Тим часом директор проголошував переді мною промову, яку, певне, повторив за своє життя не один десяток разів:

— Знайте, що я учителів не балую, інакше ваш брат працювати перестане. Коли вашого брата не тримати в чорному тілі, то починаєте зазнаватися і проповідуєте дітям шкідливі ідеї, а доглянути мені за всіма ніколи. На мені, шановний, лежить стільки турбот, що жоден смертний не в силі їх виконати, адже я управляю не тільки учбовою частиною, але й господарчою. Нагород не буде. Матимете чотириста двадцять карбованців у рік — це майже стільки, скільки одержую я; зрештою, учителям і не потрібно більше одержувати, щоб не зіпсувалися.

Я все ще розглядав свого нового повелителя. Живе досить скромно й економно. Має родину, яку любить, дисципліну в гімназії тримає. Особливого впливу, щоб підняти навчання в гімназії, не чинить — це, здається, не найгірший тип начальника.

— А як щодо квартири? — спитав я. — Чи не допомогли б мені пристойно влаштуватися?

— Я? — перепитав зчудовано директор і раптом відвернувся від мене до вікна.

Залишалося вчинити те, що роблю в таких ситуаціях, тобто я щез. Не цікавився, яке враження справив на нього: непотрібно мені це. Але ні, я лукавлю. Знав, яке враження справляю на людей: одні мною бридяться, а інші мене побоюються. Є ще й треті: ті й бридяться, і побоюються. Люди нутром відчувають, що я усвідомлений про діла і справи їхні, а кому це подобається? Зрештою, ніколи й ні про кого не доніс я начальству, як учинив це Петров, з яким учився я на одному курсі, через що так тяжко постраждав професор Костомаров зі своїми товаришами; ніколи не був я і кляузником. Люблять мене чи не люблять — це справа другорядна, головне, не мати мук сумління. «Коли не можеш уподібнитися до янгола, — проповідував колись мій батько, — то й не будь ним. Людиною будь, але з чистим сумлінням». На учнів управу я знайду швидко, в цьому був переконаний. Згодом так воно й сталося, бо коли я вперше переступив класний поріг, то постав перед ними загадковим незнайомцем, тоді як про них знав усе. Перше, що вони мені вчинили: замість викликаного двійочника поставили на очі відмінника, покладаючись на те, що не знаю їхніх прізвищ. Я сприйняв це спокійно. Вислухав відмінника і поставив йому, а не тому, кого удавав, двійку.

— Ви відповіли за Карпова, — сказав я. — А тепер відповідайте за Левандовського.

Клас був уражений: на мене дивилося кільканадцять пильних і насторожених очей, і я не відчув до них відрази. Всміхнувся й раптом почав розповідати їм про них самих:

— Ви, Гольченку, — сказав я прищавому хлопцеві з останньої парти, — не дивіться на мене, мов янгол. Бо ви не янгол, коли вириваєте, а то й крадете в товаришів бутерброди. А ви, Мигальський, не дуже радійте, що шпечу вашого кривдника, — кожен знає, що це ви осквернили перед початком занять вазон. А ви, Михальський, не регочіть із того, що ваш товариш попався. У вас під партою захована книга, яку, по-моєму, вам ще не годиться читати. Мені приємно, що ви спаленіли, Михальський, а ваш товариш Гатнер може спаленіти більше. Маєте деякі погані, потаємні звички, чи не так, Гатнере?

Я дивився, як запалав уже Гатнер, і змушений був прикусити язика: не можна передавати куті меду. Клас уражено мовчав, усі дивилися на мене з таким зачудуванням, наче я впав із місяця. Знав: у цьому зачудуванні гніздяться початки ненависті до мене, затятої дитячої ненависті, котра значить те ж саме, що й страх. Хтось уже назвав мене подумки «шпигуном», але більшість — «сатаною», виходячи з особливого звучання мого прізвища, і це, здається, приклеїться до мене, як смола. Я й хотів викликати саме таку реакцію: відтепер на моїх уроках пануватиме тиша. Чутка про мене, як вітер, пройде гімназією. Я ж підтримуватиму той страх, плекатиму його й роститиму; можливо, трохи його перейде й до вчителів, і вони не набридатимуть мені своїм бажанням заприязнитися. Залишать мене у спокої, не втягуватимуть у свої товариства й партійки, але терпітимуть мене, бо нікому з них зла не вчиню. І хоч те честі мені не додасть, не буду для них і нестерпний. Репутація може бути бездоганна тільки в того, хто тримається від решти на належній відстані.

