Міхневич послухався мене й не обернувся. Йому не було вже до мене діла, бо розрахувався зі мною цілком. Тож не побачив моїх сліз і мого плачу — це його врятувало. Коли б побачив у цей мент мене, коли б зустрівся з моїми очима, не вийшов би з цього приміщення.

Але він вийшов із квартири, спокійно гримнувши дверима, від чого дерев'яні стіни захиталися, ніби зроблені з картону. А може, вони й зроблені з картону, та й я сам паперовий, як і всі оці речі навколо — все це несправжнє, все пап'є-маше. Все легко може загорітися навіть від одного мого бажання, варто тільки зробити рух, ніби викрешую вогонь.

Але все ще був я незрушний, все ще не знав, як повестись у цій ситуації та й чи можу щось учинити? А може, виплачу всього себе, всі доброчинні свої наміри й почуття, які огрівали мене ще кілька годин тому, а залишу тут, у фотелі, порожнє тіло із того-таки пап'є-маше? Вперше в житті був покараний так безоглядно, програв партію в шахи, де моїм партнером було саме життя; воно, життя, поставило мені мат і, відкинувшись на спинку стільця, задоволено регоче. Зовсім так, як регоче Ленсаль, інспектор гімназії, а я тільки сиджу й дивлюся. І в мене висихають на обличчі сльози, а очі стають сухі й порожні — блукають кімнатою, покинувши моє тіло. Хочуть упізнати, куде це потрапили і що це за клітка, в яку їх зачинено. Мені здалося, що сиджу я під відкритим небом, бо стеля раптом почала здійматись і вищати, а тоді різко відпала. І лягло мені на обличчя небо, холодне, сіре, заповите хмарами. З нього посипалися сніжини, я покривався білим пухом і ставав як дерево в саду Фридериксів, тільки навколо стояла ніч. Я заплющився, а коли розклепив повіки, свічка майже догоріла, а вогонь готовий був перейти на стіл — може, погасне, а може, почне на ньому танцювати. Жовті кошлаті тіні рухалися біля мене, безголові люди чи безголові привиди; здається, вони танцюють контрданс. Я ж шукаю чогось поглядом у кімнаті, роздивляюся пильно кожну річ — всі знайомі мені, але й непотрібні. Ліжко, стільці, крісло, в якому й досі сидить тінь од Міхневича, голі стіни, а на одній із них картина, яку залишив мені у спадок Кулаківський. Придивився пильніше: що на ній зображено? Кошлаті й безголові тіні, що танцюють контрданс, дами й кавалери, а серед тих кавалерів я. Дамою у мене Сухокоста, та сама, що колись лізла за мною, коли дряпався по крутій стежці біля Голови Чацького. Я знову приплющився, а коли отямився вдруге, помітив, що в кімнаті моїй голо, що всі речі позникали, а є тільки комод, на якому стоїть мале пуздерко, яке приніс мені Барановський, — отрута, призначена для мене. Дивився на Це пуздерко довго й пильно, перевіряючи, чи існує воно насправді, чи, може, це тільки чергове моє марення. Але воно було: єдина річ, що не розтопилася від дотику мого погляду. Очевидно, саме там сховано призначення моєї долі, папір, на якому написано присуд; я зараз устану, піду й прочитаю його!

Зворухнувся, ну, звісно, вже можу рухатися, махнув рукою, щоб переконатись у цьому, — все, здається, стає на місця; я вже ожив, адже знайшов річ, яка мені необхідна. Вже міг звестися, вже звівся. Підлога і стеля захиталися, стіни стали навкоси, але на ногах стояв твердо. Такою твердою ходою пішов до комоду та пуздерка, що на ньому стояло, і, хоч хитався комод і стіна біля нього, простяг руку й узяв пуздерко, а тоді поколивався разом із ним на кухню, де стояло в мене відро з водою. Відчув радість од того, що так легко слухається моє тіло, що в голові немає жодної думки, що я вільний та розкутий і таки нарешті сам. Мені треба випити ці ліки, що їх заготовлено виключно для мене, адже це пуздерко, проблукавши по різних руках, все-таки повернулося.

Тихо й затишно раптом стало в моїм помешканні, навіть свічка перестала горіти, а здивовано поблимувала до мене золотим оком. Я зупинився: перестріло мене дзеркало. В глибині його бовваніла незнайома постать з білим, як стіна, обличчям, і я був переконаний, що не знаю того чоловіка. «Чи не здається це тобі дивним? — спитав у тієї істоти. — Двоє мене полюбили й обидва померли». — «Ти їх убив» — відказав той чоловік у дзеркалі. «Може, й так, — згодився я покірливо, — але навіщо?» — «Бо не можеш жити у цьому світі, як усі люди, хіба не помітив? На чолі в тебе знак!» Я придивився: може, й справді на лобі в мене щось є? Але чоло того чоловіка, до якого придивлявся, було чисте. «Нема в мене ніякого знаку» — сказав я. «Є, — мовив той чоловік, — а вбив ти їх тому, що сам ніколи нікого не любив» — «її я хотів полюбити, — сказав пошепки, — її я, здається, й полюбив». — «Тоді вона тебе не любила. Хотіла скрутити, як останнього дурня, а ти, такий телепень, і не розібрав!»

