Можливо, я трохи прикрашував свою історію та й притаював багато чого, хоч би про свою здатність роздвоюватися, але в цю хвилю, розм'яклий од хмелю, з розстебнутим мундиром, я мав право скласти про себе сентиментальну казку, і я її складав. Та й не зовсім це казка була — я мав право розтопити кригу в своїх грудях, бо відчував, що вона розірве мене, як розриває пляшку замерзла вода. Відтак, усе, що оповідав, — правда, хоч ця правда жила в мені, як паросток під снігом. Я хотів, щоб той пагін проклюнувся, щоб зміг хоч трохи прорости. Берген слухав мене уважно. Міг би плюнути на всі пересуди, сказав я, і взяти її, вагітну, собі в жінки, але для цього мені треба було бути впевненим, що й вона щиро мене любить. Хай би в ту сердечну хвилину, коли опинилися ми в засипаному снігом садику, впала б переді мною на коліна й щиро розповіла про своє нещастя, тоді я, може, її б не відштовхнув…

— Стій! — сказав Адольф Карлович. — Ви певні, що її не відштовхнули б?..

Дивився на нього широкими очима. Чого це він перебив мене, що це зі мною сталося, чому я виливаю перед ним свою душу? Але моя душа лежала, вилита, на столі, перед моїми очима синьо цвіло вікно із зеленими квітами на шибах, блакитне вікно, а ще було на тих шибах гілля, зовсім таке саме, як те, із засипаного снігом саду.

— Не знаю, чи відштовхнув би її тоді, — признався я чесно. — Але вона того не вчинила. Хотіла обдурити мене, а це чи ж любов?

Я вигукнув останню фразу й побачив величезне, широке, рожеве вухо, наставлене в мій бік, вухо Холоденка, який стояв неподалік од нашого столу.

— Дайте нам щось поїсти! — наказав я, і Холоденко неохоче відійшов.

— Це була гра, — сказав Берген. — Грали ви, й грала вона. Вона програла, а ви не виграли… Не треба нам їжі! — гукнув він у спину Холоденку, і той зупинився. — Будемо вже йти!

— То що ви на те скажете? — мовив я. — Як мені жити далі?

— Просто, — мовив Берген. — Зараз ви покиньте мене й добирайтеся додому. Завтра прокинетеся новою людиною і почнете жити наново, хоч особливих гарантій на те вам не даю. Знаєте чому? Тому, що я й сам сумніваюся, чи завтра прокинуся і стану новою людиною.

— Ви скептик чи зневірений? — спитав я.

– І те, й друге, — відповів Берген. — Головне, не збудити в собі звіра. А у вас що там: тиша чи звір?

— Звір, — сказав я. — Але майже здохлий.

— Оце і є тиша, — мовив Адольф Карлович. — А чи не хочеться вам плакати?

Але я вже й так плакав. Котилися мені по щоках гарячі сльози.

— Це випливає із вас скверна, — сказав Адольф Карлович. — У вас надто проста історія, тіштеся! Ви вже можете повертатися додому, а мені ще треба промиватися…

– І тоді ви плакатимете також? — спитав я крізь сльози.

— Неодмінно, пане Сатановський. Кажу вам це, як старший літами й досвідом.

— А коли не заплачете?

— Тоді мені капут, — сказав Берген і з хрускотом стис кулака.

Ми встали, міцно потисли один одному руки й розійшлися: Берген до готельного трактиру, а я додому. Я уздрів перед собою рівну площину вулиці, білу й порожню, по ній було протягнуто каната, який починався там, де я стояв, а кінчався незвідь і де. Пішов по цьому канату, балансуючи, бо мені здалося, що дорога піді мною різко пішла вниз разом з екіпажами, перехожими, возами, а я опинився над усім цим на вузькій хитливій кладці, по якій мусив пройти аж до свого дому. Не мав страху, що посковзнуся, бо й невелика була робота отак іти і йти, ставити ліву ногу, а тоді й праву, і я вправлявся з тим бездоганно, а коли мені на шляху виростало дерево, перепочивав, обійнявши його. Незважаючи на мороз, стовбури дерев були теплі, я відчував життя, заховане в них, а коли задирав голову, бачив загублену в небі вигадливу сітку гілляччя. Тоді відштовхувався від дерева і йшов, ішов, було мені тепло й радісно, бо десь глибоко всередині тлів і грів мене жар. Уже уявляв собі власне помешкання, затишну постіль, уявляв сигару, яка чекає на мене; закурю ту сигару — і хай хилитається, хай плаває в житейському морі мій дім і дим. Хай хитають його вітри і обхлюпують дощі, хай налітають снігопади й бурі — я знатиму, що все це минуще. Там, унизу, під ногами кипить і нуртує море, і піт покриває мені чоло, адже я йду і йду, намагаючись не зірватися із вузького мосту, адже так багато маю недодуманих думок! Зрештою, я не боявся й упасти, бо на плечах у мене шинеля із розвіяними полами, вона розстебнута, я схоплю руками ті поли і вдарю ними в повітря, як крильми. Полечу туди, куди мене веде ця дорога, облітаю світ і повернуся додому, де запалю сигару й питиму синій дим, який очистить мене, як очищає вогонь фенікса…

