Граф не добився до затишного дімця на Липках, його затримав, упізнавши, справник, і хоч граф спробував урятуватися, його таки перехопили…

Мені було любо думати про те, сидячи в хиткому тарантасі, не мав я співчуття ані до графа, ані до графині. Тиха хвиля втіхи гойдала мене: ось вони, думав я, сильні світу цього! Чванливі, безрозсудні і невздержливі. Я не даремно так детально з'являю ваші історії у своїй «Чорній книзі»: чорні ви всі, і таких чорних немало. Зовні білі й виплекані — всередині брудні і в сажі! В кожного чорні помисли, і носите їх, як іржу: немає вам спасіння від самих себе. Так, я тішився з того, що світ гірший за мене, і хотів те доказати.

Ось їде побіч мене чоловічок, сидить напружено й зосереджено, мені з ним доведеться прожити разом не один день. Поки що не знаю, хто він такий і які в голові носить думки, але знатиму все й про нього. Бо має, здається, також чорні думки й чорні бажання в грудях. Можливо, він, будучи потворний тілом, мріє про якусь київську красуню й подумки лягає з нею в ліжко. Мріє зачати таку ж потвору, як сам, а може, носить біля серця антиурядові замисли — це злочин не менший. Мріє про збагачення, а в цьому світі це не дається без очорнення душі.

Так, я відчував злість. Злість до графа й графині, до цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого світу. Коли находило це на мене, навіснів — мені здавалося, що роблюся наче бомба, готовий щохвилини вибухнути, — несамовитів і захлинався, тільки гострим зусиллям волі стримував себе. Не міг того з'являти назовні, тож перегоряв у собі — такі спалахи переживав не раз. Ця злість виростала з недавньої моєї втіхи, бо і втіха була лиха. Ставав холодний і закоцюблий, як крига, і починав навіть самого себе побоюватися. Ось і зараз чекав, поки мине цей напад, — на обличчі в мене ані кровинки не було.

Коли мені попустило, заворушився.

— Хочете, пане, — сказав, кашлянувши, — розповім цікаву історію про графа Мечислава Потоцького та його жінку. Ковальський повернув сіре обличчя й приязно всміхнувся.

— Знаю цю історію, — мовив сумирно. — Печальна вона хтозна-як!

— А чим закінчилася, відаєте?

— Графа вислали у Вятку, — мовив горбань, часто покліпуючи, — а утримання обмежили до ста карбованців на місяць. Знаєте, — засміявся мій супутник, — він навіть у православ'я перейшов!

Я це знав. Хотів у такий спосіб вирвати сина з рук дружини-католички та ксьондзів. Але іронія долі була в тому, що хрещеним батьком малого став генерал-губернатор Бібіков. Коли я почув цю новину, не міг стримати реготу.

Знову всміхався на повний рот, слухаючи, як оповідав мені цю ж історію горбань. Він говорив швидко, похлинаючись, щось його в цій історії обурювало й сердило.

— Граф тепер у Парижі, — сказав я. — Розтрачує гроші в проданого маєтку і, здається, сюди ніколи не повернеться.

— Ай справді, чому йому не дозволяли виїжджати раніше? — сказав Ковальський.

Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга, який умів підійти до його величності…

Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від поселення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажирських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявивши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень полковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою казенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.

Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер налітав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій супутник присів навшпинечках на ганку, незграбно опершись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад. Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ. Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ганку, сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахищеність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець; мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не мав та й не хотів мати — і от мене кинуто у зовсім незнайомий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування, починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника Позняка, смотрителя і скорченого на ганку свого супутника. В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов до нього.

— Дочекаємося ми коней? — спитав гостро. Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.

— Якщо не дасте нам коней, — різко сказав, — пропишу затримку в книзі.

Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився із книгою.

— Пишіть, — мовив байдуже. — Здається, ви п'яні, пане, бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби в лісі, — він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.

— Та вже ж! — буркнув, закладаючи руки за спину і знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотритель позіхнув.

— Будете писати чи ні? — спитав він, байдуже дивлячись. Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж тільки починати службу. Губернський пошт-директор повідомить про те директора гімназії й округ — добре це мені не закінчиться. «Мовчи!!» — подумав я, підіймаючи комір шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Ковальський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смотрителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга. Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий знайомий погляд! «Нічого він не дочекається, — подумав примирливо, — ані копійки!»

— Може б, ми з вами домовилися, — сказав раптом Ковальський. — Правда, ми люди вбогі…

– І від нашої домовленості коні не виростуть, — знехотя відповів смотритель і ввійшов у дім.

Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в сумирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і постою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість. Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів непорушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кремезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник тримав у зубах люльку, пихнув димом — синя хмарка замерзла в нього над головою.

Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинився й пропав з очей. Так само пропав полковник, який вийшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій співподорожанин, який того свіжого повітря наковтався донесхочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї вийшов із книгою під пахвою мій батько — секретар земського суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторював щодня «не вкради», але що значило воно для моєї душі, коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: «Шануй батька свого», — але коли по сусідству діти викинули на мороз хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно дивився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необачно згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття. «Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жандарм, не взнає про те й ніяке начальство — моя книга таємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней…»