— Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто мені вслід не плює, от що!

— Байдуже про мої сліди, — сказав розбійник. — Винесіть хоч пляшку горілки на відкупне.

Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні, виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.

Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.

— От бачите, дядьку, — засміявся чоловік, — зовсім малу беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.

— Але й даєш йому, — сказав зморено смотритель.

— Даю, бо беру. Можу й вам дати…

— Не приходь до мене більше.

— Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був я певен, що не труту ковтаю.

Смотритель приклався до горлечка.

— Хіба я міг би когось отруїти? — спитав, оддихавшись.

— Це вже не вгадати, — мовив розбійник. — Я часом сам собі не довіряю.

Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.

— Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! — сказав він. — Я б вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами люди не в'язатимуть, вам же із того ліпше буде.

— Не можу тобі цього дозволити, — сказав смотритель.

— Звісно, не можете, — відповів розбійник. — Бо я дозволу у вас не питатимуся.

— Сьогодні в мене немає гостей, — сказав смотритель.

— Може, й нема, — відповів, одпивши, розбійник. — Прийду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб, дядьку…

— Мене тоді з посади проженуть, — тоскно сказав смотритель.

— Не ви ж грабуватимете?

— Воно так, — печально сказав смотритель. — Але начальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз надаюся.

— Звісно, надаєтеся, — коротко відказав розбійник. — Бо ви, дядьку, плохий…

— А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею та сумлінням?

— Хочете взнати як? — засміявся розбійиик. — Можу сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний. — Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне проміння.

РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стримано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про нього — належало мені з'явитись у гімназію, яка була розташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та будинках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди були досить невиразні.

Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є істоти «з історією», непересічні, цікаві, і без історії — тобто сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні мають «велику історію», а інші — дріб'язок. Повість про графа Мечислава та його дружину є для мене зразком великої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів поштових станцій — малої. Коли входиш у звичний плин життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни в порожньому морі. «Ловися рибка велика і* мала», — пробурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та блаженство, які навідують мене нечасто, але відчуття наповненості життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж «риба» ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око — навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого в своїй книзі не прагну вигадувати — просто пізнаю світ та життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю те собі за невідхильний обов'язок і школи не виважую рації такої роботи: є у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки, а через невідворотну потребу.

Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпитуватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета. Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, будинки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив доріжкою, посипаною піском, — її проклали по прямій лінії, і я зміркував, що директор гімназії — німець, і, може, з військових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, навіть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про директора.

— Директор — це я, — сказав чоловік. — Звуть мене Гуно Ернестович Траутфеттер… Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.

— Чому у вас таке прізвище? — спитав, ледь розсовуючи губи.

— Ним наділив мене мій батечко, — сказав я чемно, виструнчившись.

— Дивне прізвище, — сказав директор, повертаючись до гімназії. — Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями. Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учителів?

— Маю намір тримати в класі тверду дисципліну, — солдатським голосом відказав я.

— Діти тепер розбещені, — сказав директор, всовуючи ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету, — втримати їх у належному послушенстві не завжди легке.

Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене, став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний. Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.

— Так що вам завгодно? — спитав, начебто не я сповіщав йому по дорозі мету свого приїзду.

— Мене прислано до вас із учбового округу на посаду вчителя, — чітко відрапортував я.

— Як ви сказали ваше прізвище?

— Киріяк Автомонович Сатановський.

— А-а! — протяг директор. — Оригінальне прізвище. Ви закінчили університет?

— Так точно! — сказав я. — Перше відділення філософського факультету. Моя спеціальність — словесність.

— Тоді будете викладати математику. Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моєму, не тотожні.

— Чого на мене так дивитеся? — нетерпляче озвався директор. — Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все знати.

— Але ж мій фах — філологія, — нагадав я.

— Ну гаразд, — сказав директор. — Читатимете географію, а в п'ятому класі російську історію. Це вже було ближче, і я промовчав.

— Хто ви: великоросіянин, малоросіянин чи поляк? — поцікавився директор.

— Малоросіянин, — сказав я. — Але не з тих, хто виділяє їх в особливе плем'я.

Кабінет директора був сірий: сірі стіни, стеля й підлога. Вікна лили сумирне світло, через що здавалося — стіл, стільці і директорське крісло покриті сірим нальотом. На стіні висів портрет государя імператора, і я помітив, що він на мальовидлі дуже мало схожий на себе: сіре, пом'яте, вирячкувате обличчя — подобав більше на директора гімназії, ніж на государя. Здається, художник, що писав цей портрет, хотів догодити традиції й директору — так міг малювати тільки поляк, бо тільки поляк міг утілити настільки тонко продумане блюзнірство. Окрім того, художник досяг ще одного ефекту: від порога государ імператор майже не різнився від справжнього, але од вікна був як дві краплі води — директор гімназії. Може, через те я обдивився пильніше самого директора: ні, це був чоловік «без історії». Досить швидке опісля я здобув про нього належні відомості: вигнаний із університету в Дерпті за дуель, досить чесний і обережний, до нього, як і до по-блюзнірському сфабрикованого портрета государя, годі було придертися. Переступи його мізерні: невеличка вигода, взята при побудові кухонь для шкільних квартир, та ще економив він на опаленні та ремонті гімназії. Дещо мав і від підрядчика спільних учнівських квартир. Хабарів не брав і взагалі був сірий, як його кабінет. Належало пристосуватися до нього, і я це вчиню без особливих зусиль.