Величезна потвора, що причаїлася між деревами, шугнула вперед якимсь майже непомітним рухом і схопила Дулея. Плоть навколо отвору в його притупленій морді на якусь мить зібралася складками чи такими собі величезними зморшками, й Лізі пригадалося, як Скот лежав на гарячому гудроні того дня в Нешвілі. Коли почулося форкання та хрускіт і останні, здавалося, нескінченні зойки Дулея, вона згадала, як Скот прошепотів Я чую, як він їсть. Вона згадала, як він склав свої губи у формі вузької літери О, і з досконалою ясністю пригадала, як між ними бризнула кров, коли він спробував відтворити цей неймовірно бридкий звук чвакання, який годі було описати; то були крихітні рубінові краплини, що, здавалося, зависали в розпеченому повітрі.

І тоді вона кинулася навтіки, хоч могла б заприсягтися, що не мала найменшого уявлення, як і куди їй втікати. Вона побігла вистрибом стежкою назад до вкритого люпином пагорба, геть від того місця поблизу від Дерева з Дзвінком і Лопатою, де Довгий хлопець живцем пожирав Джима Дулея. Вона знала, що він робить їй та Аменді послугу, але вона знала також, що в ліпшому випадку це послуга тимчасова, бо якщо в цю ніч вона й виживе, то буде вільна від Довгого хлопця не більшою мірою, аніж був вільним від нього Скот, а він відчував свою залежність від нього щодня, від самого свого дитинства. Тепер же Довгий хлопець поклав на неї око так само, включив її до свого моменту, який ніколи не закінчується, до свого жахливого погляду, який вбирає у себе весь світ. Відтепер їй треба бути дуже обережною, надто коли їй трапиться прокинутись опівночі… й Лізі спало на думку, що ночам її спокійного сну настає кінець. У передсвітанкові години їй треба буде уникати поглядом дзеркал, віконних шибок, а надто вигнутих поверхонь скляного посуду, один Бог знає чому. Вона муситиме робити все можливе, аби вберегти себе.

Якщо їй пощастить залишитися живою цієї ночі.

Він дуже близько, моя люба, — прошепотів Скот, коли лежав тремтячи на розпеченому гудроні. — Дуже близько.

Позад неї Дулей зойкав і верещав, ніби ніколи не збирався замовкнути. Лізі подумала, вона збожеволіє від тих зойків. Якщо досі не збожеволіла.

11

Якраз перед тим, як вона вибігла з лісу, зойки Дулея нарешті стихли. Вона не побачила Аменди. Це наповнило Лізі новим жахом. А що як її сестра кинулася навтіки й забігла невідь-куди? Або вона десь поблизу, але лежить у позі ембріона, знову у ступорі й невидима в темряві?

— Амендо! Амендо!

Протягом однієї нескінченної хвилини вона не чула нічого. А потім — о Боже, нарешті! — у високій траві, ліворуч від Лізі, почулося шарудіння, й Аменда зіп’ялася на ноги. Її обличчя — по-перше, дуже бліде, а по-друге, ще блідіше у світлі місяця, який підіймався в небі, — здавалося тепер обличчям якогось духа. Або обличчям гарпії. Вона підійшла до неї, спотикаючись і простягуючи перед собою руки, і Лізі прийняла її у свої обійми. Аменда тремтіла. Її руки зімкнулися на потилиці Лізі холодним замком.

— Ой, Лізі, я думала, цьому кінця не буде!

— Я також.

— І трава така висока… Я нічого звідти не бачила… Вона була така висока… Я боялася, що це він, а потім подумала: «А що як це Лізі? А що як це Лізі?» — І Аменда захлипала, притулившись обличчям до шиї Лізі.

— Зі мною все гаразд, Амендо. Я тут, і зі мною все гаразд.

Аменда відірвала обличчя від шиї Лізі, щоб заглянути в обличчя молодшої сестри.

— Він мертвий?

— Так. — Вона не хотіла слухати голос своєї інтуїції, яка припускала, що Дулей може досягти якогось диявольського безсмертя всередині істоти, що проковтнула його. — Він мертвий.

— Тоді я хочу додому! Ми зможемо повернутися додому?

— Так, зможемо.

— Я не знаю, чи вдасться мені відтворити кабінет Скота у своїй уяві… Я геть вибита з рівноваги… — Аменда зі страхом розглянулася навколо. — Це зовсім не схоже на Гавань Південнного Вітру.

