Вона не звернула найменшої уваги на них обох.

— Ви з ним говорили про ваші улюблені книжки Скота Лендона… коли Коула підлікували достатньо, щоб він був спроможний говорити. Ладна об заклад побитися, що говорили. Йому подобалися «Порожні демони», так чи ні? Звичайно ж, так. А тобі подобалася «Дочка матроса». Така собі парочка космічних ковбоїв, які говорять про книжки, поки їм роблять необхідний ремонт у системах їхнього довбаного управління…

— Я сказав годі! — гарикнув Дулей, випливаючи з темряви, схожий на нирця, який виринає з чорної води на її зеленаву поверхню, у своїх чудернацьких окулярах та всьому іншому. Щоправда, нирці не притискають до своїх грудей паперові пакети, ніби хочуть прикрити свої серця від ударів жорстоких вдів, які знають надто багато. — Я більше не стану остерігати вас…

Лізі не звернула жодної уваги на його слова, Вона не знала, чи Аменда досі тримає револьвер, та й тепер їй було байдуже. Вона наче марила наяву.

— А чи обговорювали ви з Коулом книжки Скота під час сеансів групової терапії? Звісно, обговорювали. Там, де в нього про батька. А потім, коли вони тебе випустили, ти зустрівся з Вудлайном, який нагадав тобі тата із книжки Скота Лендона. Одного з добрих тат. Після того, як вони випустили тебе з психушки. Після того, як вони випустили тебе з фабрики, де виготовляють ідіотів. Після того, як вони випустили тебе з академії сміху, як іноді кажуть…

Люто загорлавши, Дулей випустив із рук свій паперовий пакет (він брязнув, упавши на підлогу) і кинувся на Лізі. Вона встигла подумати: Так. Саме для цього мені й були потрібні дві вільні руки.

Аменда дико зойкнула, перекривши своїм криком крик Дулея. Із них трьох лише Лізі була спокійна, бо Лізі точно знала, що вона робить… хоч, може, й не знала точно, навіщо вона це робить. Вона не зробила спроби втекти. Вона розкинула руки перед Джимом Дулеєм і зловила його в обійми.

З

Він повалив би її на підлогу і впав би на неї — Лізі не мала сумніву, що саме таким був його намір, — якби не стіл. Вона дозволила, щоб він усією своєю вагою відштовхнув її назад, нюхаючи піт на його волоссі та шкірі. Вона також відчула, як його окуляри надавили їй на скроню, і почула якесь глухе, швидке клацання під своїм лівим вухом.

«Це його зуби, — подумала вона. — Це його зуби, якими він хоче перегризти мені горло».

Її зад ударився об довгий бік Великого Слона Ідіота. Аменда заверещала знову. Пролунав гучний звук пострілу й сяйнув короткий спалах яскравого світла.

— Пусти її, сучий виродку!

«Гучні слова, але вона вистрелила у стелю», — подумала Лізі й зімкнула руки на шиї Дулея, коли він нахилив її назад, як нахиляє партнер свою даму в кінці особливо сентиментального танго. Вона чула запах диму з пістолетного дула, у вухах їй дзвеніло, й вона відчувала тиск його члена, важкого й майже цілком набряклого.

— Джиме, — прошепотіла вона, обіймаючи його. — Я дам тобі все, чого ти хочеш. Дозволь мені дати тобі все, що ти хочеш.

Його обійми дещо ослабли. Вона відчувала його розгубленість. Але тут із котячим зойком Аменда впала йому на спину, й Лізі знову була притиснута до столу, вона майже всім тілом лежала на ньому. Її хребет застережливо хруснув, але вона бачила овальну пляму його обличчя — цього було досить, аби вона побачила, який у нього зляканий вигляд. «Невже він мене весь час боявся?» — здивовано подумала вона.

Тепер або ніколи, маленька Лізі.

Вона шукала його очі, сховані за химерними скельцями окулярів, знайшла їх, прикипіла до них поглядом. Аменда досі завивала, наче кіт, що впав на гарячу сковороду, й Лізі бачила, як її кулаки молотять по спині Дулея. Обидва кулаки.

Отже, вона вистрелила у стелю, а потім кинула револьвер. Що ж, можливо, так буде краще.

— Джиме. — Господи, його вага зараз її роздушить. — Джиме.

