— Я хочу, щоб ви з ним побачилися, — каже він після хвилини, яка здалася їй неймовірно довгою. — І хочу, щоб він побачив вас. Він при тямі, але це може тривати недовго. Ходіть за мною.

Янцен іде дуже швидко. Він зупиняється біля кімнати медперсоналу, і медбрат, який сидить там на чергуванні, підіймає очі від журналу, що він його читав — «Сучасна ґеріатрія». Янцен розмовляє з ним. Розмова відбувається на низьких тонах, але на цьому поверсі дуже тихо, й Лізі виразно чує три слова, які промовляє медбрат. Вони жахають її.

— Він її чекає, — каже медбрат.

У далекому кінці коридору вона бачить двоє зачинених дверей, а над ними напис:

Ліворуч від дверей — зливальниця, де Янцен миє руки й наказує Лізі зробити те саме. На каталці, яка стоїть праворуч, лежать марлеві маски, рукавички з латексу в запечатаних пакетах, жовті торбинки з еластичного матеріалу, які вдягаються на черевики, в картонній коробці з написом НА ВСІ РОЗМІРИ, що надрукований збоку, й акуратний стосик зелених хірургічних халатів.

— Ізоляція, — каже вона. — О Йсусе, невже ви думаєте, мій чоловік підхопив клятущий вірус Андромеди?

Янцен вагається.

— Ми припускаємо, що може йтися про якусь екзотичну пневмонію, можливо, навіть пташиний грип, але ми не змогли точно визначити, що це, проте…

Він не закінчує фразу, схоже, не знає, як її закінчити, й Лізі допомагає йому:

— Проте воно добре йому дається взнаки. Як то кажуть.

— Маски буде достатньо, місіс Лендон, якщо, звичайно, у вас немає порізів. А я не помітив, щоб вони у вас…

— Не думаю, що мені слід турбуватися про порізи, і маски мені теж не треба. — Вона штовхає ліві двері, перш ніж він устигає заперечити. — Якщо це хвороба заразна, то я вже її підхопила.

Янцен заходить слідом за нею в палату Олтона, затуливши собі рот і ніс маскою із зеленої тканини.

У кінці коридору на п’ятому поверсі є лише чотири палати, але світиться екран тільки одного з телевізійних моніторів; лише в одній із палат лунає попискування лікарняної машинерії і м’яке безперервне шелестіння кисню, який сюди подається. Під цифрами жахливо швидкого пульсу — 178 — та жахливо низького кров’яного тиску — 79 на 44 мерехтять прізвище та ім’я: СКОТ ЛЕНДОН.

Двері до палати залишаються прочиненими. На них знак, який зображує оранжеве полум’я, перекреслене літерою X. Нижче яскравими червоними літерами написано: НІЯКОГО СВІТЛА, НІЯКИХ ІСКОР. Лізі не письменник, а тим більше, не поет, але в цих словах вона прочитує все, що їй треба знати про те, як усе закінчується; це ніби риска, підведена під її шлюбом, — так ви підкреслюєте рискою числа, які треба додати. Ніякого світла, ніяких іскор.

Скот, який покинув її зі своїм звичайним безсоромним криком: «Не журися, Лізі-пуся, я до тебе повернуся!» та ревінням ретро-року у виконанні «Вогненних і Чудових» («Флеймінґ Ґрувіз») на плеєрі його старенького «форда», тепер лежить, дивлячись на неї з білого, як молоко, обличчя. Живими здаються лише його очі, але вони надто гарячі. Вони палахкотять, як очі сови, що застрягла в димарі. Він лежить на боку. Вентилятор відсунуто від його ліжка, й вона бачить слиз на його трубці і знає

(мовчи, маленька Лізі, мовчи)

що є бактерії або мікроби, або й ті, й ті в цих зелених плювках, яких ніхто ніколи не зможе ідентифікувати, навіть під найліпшим електронним мікроскопом світу та всіма базами даних, які можна зібрати під поглядом цього неба.