У перший тиждень я жив у готелі, і це складало основну незручність мого життя. Я недаремно звернувся був до Траутфеттера з проханням пособити мені з квартирою: побіч із гімназією був покинутий власниками старий дім, де були вільні квартири, які віддавалися безплатно вчителям, — дім був у віданні гімназії. Але директор, певне, й справді хотів тримати мене в чорному тілі, і квартири не запропонував, хоч я звернувся до нього в цій справі і вдруге. Тим часом у готелі, де мусив за кімнату платити непомірне, сталася пригода, яка докладається до всіх інших у моєму житті, і я мушу про неї розповісти.

Якось, повечерявши в трактирі, що був при готелі, де я жив, я наказав коридорному приготувати мені самовар. Уже добряче стемніло, коли подали свічки й самовар. Я курив і пив чай, відчуваючи при тому м'яку розслабленість, бо все післяобіддя я мотався по місту, приглядаючись до тутешніх людей. Уже натрапив на одну немалу історію, якою варто було б зайнятися глибше: була вона темна й віщувала мені не одну щасливу хвилину. Я звернув увагу на літнього замисленого чоловіка, що гуляв по вулиці і мав такі очі, які бувають чи у блаженних, чи у великих грішників. Історія, яку я почав досліджувати, була зв'язана з колишнім волинським генерал-губернатором, але не це мене привабило: для мене не має значення ієрархічне становище моєї жертви. Зрештою, так складається, що люди з панівного середовища більше чинять зловживань та лиха, через це й героями моїх оповідок стають здебільшого вони. Тепер я ставав незмінною тінню такого собі Миколи Платоновича Біляшівського — отого замисленого чоловіка, про якого вище згадав.

Отож я курив і пив чай і мав солодко примружені очі, трохи навіть наспівував, хоч природа мене не наділила музичним хистом, і любо обмірковував нові деталі історії з колишнім генерал-губернатором, коли ж раптом почув шум у готелі й біганину, а також крики на вулиці. Підскочив до вікна, що виходило на вулицю, у палісадничок, і побачив, що все освітлено жаскою загравою. По вулиці металися тисячі іскор, і я зрозумів, що горить мій заїжджий дім. Пожежі ж, здається, єдина річ, що викликає в мене панічний жах, тому я не гаявся ні хвилини, вскочив у штани, а сюртук, здавалося, сам опинився у мене на плечах. Тільки після того, як вдяг шинелю, помітив, що я босий. Я вскочив у чоботи, на що пішло не більше п'яти секунд, і поволочив меншу валізу, в якій тримав свою мундирну пару, а також підйомні гроші. Вискочив у коридор, було тут зовсім темно. Я покликав прислугу, але в такий момент службі було не до мене — рятуватися мав сам. Я погано орієнтувався в суцільній темряві, через що бився об стіни і наскакував на зачинені двері. Я загорлав коридорного, але не почув ніякого відгуку. Мені здалося, що потрапив у замкнене зусібіч приміщення, з якого немає виходу — тут і спопелію. Нарешті я натрапив на поруччя сходів і майже скотився по тих сходах із своїм вантажем, якого не відпускав ані на хвилину. Ми з валізою впали до ніг якомусь низькому зарослому чоловікові, який з величезними зусиллями намагався пересадити через поріг кімнати футляр висотою із самого себе.

— Чи можна тут вийти на вулицю? — гукнув я задихано, і чоловік визирнув з-за своєї поклажі, як з-за прикриття.

— Можна! — крикнув він голосом, подібним до мого, аж мені здалося, що передражнює. — Ідіть по цих сходах!

Він двигнув свого гігантського футляра, аж щось усередині загуло. Мені здалося, що вже десь бачив цього чоловіка, але не мав часу розмірковувати. Покотився сходами вниз, все так само нерозривно сполучений із своєю поклажею, а мала вона немалу вагу: були там ще й книжки. Піт градом котився мені по лобі, щоках і скронях, і я, з величезною полегкістю вискочивши на вулицю, побіг в напрямку палісадника. Вся вулиця виявилася запрудженою людьми, що збіглися дивитися на пожежу, і я з героїчним зусиллям пробивався через юрбу, викидаючи з себе застережні погуки, бо мав добру роботу з валізою — ледве нею двигав. У мозку моєму засіла ще одна думка: в готелі залишився ще й великий чемодан, де були моя білизна, постіль, шуба, одежа та й тільки-но розпочата нова «Чорна книга». Ще рано, зовсім рано згоряти цьому моєму писанню, адже воно тільки в своїх печатках. Щойно почав роздивлятись у цьому місті, яке має стати центром мого опису, — була б то застережна гра долі, коли б знову моє писання згоріло. Думаючи про таке, я навіть заклявся: коли й цього разу мої записки спопеліють, покину це своє заняття, як неугодне вищій силі, — на цю думку щось обізвалося мені в душі болюще й тоскно. З другого боку, я боявся покинути напризволяще й цю валізу; виручило мене те, що побачив я гімназиста із старших класів: