Я покинув це гостинне сімейство, коли вже стемніло. До чаю й пирога було поставлено ще й пляшку рому, і я, хоч і відмагався, мусив улити в чай маленьку чарку трунку. Од того мене розмлоїло, і я ступив у темінь вулиці обважнілий та розпарений. Голова мені легко наморочилася, а за кілька годин перебування в жіночому товаристві я настільки набрався жіночого духу, запахів парфумів та кремів, що мимовільно й сам починав їх виточувати. Було тихо й нехолодно, сніг легко хруптів під ногами, і луна від моїх кроків одбивалася од навколишніх парканів. Я йшов і помуркував — ця мелодія складалась у мені, як похідне всіх п'яти пісеньок, що їх я сьогодні почув, і хоч жодної не віддавала точно, все-таки безпомильно нагадувала мені всі п'ять. Я широко всміхався, згадуючи ті маленькі хитрості, до яких удавалася мадам Фридерикс із дочками, вжиті для того, щоб сподобатися мені: було від того радісно; здається, вперше в житті до мене поставилися так щиро. Не звик до такого, бо чимось одлякую від себе людей і зі мною якось воліють мати менше діла. Жінки, думав я блаженно, все-таки істоти іншої породи, вони, як діти, живуть цяцьками й заради цяцьок. Часом не легко їх задовольнити, вони бувають марнотратні й вередливі, а коли вдасться, залюбки вилізуть чоловікові на шию, одягнуть йому ланцюга, прикрасять його бантиком і поганятимуть чи бичем, чи мосяжним батіжком — хто вже як собі дозволить. Але вони добріші й поблажливіші чоловіків, легко звикають до чоловіка-звіра і до чоловіка-кваші; коли в них чоловік «звір», вони мріють про «квашу», і навпаки. Але побіч із тим вони безпомічні й безпорадні, хоч їхня практична енергія більша за чоловічу. Мають улягати сторонній волі, хоч зроблять усе, щоб ту волю переломити. Через це легко приймуть собі в ложе потвору й красеня, розумного й дурного, відчайдуха й несміливого. З подиву гідною терплячістю вони тягнуть житейське ярмо, а коли панують, не знають перепон і міри. Вони вміють прощати, а свою ненависть ховають за м'якою податливістю й покорою. Так само легко переносять нещастя, як і щастя, через що серед них значно менше самогубців, як серед чоловіків. Зрештою, й на самогубство вони йдуть з чуттєвого афекту, а не через розміркування.

Приємно було думати так, хоч, може, висловлював я не безперечну істину: в лісі людей не все улягає визначеним дефініціям, а винятків із правил буває багато. Просто я міг дозволити собі розслабитися, що й учинив був у товаристві Фридериксів. Я знав, що жіноче сприйняття чи несприйняття людини — це здатність чи нездатність настроюватися на її лад, а в нас цього вечора з Фридериксами все вийшло якнайкраще. Я не боявся жіночих силець та звад — маю досить сили владнати своє життя так, як мені забагнеться. Зрештою, і їхні тенета розставляються для того, щоб не тільки впіймати в них когось, а щоб бути зловленою разом із тим, на кого полюють…

— Пане Сатановський, — почув я раптом за спиною. — Зачекайте хвилину!

Різко повернувся. Мене наздоганяв поквапливою ходою Микола Платонович Біляшівський.

— Ви ніби заворожений, — сказав він, привітавшись зі мною — Гукаю вас, а все не чуєте!

Я потис руку задиханому старому, притому зробив це сердечніше, ніж звичайно.

— Давно шукаю з вами зустрічі, — сказав Микола Платонович. — Хочу подякувати вам…

— Подякувати мені? — щиро здивувався я.

— Атож! За те, що не донесли поліції на тих хлопців. До речі, отрута, що її вам приніс Барановський, — звичайні послаблюючі ліки. Від них напала б на вас різачка, і не більше, — він сягнув у кишеню й дістав знайоме мені пуздерко, — коли не вірите, сходіть, в аптеку, і вам те потвердять.

— Не маю причини не вірити вам, — сказав я стримано. Ми пішли поруч по рипкому засніженому хіднику.

— З тих чотирьох, що підбивали Барановського на лихе діло, один і справді піде кривою стежкою, — говорив усе ще задиханий Білящівський. — Для трьох інших смерть Барановського стала важким ударом — вони запам'ятають цей урок на все життя. Можете вважати, що вчинили добре діло і врятувати три душі.

