І ось я вже можу нарешті вдихнути в себе свіже повітря. Морозне й чисте, воно обпекло ніздрі. Я відчув полегкість, шинеля моя була розстебнута, я хотів прохолодитися після задухи. Мимохідь озирнувся й побачив такий знайомий мені будинок, застебнутий на всі гудзики будинок-мундир. У цей момент один з його гудзиків розстебнувся, і звідти, з мундира того, випав ще один такий, як я. Теж був у розстебнутій шинелі й похапцем розстібав горішні гудзики. Теж задихався, а може, був надто спраглий. Обличчя в нього побуряковіло й набрякло — зирнув він на мене запитально і злякано.
— Тільки-но бачив шкапу, яка колись вас злякала, — засміявся я, і пара від мого сміху покрила мені, лице.
— О, то моя подруга, — сказав, добродушно всміхаючись, Берген.
Я присунувся до Адольфа Карловича ближче й несподівано для самого себе зашепотів:
— А що, пане Бергене, може, візьмете сьогодні мене в свої компаньйони?
Берген зніяковів і відвів погляд.
— Не можу вас узяти в компаньйони, пане Сатановський, — сказав винувато, — я ж бо яко наг, тако благ…
— А коли візьму у свої компаньйони вас? — спитав так само пошепки.
— Тоді буду вам сердечно вдячний! — мовив Берген. — Я, здається, вчора своєї покути не відбув.
— Покути від чого, пане Бергене?
— Від життя, — сказав Адольф Карлович, — яким маємо нещастя жити. Чи не помітили, пане Сатановський, наше життя — самий гріх. Отож я дбаю, щоб його змити.
Ми йшли серединою порожньої засніженої вулиці.
— Ви так справді вважаєте? — обережно спитав я.
— Переконаний, — відповів Берген. — Бо там, у тому мундирі, я лихий і мушу творити зло. Карати учнів, кричати на них, ліпити їм коли. А коли я розстібаю мундира, пане Сатановський, то не маю потреби зло те чинити. Тоді я добрий, бо таки покутую. Потім знову набираюся зла і дістаю від того почуття вини, яке в мені росте, як тісто на дріжджах, або ж набирається, як у відро вода.
— А ви потім ту воду виплескуєте геть?
— За кілька махів, — сказав добродушно Берген. — Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були.
— Не пригадую такого, пане Берген, — мовив я. — Коли це?
— Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.
— Пригадав, пане, — мовив я. — Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.
— Може, й перед тим, — згодився Берген. — А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..
Ми вже підійшли до Боруха.
— Чи ви пропащий, не знаю, — сказав я. — Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.
Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…
— О, пане Бергене! — щасливо сплеснув руками Борух. — Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…
— Той, що тратить сподіванки, — поважно відказав Борген, — нещасний чоловік.
Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше — там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.
— А тепер посидьмо трохи, — сказав Берген. — Щоб він узяв.
— Хто він? — спитав я, відновивши дихання.
— Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.
Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, — чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.
— За кого він у вас, цей Зелений змій, — спитав я, — за бога чи за чорта?
— Бог — це бог, а чорт — це чорт, — твердо відказав Борген. — А він ні до того, ні до іншого відношення не має.
— Тоді він — третя іпостась цього світу?
— Мені наплювати на ваші іпостасі, — сказав Берген. — Він — це він, і я більше нічого не знаю.
— Е, пане Бергене, — мовив я. — Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…
— Не може такого бути! — сказав Берген.
— Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.
— Може, й міркував. Але не так відразу, — сказав Борген. — Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.
— Воістину, — сказав я, розстібаючи ще одного гудзика.
— Ви щось питали про бога й чорта, — мовив Берген, і я побачив, що очі його вже не покриті червоними артерійками — стали голубі й прозорі, — то от що вам скажу: й бог, і чорт — це той світ, у якому ми злі діла творимо чи, як інші кажуть, живемо. А людині завжди треба сховатися і від першого, і від другого, їй треба втекти, втулитись у печерку, затулитися руками, заплющити очі. Оце він і є, той третій світ, — Адольф Карлович постукав нігтем по порожній чарці, і та задзвеніла. — Криївка і від бога, і від чорта. Не іпостась це, пане Сатановський, а логово, барліг, куди людина заповзає, щоб утекти від життя, коли не хоче озлобитися супроти світу. Такого, який навколо нас є…
Ми покинули Боруха і йшли, розхитуючи розстебнутими полами шинелей до Холоденка.
