Ні, Лізі, — прошепотів їй голос, і вона спочатку подумала, що то голос Скота, а тоді — яке божевілля! — подумала, що він належав друзяці Генкові. Але таке припущення було божевільним хоч би тому, що то був не чоловічий голос. Можливо, то був голос їхньої доброї матінки, який прошелестів у її голові?

Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі.

Ні, це не голос доброї матінки — хоч афґанка доброї матінки мала до нього якесь відношення, — а голос Аменди. Вони сиділи вдвох на тій кам’яній лаві, дивлячись на корабель «Рожеві троянди», який завжди стояв на якорі й ніколи не виходив у море. Лізі якось не доводилося раніше думати про те, наскільки схожі були у своїх висловлюваннях її мати та її старша сестра, — до цього спогаду про розмову на кам’яній лаві. І…

Щось про історію. Твою історію. Історію для Лізі.

Чи справді Аменда таке сказала? Тепер це згадувалося їй, наче сон, й Лізі не мала цілковитої певності, проте думала, що так воно сталося насправді.

І про афґанку. Хоча…

— Хоча він називав її африканкою, — сказала Лізі вголос. — Він називав її африканкою, і він називав її булом. Не буром, не бумом, а булом.

— Лізі! — гукнула Аменда з іншої кімнати. — Ти щось сказала?

— Я просто розмовляю сама з собою, Мендо.

— Це означає, ти маєш гроші в банку, — сказала Аменда, після чого стало чутно лише звукову доріжку кінофільму. Лізі здавалося, вона пам’ятає кожен її рядок, кожен музичний уривок і кожну подряпину на стрічці.

Якщо ти залишив мені історію, Скоте, то де вона? Тут, у кабінеті, її немає, я готова побитися об заклад. Немає її і в сараї, там немає нічого, крім фальшивих булів, таких як «Айк повертається додому».

Але то була не зовсім правда. Адже в сараї були принаймні два справжні призи: срібна лопата й кедрова скринька доброї матінки, запхана під бременське ліжко. З квадратиком оздоби в ній. Чи не про це казала Аменда?

Лізі так не думала. Якщо в кедровій скриньці й була історія, то це була їхня історія — Скот & Лізі: тепер нас двоє. А якою ж була її історія? І де вона є?

І якщо говорити про «де», то де тепер Чорний Принц Інкунків?

Його не було на автоматичному відповідачі Аменди; не було й на автоматичному відповідачі тут. Лізі знайшла лише одне повідомлення на своєму домашньому відповідачі. Воно було від заступника шерифа Олстона.

«Місіс Лендон, ці бурі та грози завдали місту багато шкоди, а надто на його південних околицях. Хтось — сподіваюся, що я або Ден Бекман, — навідає вас, як тільки зможемо, а поки що я хотів би нагадати вам, щоб ви замкнули всі двері й не пускали в дім нікого з незнайомих людей. Це означає, що всі, хто до вас прийде, повинні знімати головні убори та відкидати назад каптури плащів, хай навіть надворі дощ періщить, як із-під ринви, гаразд? І весь час тримайте при собі мобільник. Нагадую вам, що в разі крайньої потреби вам слід натиснути на кнопку швидкого набору, а потім на одиницю. Тоді ваш дзвінок одразу пройде на офіс шерифа».

— Чудово, — прокоментувала Аменда. — Наша кров ще не засохне, коли вони сюди з’являться. Це, либонь, допоможе їм зробити свої тести на ДНК.

Лізі не завдала собі клопоту відповідати. Вона не мала наміру дозволяти, щоб Джимом Дулеєм зайнялося управління шерифа округи Касл-Каунті. Для неї було б ліпше, якби Джим Дулей сам перетяв собі горло її ножем для відкривання консервів.

Індикатор на автоматичному відповідачі засвітився, показавши цифру 1 у віконечку messages received (одержані повідомлення), та коли Лізі натисла на кнопку play (прослухати), вона почула лише три секунди мовчанки, один глибокий затриманий вдих, після чого слухавку поклали. Можливо, хтось помилився номером, люди часто помилялися номером і клали слухавку, але вона знала, що це не так.

Ні. То був Дулей.

Лізі відкинулася на своєму офісному стільці, пробігла пальцем по обтягнутому ґумою руків’ю свого 22, потім підняла його й відкрила барабан. Це було дуже легко зробити, після того як ти відкривав його раз чи двічі. Вона вставила набої і знову натисла на барабан. Він закрився з легким, але остаточним клац.

