Лізі відчула радісне збудження. Ні, вона не думає, що Аменду треба було викупати в озері.

— Зараз я дістану м’ясо з морозильника, і ми поїдемо до тебе, — сказала Аменда. — Я помираю з голоду

13

Сонце виглянуло з-за хмар, коли вони під’їхали до крамниці Пейтла, навісивши над дорогою перед ними райдугу, схожу на казкові ворота.

— Ти знаєш, чого мені хотілося б на вечерю? — запитала Аменда.

— Ні, не знаю.

— Добру порцію начинки для гамбургерів. Я не думаю, що ти маєш їх у себе вдома, чи не так?

— Я їх мала, — сказала Лізі, винувато всміхаючись, — але я з’їла їх.

— Зупинися біля Пейтла, — сказала Аменда. — Я куплю коробку.

Лізі зупинила машину. Аменда наполягла, щоб вони взяли з собою її домашні гроші, які вона тримала на кухні у великому синьому глекові, й тепер вона дістала звідти пожмакану п’ятірку.

— Ти що їстимеш, Лізі?

— Усе що завгодно, крім чизбурґера, — відповіла Лізі.

XIV

Лізі і Скот

(Люба моя дитино)

1

О чверть на восьму того вечора Лізі мала передчуття. То було не перше передчуття в її житті; вона вже мала принаймні два інші. Одне в Баулінґ Ґрін, незабаром по тому, як вона увійшла до лікарні, куди забрали її чоловіка після того, як його було поранено під час урочистої церемонії, організованої англійським факультетом. І, безперечно, вона мала таке передчуття того ранку, коли вони збиралися летіти до Нешвіла й вона розбила склянку, у якій стояли їхні зубні щітки. Третє передчуття прийшло до неї тоді, коли небо стало прояснюватися після грозових дощів і осяйне золоте світло пробилося крізь хмари. Лізі й Аменда сиділи в кабінеті Скота над сараєм. Лізі переглядала папери на головному письмовому столі Скота, який він називав Великим Слоном Ідіота. Поки що найцікавішою річчю, яку вона там знайшла, була пачка помірковано сміливих французьких поштівок із клаптиком паперу на них, на якому було написано почерком Скота Хто надіслав мені ці речі? Поруч із вимкненим комп’ютером стояла коробка з револьвером усередині. Вона ще була накрита кришкою, але Лізі перетнула стрічку, якою вона була перев’язана, нігтем свого пальця. Аменда була через кімнату, в алькові, де стояла стереосистема Скота, яка включала в себе телебачення та музику. Вряди-годи Аменда чула, як її сестра бурчить, нарікаючи на безлад, що панував у шухлядах та на полицях. Одного разу Лізі голосно висловила свій подив із приводу того, як міг Скот узагалі знайти тут нехай там що.

І саме тоді в неї виникло передчуття. Лізі закрила шухляду, яку вона досліджувала, й випросталася, сидячи на кабінетному стільці з високою спинкою. Вона заплющила очі й просто чекала, коли зненацька щось накотилося на неї. Це була пісня. Ментальний програвач освітився, й позначений легким носовим призвуком, але непомильно приємний голос Генка Вільямса заспівав: «Прощавай, Джо, нам час, нам час. Нам час, нам час в дорогу, штовхай, штовхай у море пірогу…»

— Лізі! — гукнула Аменда з алькова, де Скот мав звичай сидіти і слухати свою музику або дивитися кінофільми на відеомагнітофоні.

Якщо тільки він не дивився їх, сидячи посеред ночі в кімнаті для гостей, звичайно. І цієї миті Лізі почула голос професора з англійського факультету коледжу Прата — у Баулінґ Ґрін, лише за шістдесят миль від Нешвіла. Не більш як на відстані довгого плювка, місус.

Я радив би вам приїхати сюди якомога скоріше, — сказав їй по телефону професор Мід. — Ваш чоловік захворів. Боюся, це дуже серйозно.

«О моя Івонно, о моя кохана, нам час, нам час, нам час…»

— Лізі! — голос Аменди дзвенів, як щойно викарбувана монета. Чи повірив би хтось, що вона була у стані повного ідіотизму ще вісім годин тому? Ні, мем, я вам не вірю. Не розказуйте мені небилиці, сер.

Духи зробили це за одну ніч, — подумала Лізі. — Атож, духи.

Доктор Янцен вважає, що необхідна операція. Так звана торакотомія.

