Ми приїхали на поштову станцію, яка стояла поруч із Коростишівським лісом, пізно. Навпроти станції, по другий бік дороги, стриміла корчма, і більше ніяких поселень не було. З обіду дув нам в обличчя холодний вологий вітер, і ми трохи померзли. Я подумав, що в'їжджати проти ночі в ліс було б нерозважно, можна було б наскочити на вовків чи бандитів, тому вирішив переночувати на поштовій станції — мій супутник у всьому зі мною погодився. Ми навіть почали роздягатися, коли вскочив до нас смотритель і сповістив, що коні готові.

— Але ми хочемо перепочити, пане, — сказав я, — здорожились і зголодніли. І взагалі, ми не так уже й поспішаємо, щоб їхати вночі.

Останню фразу я сказав на так, бо їхали ми і вночі й поспішали, як усі на світі подорожні.

— А я даю вам можливість їхати, — сказав смотритель, і це було аж зовсім дивно: надто біля нас пікся. Як завжди в подібних випадках, я вперся: захотілося вчинити навперекір.

— Ми у вас переночуємо, пане! — мовив я.

— Ніде в мене ночувати! — заметушився той. — У пасажирській не можна роздягатися, бо вночі можуть приїхати дами… Взагалі, я намагаюся, щоб пасажири в мене не затримувалися.

— А це чому? — спитав я, здивовано заломивши брову, вів себе смотритель таки дивно.

— А тому, що в мене такий порядок. Хочете ночувати — он корчма по той бік дороги, там є добре уладжені кімнати.

Смотритель увіч хотів нас позбутися. Тоді я відчув ще більшу рішучість і зголосив, що ми залишимося-таки ночувати в пасажирській — ночівля з додатковою оплатою мене аж ніяк не приваблювала.

— Коли до того йдеться, — сказав я, — ми не роздягатимемося, але попросимо у вас самовар.

Самовар подали так швидко, аж я знову подумав: щось тут не гаразд, бо чи ж нормально, коли тебе обслуговують без затримки? В моєму житті таке майже не траплялося, тому я вирішив запросити смотрителя почаювати з нами — може, вдасться щось вивідати. Було вже зовсім сутінно, і ми чаювали при свічці. Я сидів біля вікна, що виходило до шляху й корчми. Смотритель неспокійно совався на стільці. Ковальський пив чай мовчки, не проказавши за весь час ані слова. Я помітив, що вряди-годи западав він у стан прострації чи заціпеніння — зараз був саме такий момент.

— Ви незручно сіли, — сказав мені смотритель. — Тут продуває, а я не хотів би, щоб на моїй станції хтось захворів.

Тільки пересів я в куток, як на моє місце миттю перенісся смотритель. Тепер він пив чай неуважно, пирхав, кидав насторожений погляд на мене й Ковальського і часто позирав на шлях та корчму. Я миттю зв'язав це в умі: неспокій, корчма, хтось міг побачити нас у вікно і цього не хотів смотритель, його чудне намагання вгодити нам, а перед цим спровадити зі станції — чи не відбувається в цій корчмі й на станції якихось таємних, а може, й протизаконних справ? При моїй здатності до розслідування, не важко було б вияснити й це: чи приклеївся б до тіні людини, чи до неприродного загострив би слух, чи, вже в крайньому разі, протиснувся б крізь стіну. Таких способів маю немало, але лінькувата неміч оволоділа мною; очевидно, з дороги я таки стомився.

— Щось дуже ми розчаювалися, — сказав раптом смотритель, підхоплюючись. — Коли вже так сталося, лишайтесь, але мушу поставити панству певні умови. Ми рано лягаємо спати, бо вночі, окрім проїжджих, проходить грошова пошта. Через це встаємо по кілька разів. Отож, не дуже дляйтеся, зараз я накажу забрати самовар.

Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я подумав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної поведінки цих людей? Смотритель уже тримав у руках свічку.

— Свічки вам не лишаю, — сказав твердо, — бо тільки тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню. Ми вже раз горіли, і я тепер боюся вогню, — сказав він, округлюючи очі. — В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не погасять усіх свічок у домі.

Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи полохливими оченятами, — я помітив, що Ковальський дивиться на нього із зачудуванням.

— Можемо пообіцяти, — сказав він, — відразу ж загасити свічку.

— О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі недалеко…

Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все наповнювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і почав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю. Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.

— Коли що, — мовив він, — постукайте в цю стіну.

— А що може трапитися? — спитав я, вмощуючися на ложі.

— Сподіваюся, нічого, — швидко відповів смотритель. — Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Окрім того, може, будуть якісь потреби…

Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері, — ми опинилися в темряві.

— Що ви на це скажете, пане Ковальський? — спитав я.

— Тільки те, що не треба нічому дивуватися, — обізвався тонкий голос горбаня.

— Мені здається, — мовив я поважно, — від нас тут хочуть щось приховати.

— То й нехай, — відказав, байдужно позіхнувши, Ковальський. — Завтра будемо далеко від цього місця — і що нам до таємниць чужих людей!..

Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а побажав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу прислухатися й придивитися. Щось відбувається довкола станції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не може.

Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світилися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а половина — чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й думаючи про світ — цей дивовижний ліс людей. Здається, існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком тотожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем — усі різні. Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбійницьку ватагу в Коростишівському лісі — було це близько.

Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я бачив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів, як листок.

– Є у вас гості, дядьку? — спитав чоловічий голос.

— Нема! — видихнув смотритель.

— А Мошко казав, що є. — Темна постать підійшла до вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазирнути.

– Іди звідси, Гнате, — сказав із мукою в голосі смотритель. — Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що маю такого, як ти, небожа…

— Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться…

— До часу це, Гнате, — сказав смотритель. — Зловлять тебе, згноять у тюрмах.

— Не продасте — не зловлять, — сказав розбійник. — Я вмію ховати кінці.

— Я тебе не продам, — сумно відгукнувся смотритель. — Твої дружки тебе продадуть.

— Звідки знаєте?

— Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й бува.

— Вовків боятися — в ліс не ходити! А я прагну пожити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.

— Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі заробляю…

— На сухарі, а не на хліб, — сказав сердито чоловік. — А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно виходить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається, що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може протягтися.

— Залиш мене в спокої, Гнате, — ледве не заплакав смотритель. — Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі щось лихе?

— А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого, — тихо засміявся чоловік. — А коли життя понуджує, чиню, як поведеться.

— Невільник ти уже, Гнате!

— А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чесністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.