В іншій кімнаті Аменда сміялася з якоїсь сцени в кінофільмі. Лізі теж усміхнулася. Вона не думала, що Скот усе це наперед спланував; він не планував навіть сюжети своїх творів, хоч деякі з них були надзвичайно складними. Якщо я наперед обмірковуватиму сюжет, казав він, то вони втратять усю свою привабливість. Він казав, що для нього написати книжку означало те саме, що знайти яскраву, кольорову нитку в траві, а потім іти за нею туди, куди вона тебе приведе. Іноді ця нитка уривається й залишає тебе ні з чим. Але іноді — якщо тобі поталанить, якщо ти сміливий і наполегливий, — вона приведе тебе до скарбу. І цей скарб — не гроші, які ти одержиш за свою книжку. Цей скарб — сама книжка. Лізі здогадувалася, що Роджери Драпаели світу в це не вірили, а професори Джозефи Вудбоді вважали, що це має бути чимось більшим — піднесенішим, — але Лізі з ним довго жила і вона в це вірила. Писати книжку означало податися на пошуки була. Але він ніколи їй не казав (хоч, як їй здається, вона завжди здогадувалася про це), що коли нитка не уривається, то вона завжди приводить до пляжу. Приводить до озера, до якого всі ми приходимо пити, закидати свої сіті, плавати, а іноді й топитися.

А чи знав він? Чи знав він, що це кінець?

Вона трохи випросталася на стільці, намагаючись пригадати, чи Скот відмовляв її поїхати з ним до Прата, невеличкої, але престижної школи вільних мистецтв, де він уперше й востаннє виступив із читанням уривків зі свого роману «Таємна перлина». Він упав десь на середині церемонії врочистого прийому. Через дев’яносто хвилин вона вже сиділа в літаку, а один із гостей на тому прийомі — кардіосудинний хірург, якого привела на читання Скота його дружина, — прооперував його у спробі врятувати йому життя або принаймні зберегти його доти, доки хворого не довезуть до великої лікарні.

Чи він знав? Може, він умисне не взяв тоді мене з собою, бо знав, чим це закінчиться?

Вона так не думала, та коли їй зателефонував професор Мід, хіба вона не зрозуміла, що Скот знав: щось із ним буде. Якщо не Довгий хлопець, то це? Чи не тому їхні фінансові справи були в такому досконалому порядку, усі потрібні папери були підписані? Чи не тому він заздалегідь потурбувався про майбутні проблеми Аменди?

Я гадаю, вам буде ліпше вилетіти сюди одразу по тому, як ви дасте дозвіл на операцію, — сказав їй професор Мід. Так вона й зробила, зателефонувавши в компанію чартерних авіарейсів одразу після того, як переговорила з анонімним голосом у головному офісі комунальної лікарні в Баулінґ Ґрін. Вона відрекомендувалася службовцеві лікарні як дружина Скота Лендона Ліза й дала докторові Янцену дозвіл на торакотомію (слово, яке вона насилу змогла вимовити) та всі «допоміжні процедури». У розмові з чартерною компанією вона виявила більше рішучості. Вона хотіла найняти найшвидший літак, який вони мають. То «Ґалфстрім» літає швидше, ніж «Лір»? Гаразд. Тоді вона замовляє «Ґалфстрім».

В алькові розваг, у чорно-білій країні «Останнього кіносеансу», де Анарена була домом і де Джеф Бридж та Тімоті Ботемз завжди будуть молодими хлопцями, друзяка Генк співав пісню про славного індіанського вождя Ко-Ліґу.

За вікнами повітря стало червоніти — як було й тоді, коли сонце заходило в далекій міфічній країні, яку колись відкрили двоє наляканих хлопців із Пенсільванії.

Це сталося дуже раптово, місіс Лендон. Я хотів би дати вам якусь конкретну відповідь, але я не можу. Можливо, доктор Янцен вам її дасть.

Я не знала, що там могло статися, — подумала Лізі, тоді як червоне сонце за шибками вікон наближалося до західних пагорбів. — Я не знала, що таке торакотомія, не знала, що відбулося… я тільки ховалася десь за багряною завісою, це я знала.

Пілоти замовили для неї лімузин, ще коли вона була в повітрі. Було вже по одинадцятій, коли «Ґалфстрім» приземлився, й минула північ, коли вона добулася до будівлі попелястого кольору, яку вони називали лікарнею, але день був спекотний, і спека досі не спала. Коли водій відчинив дверцята, вона пам’ятала своє відчуття, що їй досить було простягти перед собою руки, стиснути пальці в кулаки й вона вичавила б воду просто з повітря.