— Привіт, Лізі…

Це майже нечутний шепіт — не гучніший, аніж повів протягу під дверима, сказав би старий Денді, — але вона чує його й іде до нього. Пластикова маска звисає з його шиї, із сичанням подаючи кисень. Дві пластикові трубки стримлять із його грудей, де видно два свіжі надрізи, схожі на дитячі малюнки, які зображують пташку. Трубки, які стримлять із його спини, здаються гротескно великими супроти тих, які вставлені йому в груди. Переляканим очам Лізі вони здаються великими, наче радіаторні шланги. Вони прозорі, й вона може бачити каламутну рідину й закривавлені шматки тканини, які перекачуються в щось подібне до валізи, вона стоїть на ліжку за його спиною. Це не Нешвіл; тут немає кулі 22-го калібру; хоч її серце криком кричить проти цього, їй досить одного погляду, аби переконати її розум, що Скот помре ще до того, як зійде сонце.

— Скоте, — каже вона, ставши біля ліжка навколішки й узявши його гарячу руку у свої холодні руки, — що ти, в біса, собі зробив?

— Лізі. — Він пробує трохи стиснути її руку. Він дихає з хрипким, але слабеньким свистом, який вона так добре пам’ятає від того дня, коли він лежав на гарячому гудроні паркувального майданчика. Вона точно знає, що він скаже далі, і Скот її не розчаровує. — Мені так гаряче, Лізі. Льоду… Будь ласка…

Вона дивиться на його стіл, але на ньому нічого немає. Вона дивиться через плече на лікаря, який привів її сюди і який тепер здається їй Рудоволосим Месником у Масці.

Докторе… починає вона й усвідомлює, що перед нею цілковита порожнеча… — Даруйте. Я забула, як вас звуть.

— Янцен, місіс Лендон. І це не має ніякої ваги.

— Чи можна дати моєму чоловікові льоду. Він каже, що…

— Звичайно. Я сам його принесу. — Він одразу виходить, і Лізі розуміє, що він шукав лише привід, щоб залишити їх наодинці.

Скот знову намагається стиснути її руку.

— Я йду, Лізі, — каже він тим самим ледь чутним пошептом. — Пробач. Я тебе кохаю.

— Ні, Скоте! — вигукує вона. — Й абсурдно додає: — Лід! Зараз принесуть лід!

Певно, доклавши неймовірних зусиль — його дихання хрипить натужніше, ніж раніш, — він підіймає руку й пестить її щоку своїм гарячим пальцем. І тоді сльози котяться з очей Лізі. Вона знає, про що повинна запитати в нього. Панічний голос, який ніколи не називає її Лізі, а тільки маленька Лізі, охоронець якихось таємниць, волає, що їй не треба цього робити, але вона відганяє його геть. Кожен тривалий шлюб має два серця, одне — світле, а друге — чорне. Тут знову перед нею їхнє чорне серце.

Вона нахиляється нижче, в гарячу атмосферу його смерті. Вона тепер уловлює примарний запах піни, якою він користувався, коли голився учора вранці, та шампуню «Чайне дерево», яким він мив голову. Вона нахиляється, аж поки її губи доторкаються до гарячої мочки його вуха. Вона шепоче:

— Іди, Скоте. Доплентай до того довбаного озера, якщо так треба. Якщо лікар повернеться й побачить ліжко порожнім, я щось вигадаю, це не має ваги, але піди до того озера й зроби так, щоб тобі стало ліпше, зроби це для мене, нехай тобі грець!

— Я не можу, — шепоче він і закашлюється тонким надривним кашлем, який примушує її трохи відсунутися від нього. Їй здається, він може вбити його, просто розірвати, але якось йому вдається утримати його під контролем. А навіщо? Бо він хоче сказати і своє слово. Навіть тут, на своєму смертному ложі, у порожньому ізоляційному відділенні о першій годині ночі, у глухому кентуккійському містечку, він хоче сказати і своє слово.

— Нічого… не вийде.

— Тоді я піду! Тільки допоможи мені!

Але Скот хитає головою.

— Лежить… поперек стежки. Він.

Вона здогадується, про кого він каже, одразу. Вона безпорадно дивиться на одну зі склянок, де іноді проблискує плямиста проява. Там або в дзеркалі, або в кутику вашого ока. Це завжди буває пізно вночі. Завжди тоді, коли ти розгублена або тобі боляче, або те й те. Давній приятель Скота. Довгий хлопець Скота.

— Він… спить. — Моторошний звук вихоплюється зі зруйнованих легенів Скота. Вона думає, він задихається, і тягнеться до дзвінка тривоги, потім помічає саркастичний блиск у його гарячкових очах й усвідомлює, що він або сміється, або намагається засміятись. — Спить… на стежці. Бік… високий… небо… — Його очі закочуються до стелі, й вона переконана, він хоче сказати, що його бік сягає до неба.