— Мудру річ ви сказали, — мовив я. — Але вона тільки наполовину мудра. Один від вашого ліку і справді стає тихий, сліпий та глухий, а другий перетворюється у звіра.
— Бо один тишу шукає, а другий — звіра.
— Воістину, — мовив я. — А інакше тиші знайти не можна?
— Це як хто шукає, — сказав Борген. — Я си знаходжу її так, бо інакше не вмію, талану а мене нема, інший шукаєінакше, ну, хоч би в тому, що розшуковує гарні камінці і складає колекцію…
Я дивився на носки своїх черевиків. Вони не торкалися землі, йшов я у повітрі. Лівою й правою — так дивно ступав! Будинки навколо були ніби з пап'є-маше…
Холоденко світив до нас тією ж професійною усмішкою, що й Борух, однак його зелене царство було сіре. Сірі стіни й вікна, сіра підлога і стеля.
— Це ваш брат? — спитав Холоденко.
— Брат безназванний, — відказав Берген. — Чи розумієте ви по-німецькому, пане Сатановський?
— Дивлячись, що ви скажете, — відповів я.
— Мудра відповідь. А, власне, чому це ми стали компаньйонами?
— Хіба я того недостойний?
— Недостойних компаньйонів для мене не існує, — відказав Берген. — Я про інше думаю: коли ви зв'язалися з таким пропащим, як я, щось там у вас негаразд?
Я сидів за столом і дивився у вікно, з яким сталося чудо: засвітило ясною голубою барвою, мені навіть здалося, що шибки обмальовано білими квітами. Може, й справді сталося диво, і я потрапив у якісь далекі часи, і я вже не я, а Ілля Турчиновський. Може, й справді, варто повернути голову й побачу: в кутку сидить із гальбою пива Страх?
— Я давав урока, пане Бергене, — сказав мій голос, прозвучавши звідкілясь збоку. — І відчув раптом, що мене чавить мундир. Відчув, пане Бергене, що немає мені чим дихати…
— А, — сказав Берген, — це типова історія.
– І коли вибіг я надвір, пане Бергене, мундиром мені здався будинок нашої гімназії, а за ним, десь у глибині, височів мундир ще більший, велетенський, пане Бергене… Навіть ця корчма, Адольфе Карловичу, здається мені мундиром, а ми — в ньому; скажіть, не чавить вона вас?
— Мене ні, — мовив Берген, випиваючи. — Для мене вона — барліг.
Була в мене ясна голова, бо наповнювався світлом, що текло із голубого вікна. Хотів перед кимось висповідатися, а може, просто почути заспокійливе слово. Захотів раптом, щоб хтось мене пожалів, поспівчував мені, а завтра про це остаточно забув.
— Ось чому ви стали мені компаньйоном, — сказав я.
— Схвалюю ваш вибір, — поважно мрукнув Борген. — Розказуйте!
І я розповів йому печальну історію мого кохання. Тільки цю історію, бо саме вона найбільше мене зараз займала. Розповів йому, що годі мені стало жити самотою, що захотів я когось полюбити щирим серцем і щоб хтось щирим серцем полюбив у цьому світі мене; хоч, може, я й не заслуговував на таку милість: не було в мене місця, до якого тягся б душею, ні близьких, до яких відчував би щирі зобов'язання. Батьки мої померли, а дім, у якому виріс, давно заселено чужими людьми; зрештою, ті люди примудрилися його спалити. Дитинства я не знав, бо вчився далеко від дому. Постійно самі гуртожитки, а коли вчився в університеті, знову-таки жив у камері на чотирьох. Отож я тільки й знав, що такі камери, більшість були навіть загратовані, не диво, що хотілося мені самоти. І ось тільки тепер я захотів, щоб мене полюбили…