— Ні, — погодилася Лізі, знову обіймаючи сестру. — І я знаю, ти боїшся. Але спробуй зробити все так добре, як тільки зможеш.

Насправді Лізі турбувало не повернення до кабінету Скота, до Касл В’ю, не повернення до реального світу. Вона думала, що тепер для неї головна проблема пов’язана з перебуванням тут. Вона пригадала, як одного разу лікар порадив їй бути особливо уважною до своєї щиколотки, після того як вона боляче розтягла собі сухожилля під час катання на ковзанах. «Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, то наступного тобі буде набагато важче їх уберегти».

Отже, її чекає попереду час, коли буде набагато легше не вберегтися. І він бачив її. І те око, величезне, як колодязь, водночас мертве й живе, дивилося на неї.

— Лізі, ти така хоробра, — сказала Аменда тоненьким голосом.

Вона скинула останнім поглядом на похилий косогір, зарослий люпином, підзолочений і дивний у дедалі яскравішому світлі місяця, потім знову притисла своє обличчя до шиї Лізі.

— Говори так більше, і завтра мені доведеться залишити тебе в Ґрінлоні. Заплющуй очі.

— Я вже заплющила.

Лізі також заплющила. Протягом якоїсь миті вона бачила ту притуплену голову, що, власне, була не головою, а утробою, трубою, лійкою в чорноту, наповнену нескінченним завихреним психодіотизмом. Вона почула, як у тій чорноті досі верещить Джим Дулей, але цей звук був тепер тонкий і змішаний з іншими зойками та верещанням. Доклавши, як їй здавалося, неймовірних зусиль, вона відкинула ці образи та звуки, замінивши їх картиною столу з червоного клена та голосом друзяки Генка, — а кого ж іще, — який співав «Джамбалаю». Вона навіть устигла подумати про те, як спочатку вона й Скот не могли повернутися додому, коли їм треба було поспішати, бо Довгий хлопець був зовсім близько, встигла подумати по те

(це африканка, Лізі, я відчуваю, вона тримає нас тут як якір)

що він тоді сказав, устигла здивуватися, чому це знову нагадало їй про Аменду, що з такою тугою дивиться на корабель своєї мрії «Рожеві троянди» (дивиться прощальним поглядом, якщо такі погляди взагалі можливі), а потім цей час закінчився. Вона знову відчула, як повітря вивертається, а місячне світло зникає. Вона це бачила навіть із заплющеними очима. Потім прийшло відчуття короткого падіння зі струсами та гойданням, і вони опинилися в кабінеті, але в кабінеті було поночі, бо Дулей зруйнував електропроводку, проте Генк Вільямс досі співав, — О моя Івонно, о моя кохана, ой-ой-ой, бо навіть за відсутності електрики друзяка Генк повинен був сказати своє слово.

12

— Лізі! Лізі!

— Мендо, ти мене розчавила, скотися з мене…

— Лізі, ми повернулися?

Дві жінки в темряві. Лежать, сплетені в обіймах, на килимі.

«Десятки родичів Івонну проводжали…» — звучало з алькова.

— Ти мене задушиш, я неспроможна дихати!

— Пробач… Лізі, ти лежиш на моїй руці…

«Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!»

Лізі вдалося скотитися праворуч. Аменда визволила свою руку, й за мить вага її тіла перестала тиснути на живіт Лізі. Лізі глибоко відітхнула — і з великою полегкістю. Коли вона випустила подих, Генк Вільямс урвав свій спів на півфразі.

— Лізі, чому тут так темно?

— Тому що Дулей перетяв проводку, ти хіба не пам’ятаєш?

— Він вимкнув світло, — цілком логічно заперечила Аменда. — Якби він перетяв усю проводку, телевізор би не працював.

Лізі могла б запитати Аменду, а чому тоді телевізор так несподівано вимкнувся, проте на стала завдавати собі клопоту. Перед ними були нагальніші проблеми, які треба було розв’язувати. Як говориться у прислів’ї: «їм треба було посмажити іншу рибу».

— Ходімо в дім.

— З мене на сто відсотків досить таких пригод, — сказала Аменда. Її пальці доторкнулися до ліктя Лізі, ковзнули по руці вниз і схопили її долоню. Сестри стояли поруч. Аменда додала довірливим тоном: — Не ображайся, Лізі, але якщо я коли-небудь сюди ще прийду, то це буде не скоро.