— Просто образний вислів, — відповіла Аменда. — Я хотіла сказати, що маю пушку.

До дверей Амендиного будинку був прихилений довгий білий конверт, прикритий навісом ґанку, завдяки чому не потерпав від дощу. Першою тривожною думкою Лізі, коли вона побачила цей конверт, було: «Дулей тут уже побував». Але той конверт, який Лізі знайшла по тому, як дістала мертвого кота зі своєї поштової скриньки, був білий з обох боків. На цьому ж було надруковане ім’я Аменди. Лізі підняла конверт і подала його сестрі. Аменда подивилася надруковані літери, перевернула його і побачила знак якості — Голмарк, — а тоді з глибокою зневагою промовила одне слово:

— Шарль.

Якусь мить це ім’я нічого не означало для Лізі. Потім вона згадала, що колись давно, ще до того як у неї почалися напади божевілля, Аменда мала бойфренда.

«Зелений Біб», — подумала вона, й у горлі в неї щось забулькотіло.

— Що з тобою, Лізі? — запитала Аменда. Її брови підсмикнулися.

— Та я подумала про Канті та міс Баґі, які тепер поспішають до Деррі, — сказала Лізі. — Я знаю, це не смішно, але…

— О, це має свої гумористичні елементи, — сказала Аменда. — Можливо, вони є й тут. — Вона відкрила конверт і дістала з нього аркуш паперу. Швидко пробігла по ньому очима. — О, святий Боже! Подивися, що з нього випало. Яка мура!

— Можна глянути?

Аменда подала їй листа. На одному його боці був намальований хлопчисько з рідкими зубами — так у системі стандартів Голмарк уявляють собі щось грубе, але миле (завеликий светр, полатані джинси), — який тримав у руці зів’ялу, обвислу квітку. «Ой, я гірко жалкую!» — був напис під пошарпаними кедами малого шибеника. Лізі розгорнула листа й прочитала таке:

Унизу був підпис: Твій вірний друг (Навіки! Пам’ятай про щасливі часи!!!) Шарль «Чарлі» Коріво.

Лізі з усіх сил намагалася надати своєму обличчю зворушеного виразу, але не змогла й вибухнула сміхом. Аменда приєдналася до неї. Вони стояли разом на ґанку, заливаючись реготом. Коли вони нареготалися, Аменда випросталася і продекламувала, звертаючись до омитого дощем подвір’я, тримаючи перед собою листа, як тримають молитовник у церкві:

— Мій любий Шарлю, я в захваті від твоїх тирад, тому благаю, прийди швиденько й поцілуй мене ніжно в зад!

Лізі мало не впала, з розгону прихилившись до стіни будинку, аж забряжчали шибки в найближчому вікні — вона реготала, притискаючи руки до грудей. Аменда подивилася на неї зі зверхньою усмішкою і зійшла східцями ґанку вниз. Брьохаючи по воді, вона пройшла кілька кроків подвір’ям, підняла невелику статуетку феї, що охороняла кущі троянд, і взяла запасний ключ, який був схований під нею. Та коли вона нахилилася, щоб його підняти, то скористалася з нагоди й потерла листа від Чарлі Коріво об свою прикриту зеленою піжамою дупу.

Не думаючи більше про те, що Джим Дулей може спостерігати за ними з лісу, взагалі не думаючи більше про Джима Дулея, Лізі сіла на ґанку й тепер лише тонко попискувала від сміху, бо в неї зовсім не залишилося у грудях повітря. Вона так сміялася у своєму житті лише раз або двічі, коли ще був живий Скот, а може, й узагалі ніколи.

На автоматичному відповідачеві Амендиного телефону був лише один запис, і він був від Дарли, а не від Дулея.

— Лізі! — вигукувала вона у стані радісного збудження. — Я не знаю, що ти зробила, але це грандіозно! Ми в дорозі до Деррі! Лізі, я тебе люблю! Ти геній!

Вона почула, як Скот каже Лізі, та ти просто геній, і її сміх почав згасати.