Пишу ці слова в солодкому передчутті відпочинку, бо я вже досяг власного пристановиська і вже поруч свого ліжка. Зараз він відбудеться, великий акт очищення, а що станеться це уві сні, легше мені його відбути. В мене мліє рука, бо перед тим як заснути, я вирішив записати у свою книгу все, що пережив у цей день. Розум у мене, як кришталь, рука моя тверда, а що в тілі кошлатиться й бунтує хміль, мені зовсім не заважає. Там, у мені, йде дивна боротьба: чорний птах і світлий, вони зіштовхуються у мені, як день і ніч, і не повинен я тій війні заважати. Зараз я покладу своє перо й піду шукати тиші. У тому, що її знайду, не маю сумніву, а коли так, все йде, як йому й належить…

Од чого загорівся будинок, де жили вчителі гімназії Сатановський та Міхневич, а також удова Охоцька з дітьми, встановити не вдалося. Одні казали, що пожежа почалася з горища, а інші — з квартири Сатановського.

Гасили вогонь учні гімназії, спішно приведені Міхневичем із спільних квартир, тому в першу чергу рятували майно свого провідника, Міхневич сьогодні чергував. Потім було врятовано добро Охоцької, бо вона підняла з того приводу немалий лемент, і тільки тоді згадали про Сатановського. Двері його були зачинені, і скільки в них не грюкали, ніхто не обізвався. Тим часом дим заповнив коридор так, що Міхневич наказав учням йти із приміщення геть. Спішно доставили з гімназійного двору драбину, і Міхневич, ризикуючи власним життям, поліз у вікно квартири Сатановського. Він вирубав сокирою раму, яка вже палала, і вскочив у помешкання. За ним залізло кілька сміливіших гімназистів, які почали викидати з квартири всіляке добро. Зокрема, було вижбурнуто книжку в чорній палітурці, волею долі вона впала до ніг Миколи Платоновича Біляшівського, котрий випадково проходив мимо й зупинився подивитися, що відбувається. Микола Платонович підняв книгу, яка ще тліла, погасив її снігом і взяв під пахву. Тоді й почувся з вікна Сатановського крик: рятувальники натрапили на труп господаря квартири. В цей час яскраво запалав дах будинку, величезні стовпи диму з вогнем ударили під самі хмари, і директор гімназії, який примчав на цю оказію, послав сторожа з наказом Міхневичу й гімназистам негайно покинути дім. Саме через це труп Сатановського змушені були полишити напризволяще — палала вже й дерев'яна обшивка дому. Міхневич вигнав з вогню гімназистів, а сам скочив з другого поверху в сніг — користуватися драбиною вже було ніколи. На ньому курилася одежа, а при падінні він підвернув ногу, але в безтямному пориві він скочив і безсило замахав кулаками: дім палав шалено, нестримно, пожадливо з'їдаючи сам себе, а заодно й покинутого там напризволяще мертвяка. Всі раптом закам'яніли, бо відчули цей жахливий момент, навіть Охоцька перестала метушитися й лементувати. Стало гаряче, й люди відступили в глибину двору. Чувся скажений гелгіт полум'я і тріск. Всі дивилися розширеними очима на шаленство стихії й мовчали. Мовчав і Микола Платонович. Від спеки в нього сльозилися очі, бо стояв він до вогню найближче: там, де впала книга в чорній палітурці — ця книга й досі була затиснута під пахвою. Зрештою, він отямився, махнув рукою і, круто розвернувшись, подався геть. Після того Ковнірчук дав розпорядження відвести учнів, біля вогню залишилися тільки Охоцька з дітьми, Міхневич, директор і ще декілька роззявляк. Міхневича було залишено сторожувати майно, а Охоцьку з дітьми Ковнірчук забрав до себе. З полуночі вогонь почав пригасати, і тільки тоді примчала пожежна команда. Але рятувати не було чого, пожежна команда забралася, розійшлися й роззявляки, залишивши на пожарищі самого Міхневича. Спершу він стояв і непорушне дивився на вогонь, а коли той пригас, відчув, що його пробирає холод. Він застебнув гудзики на пальті, звів коміра, сховав руки в рукава й почав ходити взад і вперед, щоб зігрітися. Так ходив він до ранку, а на світанні пішов сніг. Той сніг звалився з неба нагально, ніби з лантуха, й чорна постать Міхневича, яка невтомно блукала біля пожарища, побіліла. Сніг догасив жар, і від того в повітрі сильніше запахло горілим. Розкидані речі теж почали покриватися снігом, і Міхневич раптом зупинився. Звів до засипаного крапками снігу неба обличчя й подивився туди пильно. Йому здалося, що сніг летить не з неба на землю, а навпаки. Тоді він потягся душею в те біле царство, що втягувало його в моторошні безмежні простори, й почув звідти тихий пригаслий погук. Здригнувся й озирнувся — біля хвіртки стояла бездомна шкапа. Була також покрита снігом, як і все навкруги, поклала на штахетини морду й дивилася на Міхневича печальними, пригаслими очима. Вчитель латини відступив кілька кроків і змахнув руками.