А Лізі подумала: Хлопці повернулися з Мексики. Вони повернулися до Анарени. Бо Анарена була їхнім домом.

Які хлопці? Чорні й білі хлопці. Джеф Бридж і Тімоті Ботемз. Хлопці з «Останнього кіносеансу».

У цьому кінофільмі вони завжди молоді, — подумала вона. Вони завжди молоді, а Сем зе Лаєн завжди мертвий.

— Лізі!

Вона розплющила очі й побачила, що її велика сестричка стоїть у дверях алькова з очима не менш блискучими, аніж був дзвінким її голос, і, звичайно ж, у руці вона тримала коробку з касетою «Останнього кіносеансу», і Лізі опанувало відчуття повернення додому, час мені додому, час.

Але чому так? Тому, що пиття з озера мало свої маленькі переваги? І ти приносив у цей світ щось із підібраного там? Підібраного або випитого? Так, так і так.

— Лізі, золотко, з тобою все гаразд?

Таке лагідне співчуття, така материнська стурбованість настільки не відповідали вдачі Аменди, що Лізі охопило відчуття нереальності.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я лише дала відпочити очам.

— Ти не заперечуєш, якщо я подивлюся цей фільм? Я знайшла його серед інших записів Скота. Більшість із них здаються справжнім мотлохом, але мені завжди хотілося подивитися цей фільм, адже я його так ніколи й не бачила. Може, він допоможе мені не думати про інше.

— Я не заперечую, — сказала Лізі, — але мушу тебе попередити. Я певна, що десь посередині частину запису стерто. Це стара стрічка.

Аменда пильно роздивлялася задню частину коробки.

— Джеф Бридж тут схожий на дитину.

— Він такий і є, хіба ні? — байдужим тоном сказала Лізі.

— А Бен Джонсон помер… — вона урвала свою фразу. Мабуть, я ліпше не стану його дивитися. Ми можемо не почути, коли прийде твій бойфре… Ми можемо не почути Дулея, коли він прийде.

Лізі зняла кришку з коробки для взуття, дістала звідти «Патфіндер» і показала ним на сходи, які вели вниз до сараю.

— Я замкнула двері над зовнішніми сходами, — сказала вона, — і тепер сюди можна увійти лише тут. А я постійно спостерігаю за цими дверима.

— Він може підпалити внизу сарай, — нервово сказала Аменда.

— Він не захоче мене підсмажити — яка йому буде з цього втіха?

А ще Лізі подумала: А ще я маю куди піти. Поки в моєму роті зберігається такий солодкий присмак, який у ньому є тепер, існує місце, куди я можу піти, і не думаю, що в мене будуть проблеми з тим, щоб забрати туди й тебе, Мендо. Навіть два гамбургери та дві склянки Кул-Ейда не витіснили цей приємний солодкий смак із мого рота.

— Ну гаразд, якщо ти певна, що це тебе не потурбує…

— Хіба схоже, що я готуюся до випускних іспитів? Дивися свій фільм.

Аменда повернулася до алькова.

— Сподіваюся, цей відеомагнітофон іще працює.

Вона розмовляла як жінка, що знайшла старий грамофон і стосик старих ацетатних платівок.

Лізі позазирала в багато шухляд Великого Слона Ідіота, але ця робота здалася їй тепер цілком марною… і, мабуть, такою вона й була. В неї склалося таке враження, що тут було дуже мало чогось справді цікавого. І в шухлядах, і в картотеках, і на твердих комп’ютерних дисках. Усе це могло задовольнити хіба що найфанатичніших серед інкунків, колекціонерів та академічних учених, які виправдовували своє існування здебільшого тим, що досліджували літературні еквіваленти корпії для пупа у своїх мало кому зрозумілих публікаціях; ці амбітні йолопи із засміченими надмірною вченістю головами давно втратили уявлення про те, навіщо існують книжки та читання, й задовольнялися складанням довжелезних сухозлітних приміток на всілякі круглі або ювілейні дати. Але всі справжні коні давно повибігали з цієї стайні. Та письмова продукція Скота Лендона, яка давала радість і втіху звичайним читачам — людям, що мандрували літаками між Лос-Анджелесом і Сіднеєм, людям, які сиділи в приймальнях лікарень, людям, що не знали, як збути свій час протягом довгих дощових днів літньої відпустки, ділячи своє вимушене дозвілля між романом тижня та розгадуванням кросвордів, — та продукція давно вийшла друком. Публікація його творів завершилася «Таємною перлиною» — через місяць після смерті Скота.