Винесли все, проте не зовсім усе — книжкова змія залишилася. Вона й далі дрімала собі в довгій і порожній головній кімнаті — задушливій головній кімнаті, бо кондиціонери повітря звідси теж прибрали. Навіть зі слуховими вікнами, які відчинялися вдень, та кількома вентиляторами, що забезпечували циркуляцію повітря, в кімнаті було дуже жарко. Та й що в цьому дивного? Адже приміщення було не чим іншим, як перебудованим горищем сараю з літературною генеалогією.
Залишилися й бридкі темно-бурі плями на килимі — білий килим слимакового кольору прибрати було не можна, доки не буде винесено книжкову змію. Коли Кантата запитала про плями, Лізі пояснила їй, що з неуважності розлила на килим лак «Вуд Коут», але Аменда знала, що це не так, і Лізі здалося, що й Дарла щось теж запідозрила. Килим треба було винести, але спочатку треба було звільнитися від книжок, а Лізі не була готова розлучитися з ними. Вона й сама не знала чому. Можливо, тому, що вони були останніми з речей Скота, які тут зберігалися, останнім, що залишилося від нього.
Тому вона чекала.
2
На третій день після того, як сестри заходилися прибирати в кабінеті Скота, заступник шерифа Бекман зателефонував Лізі й повідомив її, що у гравійному кар’єрі, біля дороги до церкви в Стекполі, за три милі від її дому, знайдено покинутий «Крузер ПТ» з номерами штату Делавер. Чи не приїде Лізі до офісу шерифа, щоб поглянути на знайдене авто? Вони поставили його на паркувальному майданчику, сказав їй заступник шерифа, де вони тримають конфісковані машини та «наркозасоби пересування» (невідомо, що вони мали під цим на увазі). Ані Дарла, ані Канті не виявили до цього повідомлення особливого інтересу; вони знали тільки, що якийсь дивак шастав навколо, надокучаючи Лізі своїм інтересом до паперів Скота. Диваки не були чимось новим у житті їхньої сестри; у роки слави Скота вони зліталися до нього, як нічні метелики на світло. Найславетнішим серед них був, безперечно, Коул. Ані Лізі, ані Аменда не розповіли нічого такого, аби навіяти Дарлі й Кантаті думку, що цей останній належав до однієї породи з Коулом. Ніхто не згадував про вбитого кота в поштовій скриньці, й Лізі доклала чимало зусиль, щоб схилити до стриманості також заступників шерифа.
Автомобіль на смузі 7 був «Крузером ПТ», не більше й не менше, бежевого кольору, хіба що пофарбований дещо яскравіше, ніж звичайно. Він міг бути тим, який Лізі бачила, коли поверталася додому з Ґрінлона в той довгий, довгий четвер; але він міг бути одним із семи тисяч інших. Саме це вона й сказала заступникові шерифа Бекманові, нагадавши йому, що бачила його тоді, коли він виїхав їй назустріч із-поза червоної заграви призахідного сонця. Той сумно кивнув головою. Вона, звичайно, знала, що це саме та машина. Вона відчула на ній запах Дулея. Вона подумала: Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб не затремтіти.
— Це машина вкрадена? — запитала Аменда.
— Та певно, — сказав Бекман.
До них підійшов заступник шерифа, якого Лізі не знала. Він був високий, зростом футів шість із половиною;[81] здавалося правилом, що всі ці люди мають бути високими. Він був також широкий у плечах. Він відрекомендувався як заступник шерифа Енді Клатербак і потис Лізі руку.
— А, — сказала вона. — Діючий шериф.
Він усміхнувся їй осяйною усмішкою.
— Ні, Норис повернувся. Сьогодні він у суді, але він повернувся. А я знову — колишній заступник шерифа Клатербак.
— Вітаю вас. А це моя сестра Аменда Дебушер.
Клатербак потиснув Аменді руку.
— Радий познайомитися, міс Дебушер. — А тоді сказав, звертаючись до обох: — Цю машину було вкрадено з магазину в Лорелі, Меріленд. — Він подивився на неї, заклавши великі пальці за пояс. — А ви знаєте, що у Франції вони називають «Крузер ПТ» «дорогий Джимі Кеньї»?
Аменда не виявила жодного інтересу до цієї інформації.
— Ви знайшли на ній відбитки пальців?
— Жодного, — сказав він. — Чистісінько. Крім того, той, хто водив цю машину, зняв захисне скло з плафона й розбив лампочку. Що ви думаєте про це?
— Я думаю, це beaukoup[82] підозріло, — сказала Аменда.
Клатербак засміявся.