— Нікого я не рятував, — сказав я. — А не виказав їх тому, що не хотів мати зайвого клопоту.

— Отак і було вчинено добро, — незворушно зазначив Микола Платонович. — Повірте мені, половину зла чинять ті, хто надмірно старатливий у виконанні своїх панівних функцій, — можновладці та їхні прислужники.

— Ви шкідлива для суспільства людина, пане Біляшівський, — сухо відказав я. — Заперечуєте державну владу і її інструмент — поліцію.

— Заперечую насильство, пане Сатановський, — різко сказав Біляшівський.

— Насильство є також двояке: одне для скріплення суспільного ладу, а друге, щоб той лад розкласти і знищити.

— Все має примірятися не до інтересів держави, а до гуманістичних принципів, — мовив Микола Платонович. — Отож є відповідне їм і невідповідне. Люди ж користуються потребами насущної хвилини, через що чинять зло, а називають це добром, і навпаки. Здебільшого в них бракує сили й розуму піднятися над потребами сьогоднішнього дня і глянути на все очима вищого розмислу…

— Любите помудрувати, — всміхнувся я, — а це вже зло. Добра можна досягти тільки тоді, коли суспільний організм стане досконало сплетеною сіткою, в якій кожна лунка залежна одна від одної і втримується, усвідомлюючи те.

— А коли сітка гнила? — сумно всміхнувся Біляшівський. — Почне розлазитися, чи не так?

— У чому ж вихід?

— В людині, — палко сказав Біляшівський. — У добрій, розумній, наділеній почуттям сумління. Коли таких людей більшатиме в світі, поліпшуватиметься світ.

— Але це та сама сітка, пане Біляшівський, — сказав я. — Від однієї гнилої лунки почне розлазитись уся.

— У світі йде вічне змагання, — наче не чуючи мене, говорив Микола Платонович. — Розуму і глупоти, добра і зла. Не сітку треба ладнати, а сприяти розуму й добру. Побільшувати їх у світі й кріпити.

— А тоді виявиться, що добро, про яке мислите, — зло, а зло — добро. Все переплутається, пане, і люди знову не вмітимуть розрізнити, де гниле, а де здорове.

— Це софізм, пане Сатановський, хоч, може, ви й праві. Людство знатиме не одне засліплення і не один сказ. Звичні поняття не раз ставитимуть на голову. Але людина живе не одну тисячу років, зло своє й облуду забуває, а добро й розум помножує…

— А коли виявиться, що це теж облуда? Що мають рацію давні християнські теологи: світ — це зло.

— Тоді збудеться їхнє пророцтво: світ загине, — сумно сказав Микола Платонович. — Але я в це не вірю. Світ знає про загрозу собі і зробить усе, щоб урятуватися.

Від цієї розмови в мене аж у голові почало потріскувати, я вже й сердитися починав на божевільного діда. Все моє благодушшя, задоволення, тепло і спокій відлетіли бознакуди, в мене позамерзали руки й ноги. У мене почало мерзнути все всередині, і я уже хотів якось відв'язатись од співрозмовника. Що мені до його мудрувань і до світу взагалі? Завдяки йому знову буду вибитий із колії і замість розкішно зануритись у марення, якого сподівався, відчую самоту й неприкаяність.

— Може, ви щось і розумне кажете, — мовив я повільно, — але що з того? Гляньте на себе, ви стали міським диваком і на вас люди пальцем показують. Де ваші прихильники й послідовники? Де ті люди, що візьмуть вашу науку й почнуть нею жити? Людина простіша й елементарніша, ніж вам здається. Вона все-таки живе сьогоднішнім днем і міряє правду й істину мірилом сьогоднішньої потреби. Через це ніколи не матимете ви ні учнів, ні послідовників, а хіба наречетесь блаженним і заберете свої думки в могилу. Світ який був, такий і залишиться…

— Наука розуму й добра, — сказав Біляшівський, — це не наука окремої людини чи навіть певного гурту — це досвід людської цивілізації. Коли ми його усвідомлюємо, значить, підлягаємо йому і тим сіємо у світ. Придивіться пильніше до людей і побачите: більшість людей цієї науки не заперечують. Моя місія нагадувати про неї людям, і, хоч, може, й справді моя доля виявиться проклята — це тільки мій особистий фатум. Коли не можу чинити добра, я принаймні не чинитиму зла…