Розрахував свій час так, щоб зайти у двір гімназії ще до того, як почнуть розводити гімназистів по класах, — у дворі мені зустрівся Борген.

— Як себе почуваєте, пане Боргене? — спитав, чемно всміхаючись.

— Ет! — махнув Берген рукою, обличчя в нього було зім'яте.

— Знову хапала за душу печаль?

— А вас, я бачу, печаль не бере? — сказав Берген трохи невдоволено — таки натякав на події останнього часу.

— Щось проти мене маєте, пане Бергене? — я дивився на нього холодним та ясним поглядом, саме тим, при допомозі якого тримаю дисципліну в класі.

— З чого ви взяли? — злякався Берген. — Просто я ще не прийшов до тями після вчорашнього.

Це теж звучало як натяк, але я не хотів заводитися.

— Приходьте до тями хутчій, пане Бергене, скоро дзвінок! — сказав я поблажливо й рушив од нього.

Берген дивився мені вслід. Здається, він сплюнув, а може, й ні? Може, він нічого мені не натякав, а таки впився учора, як це умів, а сьогодні не може отямитися? Я йшов упевнено й прудко, обличчя лишалося поважне, але в душі починав ворушитися черв'ячок. «Ну-ну», — підбадьорив себе я…

Учителі зустріли мене такими ж поглядами, що й перехожі на вулиці, й однаково реагували на мій відвертий і ясний позир. Ніхто, звісна річ, не сказав мені ні слова, ми перемовлялися про шкільні справи, один тільки Міхневич вів себе інакше. Дивився на мене пильним, чорним поглядом, ніби хотів пробратися мені в душу і там усе обнишпорити. Я вдавав, що не помічаю його настирливості й того, що він стереже кожен мій рух. У коридорах тупотіли діти, я зирнув на великий настінний годинник, що висів в учительській кімнаті, — за кілька хвилин мав ударити дзвінок. Зайшов Ленсаль і почав тиснути руки кожному, а побачивши мене, скинув бровами. Міцно потис руку й тихо мовив:

— Співчуваю!

— Дякую, пане Ленсалю! — просто сказав я.

— Прикра й неприємна історія, — мовив Ленсаль. — Але на вашому місці я вчинив би так само…

Я розвів руками і раптом помітив, що до вашої розмови дослухаються інші.

Ця сцена могла б перетворитись у німу, але всіх нас виручив дзвінок. Кинулися розхапувати журнали, я вийшов у коридор і готувався пройти по ньому таж, як це звик: випростано й неспішне, набираючись самоповаги, яку так люблять відчувати учні. Але мене нагнав Міхневич.

— Хочу висловити вам співчуття, — глухо сказав він.

— Співчуття у чому? — спитався я.

— У лихові, яке сталося, — мовив він. — У тому і я трохи винуватий. Коли б не я, дівиця, може, й не наклала б на себе руки…

— Перестаньте, пане Міхневичу! — трохи різко сказав я. — Кожен спокутує свої гріхи сам. І немає тут винуватих, хіба той, що зробив їй дитину й накивав п'ятами…

— Але ви проти мене нічого не маєте? — спитав Міхневич знічено. — Повірте, я сьогодні цілу ніч не міг заснути.

— Значить, у вас не все гаразд із нервами, пане Міхневичу. — Я позирнув на нього, і мені в душу ввірвалося щось гірке й солоне: я, здається, починав жаліти й цього чоловіка. В нього посмикувалася права брова, обличчя було сіре й нездорове, а очі вже не дивилися на мене, а були скошені. — Коли б усі, хто плескав про ту історію, — сказав я так само різко й категорично, — терзалися муками сумління, то цієї ночі не спало б півміста, принаймні вся його інтелігентна частина. Ту новину ви мені повідомили перший, пане Міхневичу, але після вас до мене підходило принаймні з шестеро і слово в слово оповідали те саме. А коли б ця історія протяглася, то до мене підійшли б шістдесятеро і знову-таки повідомило б те саме. Ви не помічали, пане Міхневичу, що цей світ створено з самих добродійників?

