набагато, набагато гірше, це найгірше з усього того, що можна собі уявити. А коли могутній порив ураганного вітру налітає на будинок і загрожує зірвати його з фундаменту (вона дивується, що вони не втратили електрику, вони, безперечно, втратять її незабаром), до неї доходить, чому навіть такий вітер приносить їй полегкість: вона не чує його дихання. Він не здається мертвим, його щоки навіть забарвлені легким рум'янцем, але як їй переконатися в тому, що він живий?

— Мій любий… — шепоче вона, підходячи до нього. — Ти не хочеш мені щось сказати? Ти можеш подивитися на мене?

Він нічого не каже й не дивиться на неї, та, коли вона притуляє свої холодні як лід пальці до його шиї, вона відчуває, що шкіра під ними тепла, і відчуває биття його серця у великій вені чи артерії, яку вона намацала в нього під шкірою. І не тільки це. Вона відчуває, як він тягнеться до неї. У світлі дня, навіть у світлі холодного дня, вітряного дня, такого, яким просякнуті всі натурні кадри «Останнього кіносеансу» (як згадалося їй тепер, коли вона про це подумала), вона, безперечно, посміялася б із цього відчуття, але не тепер і не тут. Тепер вона знає те, що знає. Він потребує допомоги й потребує її не менше, як у той день у Нешвілі, спочатку, коли той псих у нього вистрелив, а потім, коли він лежав, тремтячи, на гарячому гудроні, просячи льоду.

— Як я можу допомогти тобі? — шепоче вона. — Як я можу допомогти тобі тепер?

На це запитання їй відповідає Дарла, відповідає тоді, коли вона була підлітком — «Самовпевнена й підла молода сучка», — сказала якось добра матінка, а що така вульгарність була їй невластивою, то, певно, вона була роздратована понад усяку міру.

Якщо ти неспроможна допомогти йому, то навіщо казати, що ти хочеш допомогти? каже Дарла, і її голос звучить так реально, що Лізі майже відчуває запах пудри «Коті», якою Дарлі було дозволено користуватися (через її прищі), і чує тріскотню ії базікання. Схоже, вона ходила до озера, закинула туди свою сіть і витягла звідти справжній улов! Він скотився зі своїх підвалин, Лізі, з нього вилетів корок, у нього порвалася гума, і єдине, чим ти можеш допомогти йому, — це викликати чоловіків у білих халатах, як тільки знову запрацює твій телефон. Лізі чує сміх Дарли — сміх досконалої зневаги тінейджера — десь у самому центрі своєї голови, коли вона дивиться на свого чоловіка, який із широко відкритими очима сидить у кріслі-гойдалці. Допомогти йому! пирхає Дарла. Допомогти йому? О Святий Ісусе.

А проте Лізі думає, вона зможе. Лізі думає, вона знайде спосіб.

Проблема в тому, що спосіб допомоги може виявитися небезпечним і далеко не абсолютно надійним. Вона знаходить сили чесно собі признатися, що сама створила кілька проблем. Вона заховала певні спогади — такі, як дивовижний спосіб, у який вони покинули свою схованку під деревом ням-ням, та моторошні істини — істину про Пола, святого брата, наприклад — за певною завісою у своїй свідомості. Звідти чутно певні звуки

(буркотіння, о святий Боже, тихе й огидне хрюкання)

і проникають деякі видіння

(хрести на цвинтарі, хрести у кривавому світлі)

також. Іноді вона запитує себе, чи хтось, крім неї, має у своїй свідомості таку завісу, завісу, за якою ховається зона не-хочу-думати. Напевно ж, має. Це зручно. Це рятує тебе від багатьох безсонних ночей. За її власного завісою нагромадилося чимало різного старого мотлоху: всяка всячина, всяка всілячина, всяка єрундяка. І все це — наче в тумані. О маленька Лізі, ти мене дивуєш, їй-бо дивуєш… хіба можна таке казати діткам?

— Не ходи туди, — бурмоче Лізі, але думає, вона туди піде; вона думає, якщо вона хоче мати бодай найменший шанс урятувати Скота, привести його назад, вона мусить туди піти… хоч би де це було.

О, але воно ж одразу за дверима.

У цьому весь його жах.

— Ти знаєш, хіба ти не знаєш? — каже вона, заплакавши, але звертається вона не до Скота, Скот відійшов туди, куди відходять придурки. Колись давно, коли вони сиділи під деревом ням-ням, де були захищені від світу дивним жовтневим снігом, він охарактеризував свою роботу з написання історій як різновид божевілля. Вона запротестувала — вона, практична Лізі, для якої все було одним і тим самим, і він тоді сказав Ти не розумієш тих, котрі відійшли. Сподіваюся, тобі в цьому пощастило, маленька Лізі.

Але в цю ніч, коли вітер завиває, прилетівши сюди з Єлоунайфа, а небо розквітає дикими й екзотичними кольорами, щастя її покинуло.

7

Лежачи на спині в кабінеті свого небіжчика чоловіка, притуляючи закривавлену оздобу до скаліченої груді, Лізі сказала:

— Я сіла поруч із ним і витягла його руку з-під африканки, щоб узяти її у свою руку.

Вона зробила ковтальний рух. У горлі в неї щось сухо клацнуло. Їй знову хотілося пити, але вона не довіряла собі, щоб спробувати підвестися на ноги, ще не була готова зіп’ястися на ноги.

— Його рука була тепла, але підлога

8

Холод від підлоги проникає навіть крізь фланель її нічної сорочки і фланель її довгих панталонів та крізь шовкові труси, які вона вдягла під довгі панталони. Ця кімната, як і всі кімнати нагорі, обігрівається з-під плінтусів, і вона відчуває це тепло, коли простягає руку, яка не тримає руку Скота, але це невелика втіха. Піч, яка працює невпинно, посилає тепло нагору, обігрівачі з-під плінтусів поширюють його назовні, воно проповзає десь дюймів шість над дошками підлоги… а потім, паф! І його вже нема. Воно зникає — як зникають смуги на стовпчику — символи хірургічно-перукарського ремесла. Як сигаретний дим, коли він підіймається спіральними кільцями вгору. Як чоловіки — іноді.