Амендина пушка виявилася револьвером марки «Патфіндер-22», і коли Аменда подала його Лізі, він уклався в її руку так зручно, ніби був виготовлений за її особистим замовленням. Аменда тримала його в коробці для черевиків на верхній полиці стінної шафи у спальні. Лізі вистачило легенького натиску пальцем, щоб обернути барабан.

— Ісус подбав про нас, Мендо, револьвер заряджений!

Так, ніби Хтось Там Угорі розгнівався на Лізі за її блюзнірську репліку: небо несподівано розкрилося й полив черговий дощ. За хвилину по шибках вікон та по водостічних ринвах залопотів град.

— Що робити самітній жінці, коли до неї вривається ґвалтівник? — запитала Аменда. — Навести на нього незаряджений револьвер і гукнути: Бабах!? Лізі, допоможи мені його застебнути, гаразд? — Аменда надягла джинси, а тепер підставила Лізі свою худу спину, щоб вона застебнула їй ліфчик. — Щоразу коли я намагаюся це зробити, мої руки мало не вбивають мене. Тобі треба було занурити мене бодай один раз у твоєму озері.

— Я мала досить мороки, щоб забрати тебе від нього, й мені було не до того, щоб охрестити тебе в ньому. Богу дякувати, мені це вдалося, — сказала Лізі, застібаючи гачки. — Ти не хочеш одягти свою червону блузку з жовтими квітами? Мені вона дуже подобається на тобі.

— Вона показує мій живіт.

— Амендо, в тебе немає живота.

— Він у мене є — навіщо, в ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ти витягаєш кулі?

— Щоб я не відстрелила собі коліно, — сказала Лізі, опустивши кулі в кишеню джинсів. — Я заряджу його потім.

Хоч вона й не була певна, що зможе навести його на Джима Дулея і натиснути на спусковий гачок. Певно, для цього їй треба буде згадати про свій консервний ніж.

Але ж ти хочеш його позбутися. Так чи ні?

Безперечно, хоче. Він знущався з неї. Це по-перше. Він був небезпечний. Це по-друге. Вона не могла довірити цю роботу нікому іншому — це по-третє й, мабуть, усе. Проте вона дивилася на «Пагфіндер» із якимсь зачаруванням. Скот досліджував вогнепальні рани, пишучи один зі своїх романів «Мощі», вона була в цьому певна, — і вона зробила помилку, заглянувши в його папку, де було дуже багато бридких фотографій. Тільки тоді вона зрозуміла, як пощастило Скотові того дня в Нешвілі. Якби куля Коула влучила в ребро й роздробила його…

— А чом би нам не взяти його з собою в коробці для черевиків? — запитала Аменда, надягаючи просту теніску (з написом ПОЦІЛУЙ МЕНЕ ТАМ, ДЕ СМЕРДИТЬ, — ЗУСТРІНЬ МЕНЕ В ПУЦІ) замість тієї блузки з ґудзиками, яка подобалася Лізі. — Там, у коробці, є також запасні кулі. Ти можеш перев’язати її, поки я дістану м’ясо з морозильника.

— Звідки він у тебе, Мендо?

— Його подарував мені Шарль, — сказала Аменда. Вона обернулася, схопила гребінець зі свого туалетного столика, подивилася в дзеркало й люто встромила його у своє волосся. — Торік.

Лізі поклала револьвер, такий схожий на той, з якого Ґерд Аллен Коул стріляв у її чоловіка, назад у коробку для черевиків і подивилася на Аменду в дзеркалі.

— Я спала з ним двічі, а іноді й тричі на тиждень протягом чотирьох років, — сказала Аменда. — Тобто ми мали з ним інтимні стосунки. Ти згодна, що це були інтимні стосунки?

— Так.

— Я також прала його труси протягом чотирьох років і зішкрябувала лупу з його скальпа раз на тиждень, щоб вона не сипалася на плечі його чорних костюмів, і не ставила його в незручне становище, а я думаю, що ці речі збіса набагато інтимніші, аніж трахання. А ти як думаєш?

— Думаю, ти близька до істини.

— Ще б пак, — погодилася Аменда. — Чотири таких роки, і я одержую листівку Голмарк як відшкодування за розрив. Що ж, я можу тільки побажати йому щасливого життя з тією жінкою, яку він знайшов собі в Сін-Джині.[73]