Різко повернувся й пішов, залишивши Міхневича розгубленого й розхвильованого — здається, це був останній акт нашої дуелі. Я вже не жалів його, швидше відчував зловтіху: хай карається! Підійшовши до класних дверей, я змінив ногу, щоб переступити порога з правої, як це робив завжди. Прокрокував до кафедри, відмірявши звичну кількість ступнів, і кинув оком. На мене дивилося кілька десятків очей, дивилося з жахом, захопленням та цікавістю. Здається, всі ці очі сподівалися побачити не мене, а когось іншого. Але я вже був собою і за кілька хвилин довів те, вліпивши кола тому, котрий уважався серед них ліпшим учнем, але, з огляду на виняткову ситуацію, урока зважився не вивчити. Ця подія струснула клас, і я відчув, що погляди, протягнені від тих очей до мене, — добре наладновані струни, а я можу грати на них, що хочу. Коли ж так, все в світі нормально, і я можу заспокоїтися тим більше…

Але людська душа, очевидно, не така елементарна, як нам хочеться. Мені вдалось утриматися в такій формі тільки кілька годин. На четвертому уроці я відчув, що тінь умерлої незримо присутня біля мене: я подивився на учня, котрий відповідав, і раптом упізнав у його обличчі риси Софії Фридерикс. І хоч це була видима облуда, я відчув, що хвилююся. Розповідав новий матеріал, а в той час бачив себе в засипаному снігом саду, власне, не себе, а її: усміхнене обличчя, рука моя майже фізично відчула доторк руки її, я ловив дівочий погляд і коли зводила на мене очі, з рота в неї струмувала пара, а коли вона скрикнула, посипався сніг із тонкої гілочки.

На п'ятому уроці застебнутий на всі гудзики мундир став мені, наче середньовічні обладунки, важкий і тісний — захотілося розстебнутися, бо увіч бракувало повітря. Лоб упрів, я зібрав усю волю, щоб позірно лишатися незмінним, щоб, борони боже, мою слабкість не відчули там, де чатують на мене десятки пильних і насторожених очей. Треба було зайняти їх чимось, через це й дав контрольну роботу. Тепер вони зайняті і стривожені, тепер уже їм не до мене, отже, я міг хоч трохи розслабитися, щоб не задихнутись у своєму мундирі. Повернув голову до вікна й побачив прозоре обличчя Софії Фридерикс, управлене у скло. Дивилося на мене весело й лукаво, але вуста її стулені смутно. Я почав ходити класом від дверей до вікна, а тоді й між партами. Чоботи мої глухо стукали й порипували, і вже це примушувало учнів ще нижче схилятися над зошитами. До мене повернувся запах глиці та зів'ялих квітів, а в грудях розливалося щось гірке й солоне. Я сів до столу й почав заповнювати журнала; зрештою, так я робив завжди, коли давав контрольну роботу. В цей час визирнуло з-за хмар сонце й залило клас срібним світлом. Од руки моєї на папір упала тінь, і тінь нагадала орлиний дзьоб — цей дзьоб клював на папері дрібний бісер літер, власне, не клював, а випльовував. Дивно було те, що я не міг прочитати їх — літери розпливалися.

На шостому уроці не давав контрольної, бо це виявилося випробуванням не для учнів, а для мене: лишався-бо сам на сам. Тому вступив у двобій із десятком очей, котрі вже, здавалося, почали помічати мій розлад — ярився, як ніколи. Клас трепетав, я ж засудив кількох до різок, кількох залишив без обіду, а кільком поставив кола. Але й це не принесло мені полегші, мундир од того не переставав гнітити; я чекав дзвоника, як спасіння. Вирвуся нарешті з цієї задушної клітки і дихну свіжим повітрям.

Підійшов до вікна і здригнувся: по вулиці повільно брела знаменита житомирська шкапа. Йшла, понуро опустивши голову, й похитувалася, ніби впилася. Боки в неї позападали, аж прозначалися ребра, — шкапа даремно шукала в снігу чогось їстівного. Окрім неї, на вулиці не було нікого, і я раптом відчув до тієї нещасної тварини співчуття. Здається, щось таке відчував і Берген, коли на нього нападало гостре бажання випити…

Різко відвернувся від вікна. Учень відповідав біля дошки, крутячи в руках крейду. Від того долоні в нього були білі — я вирішив прислухатися до того, що говорить, але вловити нитки розповіді не міг. «Швидше б продзвонив дзвоник!» — подумав я, і в догоду мені це сталося. Я пішов до кафедри, щоб поставити оцінку, і раптом забув прізвище того, хто відповідав. Схилився над списком учнів, перебігаючи очима. Ага, здається, цей. Ручка вмокнулась у чорнило і, на велике здивування викликаного, що й досі стовбичив біля столу, вивела у журналі п'ятірку.

— Всі вільні! — сказав я класові, заплеснув журнал і, взявши його під пахву, дерев'яною ходою пішов геть…