— Авжеж. Але в Делавері живе один тесля на пенсії, який буде дуже щасливий, коли йому повернуть його машину, хай навіть і з розбитим плафоном та всім іншим.
— А ви щось з’ясували про Джима Дулея? — запитала Лізі.
— Насправді це Джон Дулін, місіс Лендон. Народився він у Снутерс Ноб, Теннессі. У віці п’ятьох років переселився до Нешвіла разом зі своєю родиною, потім став жити з тіткою та дядьком у Маундсвілі, Західна Вірджинія, коли його батьки і старша сестра загинули під час пожежі взимку 1974 року. Дуліну було тоді дев’ять років. Офіційною причиною пожежі оголосили браковану систему освітлення різдвяної ялинки, проте я розмовляв там зі слідчим, який уже вийшов на пенсію і який тоді розслідував цю справу. Як він сказав мені, були підстави вважати, що хлопець сам підпалив дім. Проте доказів немає.
Лізі не визнала за потрібне з’ясовувати подальші подробиці, бо, хоч би хто він був, її переслідувач уже ніколи не повернеться з того місця, куди вона його заманила. Проте вона почула, як Клатербак сказав, що Дулін провів багато років у психіатричній лікарні в Теннессі, і вона й далі вірила в те, що він там зустрівся з Ґердом Алленом Коулом і заразився одержимістю Коула
(передзвоном для лілей)
наче вірусом. Колись Скот сказав дивну фразу, якої Лізі не могла зрозуміти повністю до історії з Мак-Кулом/Дулеєм/ Дуліном. Деякі події просто мусять відбуватися насправді, сказав Скот, бо в них немає іншого вибору.
— Хай там як, а ви повинні стерегтися цього хлопця, — сказав Клатербак двом жінкам, — і якщо помітите, що він досі шастає десь поблизу…
— Або на певний час зникне, а потім вирішить з’явитися знову, — докинув Бекман від себе.
Клатербак кивнув головою.
— Атож, таку можливість не слід виключати. Якщо він знову з’явиться, я думаю, нам треба буде організувати зустріч із вашою родиною, місіс Лендон, — увести їх усіх у курс справи. Ви згодні?
— Якщо він з’явиться, я зроблю це, безперечно, — сказала Лізі. Вона говорила поважно, майже врочисто, та коли вони з Амендою поверталися з міста додому, то обидві вибухнули істеричним реготом на саму думку про те, що Дулей може будь-коли з’явитися знову.
3
Тієї ж таки ночі, за годину або дві перед світанком, човгаючи до туалетної кімнати з одним розплющеним оком і думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше попісяти й повернутися в ліжко, Лізі відчула, ніби щось заворушилося у спальні позад неї. Це примусило її вмить прокинутися й круто обернутися. Нікого й нічого там не було. Вона взяла рушник для витирання рук, один з тих, що висіли на поперечці біля зливальниці, й затулила ним дзеркало, в якому побачила той рух. Потім підіткнула рушника під дзеркало, щоб його не треба було тримати. Тоді й лише тоді вона зробила те, задля чого прийшла.
Вона була певна, Скот її зрозумів би.
4
Літо минало, й одного дня Лізі помітила оголошення ШКІЛЬНІ ЗНАДОБИ, які з’явилися у вітринах кількох крамниць на головній вулиці Касл Рока. А чом би їм і не з’явитися? Була вже друга половина серпня. Кабінет Скота — крім книжкової змії та покритого плямами засохлої крові білого килима кольору слимаків, на якому вона дрімала, — чекав, поки його переобладнають для якихось інших потреб. (Якщо будуть такі потреби; Лізі стала розглядати можливість продати дім.) Канті й Річ організували свою щорічну вечірку, яку вони називали Сном Літньої Ночі, чотирнадцятого серпня. Лізі закортіло напитися й вона пішла до закладу Річа Лолера, де ще не була жодного разу, відтоді як помер Скот, і замовила там собі для початку подвійну порцію охолодженого чаю «Лонґ-Айленд».[83] Та коли Річ приніс їй склянку, вона відставила її вбік непочатою, бо їй здалося, вона побачила, як щось рухається, ніби віддзеркалене на вигнутій поверхні скла, або плаває, занурене в бурштинові глибини. Це була очевидна нісенітниця, звичайно ж, але вона відчула, що її бажання нализатися минуло. Власне, якщо сказати правду, то вона просто не наважувалася сп’яніти (а тим більше, набратися до повної нестями). Вона боялася, що в такому стані буде неспроможна захищатися. Бо якщо вона привернула до себе увагу Довгого хлопця, якщо він спостерігає за нею вряди-годи… або навіть просто думає про неї… тоді…