Його голова нахилилася, ніби приваблена її невідривним поглядом та силою її бажання. Якусь мить Лізі здавалося, що вона не дотягнеться до нього навіть так. Потім, зробивши останнє розпачливе зусилля — Пафко біля стіни, сказав би Скот, цитуючи бозна-кого, — Лізі таки свого досягла. Вдихнувши запах м’яса й цибулі, які він з їв на вечерю, вона притисла свої губи до його губів. Вона застосувала язик, щоб їх розтиснути, і влила йому в рот свій другий ковток із озера. Вона відчула, як солодкий смак покинув її. Світ, який вона знала, захитався й кудись відлетів. Це сталося швидко. Стіни раптом стали прозорими, і запахи того іншого світу наповнили її ніздрі: пахощі франжипанів, бугенвілій, троянд, запах ахіноцереуса, який розквітає вночі.

— Джероміно, — сказала вона йому в рот, і, ніби він тільки й чекав, коли вона скаже це слово, важкий стіл під нею почав розсипатися, а через мить повністю зник. Вона впала; Джим Дулей упав на неї; Аменда, яка досі верещала, впала на них обох.

Бул, подумала Лізі. Бул, кінець.

4

Вона приземлилася на м’який килим трави, який знала так добре, ніби качалася на ньому все своє життя. Вона встигла ковзнути поглядом по щасливих деревах, а потім весь дух вийшов із неї з одним потужним і шумним видихом. Чорні плями затанцювали перед нею в повітрі, забарвленому кольорами призахідного сонця.

Вона могла б зовсім задихнутися, якби Дулей не скотився з неї. Аменду він скинув зі своєї спини, ніби вона була не більш як надокучливим кошеням. Дулей підхопився на ноги, подивившись спочатку вниз із пагорба, застеленого килимом червоного люпину, а потім обернувшись в інший бік, у напрямку Щасливих дерев, одразу за якими починався ліс, що його Пол і Скот Лендони назвали Зачарованим Лісом. Лізі була вражена виглядом Дулея. Його обличчя було схоже на чудернацький череп, лише трохи прикритий плоттю й волоссям. Через мить вона зрозуміла, що таке враження створювали вузькість його обличчя в поєднанні з вечірніми тінями і те, що сталося з його окулярами. Скельця не вирушили в дорогу до Місячного Кола. Його вирячені очі тепер дивилися крізь ті отвори, в яких вони раніше були. Рот був роззявлений. Слина стікала між верхньою та нижньою губою срібними цівками.

— Ти завжди… любив… книжки Скота, — сказала Лізі. Вона говорила, як засапаний бігун, який щойно закінчив свою дистанцію, проте дихання до неї поверталося, а темні плями перед очима зникали. — А як тобі подобається цей світ, містере Дулей?

— Де… — губи його ворушилися, але він не зміг закінчити фразу.

— Ми в Місячному Колі, на краю Зачарованого Лісу, поблизу могили Скотового брата Пола.

Вона знала, що Дулей буде так само небезпечним для неї (і для Аменди) тут, як і в кабінеті Скота, як тільки та тямка, якою він володів, повернеться до нього, але вона дозволила собі ще якусь мить помилуватися цим довгим пурпуровим схилом пагорба та небом, яке почало темніти. Сонце знову скочувалося вниз оранжевою кулею, а повний місяць сходив навпроти. Вона подумала, як і не раз раніше думала, що ця суміш тепла та холодного срібла може вбити її своєю хворобливою красою.

Але тепер їй треба було турбуватися не про красу. Засмагла долоня впала на її плече.

— Що ви робите зі мною, місус? — запитав Дулей. Його вирячені очі дивилися з порожніх отворів оправи для окулярів. — Ви намагаєтеся загіпнотизувати мене? Нічого у вас не вийде.

— Зовсім ні, містере Дулей, — сказала Лізі. — Ви хотіли одержати те, що належало Скотові, хіба ні? А цей світ, безперечно, кращий за будь-яку неопубліковану повість, і ліпше помилуватися ним, аніж різати жінку її власним ножем для відкривання консервів, ви хіба не згодні? Дивіться! Перед вами цілий світ — і він зовсім інший, аніж той, до якого ви звикли. Місце, створене з уяви! Ниті сновидінь та мрій, розмотані на всю довжину! Звичайно, в лісі небезпечно, — бо вночі тут небезпечно скрізь, а ніч уже майже настала, але я певна, такий хоробрий і нахабний псих, як ви…

Вона бачила, що він хоче зробити, ясно бачила свою смерть у цих диких провалених очах, й вигукнула ім’я сестри… у тривозі, так, але вже почавши сміятися. Незважаючи на все. Сміятися з нього. Почасти тому, що він мав ідіотський вигляд у своїх окулярах без скелець, але передусім тому, що у свою смертну мить вона пригадала кульмінаційну фразу з одного стародавнього бордельного анекдоту: Гей, хлопці, ваші знаки попадали! Той факт, що вона не могла пригадати самого анекдоту, робив його ще смішнішим.