Медсестра з мультперсонажами на грудях вагається якусь мить, і Лізі прочитує все те, чого вона боїться, в очах, які несподівано ухиляються від її погляду. Потім медсестра знову дивиться на неї й каже:

— Це доктор Янцен. Він вас чекав.

3

Після першого видимого розслаблення доктор Янцен швидко приходить до тями. Лізі думає, що цей чоловік справді належить до породи докторів — він міг би також належати до породи полісменів або пожежників. Але він ніколи не зміг би належати до породи письменників. Той, якого я знала, не міг навіть рота розтулити, перш ніж не вип’є свою другу філіжанку кави.

Вона усвідомлює, що подумала про свого чоловіка в минулому часі, і хвиля холоду робить жорстким волосся біля корінців на її потилиці і вкриває її руки сиротами. Після цього її опановує відчуття легкості, водночас чудесне й жахливе. Враження таке, ніби в будь-яку мить вона може злетіти вгору, наче повітряна куля, якій перетнули шворку. Й полетіти

(мовчи, маленька Лізі, мовчи про це)

у якесь інше місце. На Місяць, можливо. Лізі змушена глибоко вгородити нігті у свої долоні, щоб утриматися на ногах.

Тим часом Янцен щось шепоче медсестрі з мультперсонажами на цицьках. Вона слухає його й киває головою.

— Ви не забудете записати це згодом, так?

— Я зроблю це, перш ніж дзигарі на стіні видзвонять другу, — запевняє її Янцен.

— І ви певні, що слід робити саме так? — із сумнівом перепитує вона — її заперечення звучать непереконливо незалежно від того, про що вони говорять, думає Лізі, аби переконати себе в тому, що вона спроможна мислити розважливо.

— Звичайно, певен, — відповідає він, а потім обертається до Лізі й запитує, чи вона готова піти нагору у відділення Олтона. Він пояснює, що там лежить її чоловік. Лізі каже, це буде чудово. — Гаразд, — мовить Янцен із усмішкою, що здається стомленою й не дуже щирою. — Сподіваюся, у вас на ногах добрі гірські черевики. Це на п’ятому поверсі.

Коли вони рушають назад до сходів — повз ТОМАСА ЯНЕЗА та ЕЛІЗАБЕТ ВАНДЕРВО, — сестра з мультгероями на грудях розмовляє по телефону. Згодом Лізі зрозуміє, що, розмовляючи пошепки, Янцен наказав сестрі зателефонувати нагору й відключити Скота від вентилятора. У такому разі він прийде до тями настільки, щоб упізнати свою дружину й почути від неї слова прощання. А може, йому пощастить сказати їй і кілька своїх слів, якщо Бог дасть йому трохи повітря, щоб він міг задіяти свої голосові зв’язки. Згодом вона зрозуміє, що відключення його від вентилятора скорочувало йому життя з кількох годин до кількох хвилин, але Янцен вирішив, що такий захід буде цілком виправданим, оскільки, на його думку, виграні години не дають Скотові Лендону найменшої надії на одужання. Згодом вона зрозуміє, що вони поклали його в найменшу палату, яка в їхній маленькій комунальній лікарні призначалася для епідемічних хворих.

Згодом.

4

Коли вони повільно йдуть нагору в гарячому задушливому повітрі, яке висить над сходами, Лізі довідується, як мало молодий Янцен може розповісти їй про хворобу Скота — як він сам насправді мало знає. Торакотомія, каже він, це не лікування, а лише спосіб запобігти накопиченню рідини, ця процедура мала випустити повітря, заблоковане в легеневих кавернах Скота.

— Про яку половинку легенів ідеться, докторе Янцен? — запитує вона в нього, й чує жахливу відповідь:

— Про обидві.

5

І тоді він запитує в неї, чи давно Скот хворий і чи бачився він із лікарем до того, як «загострився його нинішній стан». Вона відповідає, що стан у Скота не загострювався. Скот не був хворий. Він десь підхопив невеличкий нежить, і в нього текло з носа протягом останніх десятьох днів, і він трохи покашлював та чхав, але цим, по суті, все й обмежувалося. Він навіть не приймав алерест, хоч і думав, що це алергія, та й вона так само думала. Вона помічала й у себе схожі симптоми, це буває з нею щоразу наприкінці весни та на початку літа.

