— А мене, як гіршого, лишив мучитися? — запитав він.

— Я цього не знаю, пане, — мовив мій розважливий голос. — І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не треба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий. Він спокушає людей — це так. Він робить їх лихими, хоч це вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що поробилися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські душі! З них він вибирає найгірші — чорні, закостенілі у гріхах своїх, решта його не цікавить…

Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник моїх резонів, здається, не слухав.

— Зараз я їду до міста, де мене не знають, — мовив Ковальський. — Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадаєте, вдасться мені втекти?

Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не шукає?

— А ви самі, — спитав я, нахиляючись над столом, — не чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федерацію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі художника Шевченка, котрий замість малювати писав обурливі вірші?

Ковальський заперечно покрутив головою.

— А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий гріх…

Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.

— Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який забрав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові зневіритися. Безвіри ж — найбільше лихо в державі і для людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі — грішники, і каятися треба, не нарікати…

Я вже говорив із непристойним пафосом — очі, що зоріли на мене, були по вінця налиті жахом.

— Вибачайте, пане, — сказав горбун, зводячись. — Вибачайте, що завів цю балачку.

Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.

Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами запала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої мандрівки.

У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Варшаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шумом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець, і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, якраз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища станції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схожі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім стежив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спокійно посопував носом — лежав на лаві скорчено й завмерло. Я тихцем позаздрив його витримці — мені дано жити життям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею графинею, — їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена дорога, а всі бажання їхні — закон. Але і їх б'ють ті ж таки пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть по зеленій дорозі.

З темряви випірнула карета, голосно закричав смотритель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених поспішно випрягали — карета в цей час німувала, можливо, генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й помчали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого відразу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити своїми копійками.

Але вранці смотритель подивився на мене, як на набридливу комаху.

— Ви наче генерал-губернатор, — сказав він. — Маєте нагальну справу?

Я показав казенну подорожню, але безуспішно.

— Коли буде все гаразд, — відказав смотритель, — і з'являться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випадку — вночі.

У цей час вийшов на ганок горбань, сів там навпочіпки і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздратувала.

— А чому ви не добиваєтеся коней? — спитав я.

— Бо нікуди не поспішаю, — смутно обізвався Ковальський.

Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, розкиданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли. Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усього того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж дороги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скільки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе, ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспільстві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за дідів і прадідів, так було і за наших батьків.

Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги по мокрому сірому піску, свого діда — супротилежність батькові моєму.

Це його описав у малоросійській комедії відставний полтавський капітан Котляревський, як возного Тетерваковського.

Мій дід був крючком із крючків і справді хотів одружитися на гарній простачці Наталці. Злоязикі судові канцеляристи діда засміяли й оголосили, що вимагатимуть його відставки, тобто дідові довелося б покинути службу. Самі канцеляристи влаштували з цієї нагоди пиятику, і на тому зібранні вирішили зісватати моєму дідові дочку їхнього столоначальника, чи, як він тоді звався, старшого канцеляриста. Загнаний на слизьке, дід покинув благородно помишляти про красуню біднячку і після невеликого опору взяв собі дочку свого начальника, мою бабу, трохи застарілу в дівоцтві, але з твердим, навіть залізним характером. По одруженні до кінця днів своїх вона колола дідові очі його любов'ю, коли ж хтось в її присутності згадував красуню Наталку, впадала в таку непогамовну лють, що готова була виперти нахабу із хати, що й не раз учиняла, грозячи непоштивцю макогоном. Отже, намір одружитися на простій і бідній дівчині став єдиним романтичним ділом у житті діда, і більше до таких учинків він не вдавався. Своє життя прожив, ховаючись од жінки з таємно роздобутою пляшкою, і та пляшка так і не була допита до кінця днів його, мала-бо казкову здатність весь час наповнюватися. Мій батько, добра душа, поклав ту пляшку йому в домовину.

Загалом до предків я ставлюся без особливого сентименту, хоч гріх сказати, що не знаю достатньо про їхнє життя. Так сталося, що двоє із них виявилися, подібно до мене, письмаки й залишили після себе рукописні книжки, їх захопив у своє володіння батьковий брат у перших, мій дядько Ксаверій, який виявив себе любителем місцевої старовини, що саме по собі гідне підозри. Дядько збирав, хоч достатки його були вельми скромні, стародавні хроніки, реєстрики, літописи і взагалі всілякі поцвілі папери, носячись із думкою написати, в доповнення до праці пана Бантиш-Каменського, малоросійську історію чи принаймні історію Турчиновських, прізвище яких він ще носив (мій рід утратив його ще в минулому столітті — Турчиновський я по лінії жіночій). Одначе мені не вірилося, що дядько осилить таку працю — він належить до людей, які більше говорять, аніж роблять. Зрештою, я признав за дядьком хоч би ту рацію, що йому зберігати наші хроніки складає більшу приємність, ніж будь-кому із нас — мені, наприклад. Навіть прочитати їх виявилося немалою роботою, адже писано хроніки чудернацькою мовою і стародавніми почерками. Я здолав їх тільки тому, що в глушині, в Острі, де проживає мій дядько, мав нагоду прогостювати ціле літо: дядько хотів зробити із мене свого однодумця. Перший фоліант був оправлений у шкіру із застібками, і в ньому я прочитав напис, що цю книгу дав оправити інтролігаторам ще мій предок Петро Турчиновський (це діялось у середині XVIII ст.), а написав її мій дід у шостому коліні Ілля. Той Ілля належав до породи невдах, які хочуть із своєї невдашливості витворити чесноту — це так само, на мою думку, як хворі бувають горді зі своїх немощей і вельми люблять ними похвалятися. Мені навіть подумалося, хоч цю мою гадку гаряче заперечив, обурившись, мій ідеаліст-дядько, що предок наш Ілля був людиною душевно нездоровою, доказом чого — його здатність бачити візії й надавати виняткового значення снам, од тих снів мене вже нудило, коли читав рукопис.