Розсміявся, справді — я телепень. Через це й хочу прийняти ці ліки, а відтак спокійно заснути. Завтра прокинуся сцілений і не корчитиму з себе ідіота. Моя мета була доказати, що навколо люди гірші за мене, а хіба це не так? Є нагода ще раз переконатися, що я ліпший за інших, а коли так, спокійно ступатиму по землі.

Роздивився пуздерко, яке тримав у руці: чи випробовуваги його? В грудях у мене наростало щось чорне, заповнювало всього мене — чорний кисіль, щось важке й холодне. Я подививсь у дзеркало й не побачив у ньому нічого й нікого: кімната, в якій стояв, була порожня. «Господи, — подумав я, — вона хотіла зробити з мене посміховисько». Хотіла, щоб ціле місто реготало з мене, тицькаючи пальцем. Воно й зараз уже регоче, але ще стримано, душачи сміх рукою, притуленою до вуст. Воно завмерло там, за вікнами, і чекає, коли заковтну гарненьку наживку. Я вже майже зловлений, вже пече мені губу гачок, який таки вчепивсь, я — в річці часу, а на березі стоять усі троє Фридериксів та й покоївка їхня — схопилися всі разом за вудлище й тягнуть, аж піт тече. Вони наївні й дурні, ці відчайдушні рибалки, хочуть витягти мене на берег, накинути сітку, а тоді притягти в затишний дімець. Вони надто наївні, ці Фридерикси, бо, хоч уявляють, що в тому домі шипить, пострілюючи жиром, сковорідка, не беруть до уваги, що риба їхня може зірватися.

У мене знову потекли сльози, які замерзали на щоках, а в грудях товклася темрява. І так мені стало легко, що завити захотів. «Ні, — подумав я, — ніхто з мене не посміється! Не відчув радості Міхневич, і не втішиться Ковнірчук! Я таки вип'ю те, що ховає в собі це пуздерко, і хай воно вирішить мою долю…»

Відчув похмуру урочистість, а ще похмурішу радість. Відчув зловтіху і незнайоме досі задоволення. Я примушу їх усіх позатуляти роти, і хай ті роти перекривляться з жаху, а не зі сміху.

Рука моя, тримаючи склянку з водою, перехиляла пуздерко. Рідина з'єдналася з водою, яка залишилася прозора. Я пішов до ліжка, поставив склянку на тумбу й почав розстеляти постіль. Вийняв сигару й припалив її од свічки. Роздягся й натягнув нічну сорочку. Натяг ковпака із китичкою і спокійно вклався.

Курив і хотів заспокоїтися. Але не міг по-справжньому втішитися — накотилося на мене щось колюче й гостре. Хвиля солона й кисла — боляче мені було на серці. Я плюнув на запалений кінчик сигари й поклав її на попільницю. Тоді потягся за склянкою й почав неквапно пити. На смак вода вийшла трохи гіркувата, але не бридка. Я випив усе, що було в склянці, а тоді пожбурив її геть. Склянка вдарилася об картину, на якій зображено було контрданс, і з дзенькотом розбилася об підлогу. Свічку гасити я не став. Вона догорить до краю й погасне сама. Я заплющився: зараз усе почнеться…

Усе почалося через п'ять хвилин. У животі в мене раптом загурчало, і я відчув, що тіло обсипало дрібним потом. Ще за кілька хвилин я зірвався з ліжка й, ранячи босі ноги об розсипані на підлозі скалки, помчав на, кухню, де стояла моя нічна ваза. Мене пронесло так гостро й нестримно, що, коли отямився, все обличчя було мокре, а по тілі пройшов трем, який відчуває людина при звільненні.

РОЗДІЛ XIV

Через кілька тижнів після цього місто було сколихнуте разючою звісткою: отруїлася дівиця Софія Фридерикс, упавши в відчай, що свого гріха їй уже не втаїти і переконавшись, що не зможе вчинити те з моєю допомогою. Ці тижні я не дармував, а примушував своє видиме й невидиме єство тягатися по всіляких вечірніх зібраннях: на мене видимого дивилися з насмішкою та співчуттям, а невидиме почуло те, що вони з цього приводу думають. Виявилося, що Міхневич сказав правду: за моїми амурними зальотами таки стежила вся інтелігентна частина міста — всі з нетерпінням очікували, як все закінчиться. Те, що я раптом перестав відвідувати будиночок на Рудинській, вельми заінтригувало міських пліткарів; зрештою, вони слушно дійшли висновку, що хтось мене попередив. І все-таки звістка про самогубство Софії Фридерикс усіх приголомшила, а найбільше мене самого.