— А глибокого кашлю в нього не було? — запитує він, коли вони наближаються до сходової площадки п’ятого поверху. — Не було глибокого сухого кашлю, такого, як уранішній кашель курця? До речі, прошу пробачення за наші ліфти.

— Це пусте, — відповідає вона, намагаючись стримувати подих і менше відсапуватися. — У нього був кашель, я вже вам сказала, але дуже легкий. Колись він курив, але покинув багато років тому. — Вона замислюється, пригадуючи. — Думаю, він трохи посилився за останні два дні, й одного разу він розбудив мене вночі…

— Минулої ночі?

— Так, але він випив склянку води, і кашель припинився. — Він відчиняє двері до іншого тихого лікарняного коридору, й Лізі кладе руку йому на плече, щоб зупинити його. — Послухайте, я хочу сказати кілька слів про його виступ, коли він читав уривки зі свого роману, вчора увечері. Були часи, коли Скот міг витримати з півдесятка таких виступів навіть із температурою сто чотири градуси.[76] Він вислуховував чергові оплески, а тоді читав далі. Щоправда, ці дні закінчилися п’ять, а може, сім років тому. Та якби він справді був хворий, я певна, він зателефонував би професорові Міду — деканові англійського факультету і скасував би цей довб… цей клятий виступ.

— Місіс Лендон, на той час, коли ми прийняли вашого чоловіка, він мав температуру сто шість градусів.[77]

Тепер вона змогла відповісти докторові Янцену, з його неправдоподібно юним обличчям, лише поглядом, у якому застиг мовчазний жах і вираз, що не був виразом цілковитої недовіри. З часом картина реальних подій почне формуватися в її голові. Вона знайде чимало доказів у поєднанні з певними спогадами, які були не зовсім поховані і які покажуть їй усе, що їй треба бачити.

Скот летів чартерним рейсом від Портленда до Бостона, а з Бостона до Кентуккі — звичайним. Стюардеса на звичайному рейсі, яка попросила в нього автограф, згодом розповіла репортерові, що містер Лендон кахикав «майже безперервно» і на його обличчі був нездоровий рум’янець. «Коли я запитала, чи з ним усе гаразд, — розповіла дівчина репортерові, — він сказав, що це лише літній нежить, він прийме пару таблеток аспірину й буде о’кей».

Фредерік Борент, аспірант, який зустрічав його літак, теж розповів, що Скот кашляв і попросив заїхати в аптеку й купити пляшечку ніквілу. «Можливо, в мене грип», — сказав він Борентові. Борент відповів йому, що з нетерпінням чекає його читання, й запитав, чи Скот буде на це спроможний. Скот сказав: «Ви будете здивовані».

Борент і справді був здивований. І був у захваті. У захваті була й більшість публіки, яка прийшла на виступ Скота того вечора. Як писала потім Баулінґрінзька «Дейлі Ньюз», своїм читанням він буквально «зачарував слухачів», зупинившись лише кілька разів, щоб легенько відкашлятись, але цей сором’язливий кашель, як усім здавалося, одразу припинявся, коли він ковтав трохи води зі склянки, що стояла біля нього на подіумі. Розмовляючи з Лізі через кілька годин по тому, Янцен висловив свій подив живучістю Скота. І саме його подив, а також слова Скота, які переказав їй декан англійського факультету під час їхньої телефонної розмови, розірвали завісу забуття, якою так ретельно Лізі намагалася затулити деякі зі своїх спогадів, розірвали принаймні на якийсь час. Останніми словами, які Скот сказав Мідові після свого читання й коли почалася урочиста церемонія прийому, були: «Будь ласка, зателефонуйте моїй дружині. Скажіть, що їй, можливо, доведеться вилетіти сюди. Скажіть їй, що я, мабуть, з’їв щось не те після заходу сонця. Це наш сімейний жарт».

6

Лізі висловлює своє найгірше побоювання юному докторові Янцену, не встигши навіть подумати про те, що каже:

— Скот помре від цього, чи не так?

Янцен вагається, й вона одразу бачить, що, хоч він і дуже молодий, але він — не дитина.