— Богом вас заклинаю, врятуйте мене! — трохи мелодраматично вигукнула графиня…

Я при тій сцені був частиною тіні графині, бо день, у який примчала вона в Київ, був сонячний; дивлячись на сцену, що її тільки описав, не міг не зажити й певної втіхи, адже тут було й трохи того, що виходило за межі офіційних повноважень генерал-губернаторської влади; зрештою, в житті найцікавіші саме такі відхилення, та й не збираюся я ставати літописцем казенної доброчинності.

— Не варто губити часу, — по-діловому сказав генерал-губернатор. — Сьогодні ж пишіть на ім'я государя прохання, бо ми сподіваємося з дня на день його величність до нас у Київ…

Діставши звістку про втечу дружини, граф, не заїжджаючи в маєток, подався просто в Київ. Він мчав без зупинок удень і вночі, лишаючи станційним смотрителям шалені чайові, і прибув у Київ опівночі за дві години після того, коли туди ж завітав імператор Микола Павлович. Доля захотіла пожартувати над тульчинським можновладцем і завела його до готелю навпроти кріпості, біля плац-парадного поля. Дорога його добряче виморила, і він заснув мертвим сном.

Імператор, який зупинився в генерал-губернаторському палаці, в передчутті параду, який його завжди приємно бадьорив і підносив, наказав збудити себе дуже рано. Перед урочистостями відвідав Лавру й помолився: найкраще екіпірування перед оглядом військ. Після того він поїхав в екіпажі до кріпосних воріт, де його чекав чудовий, білий, розкішно прибраний кінь. Государ імператор любив коней більше, як людей, тому милостиво всміхнувся білому красеню і вседержавно поплескав його по шиї.

Рівно о восьмій ранку государ з'явивсь у воротах кріпості на чудовому румаці і з багаточисленним блискучим почтом стрілою помчався до військ, що виструнчено стояли на плац-парадному полі вже з раннього ранку. В найближчому його супроводі скакав однорукий генерал-губернатор, а я, стоячи в юрбі, що оточила плац-парадне поле, також чекав святкових урочистостей. Зрештою, мав таке враження, ніби всі передумови до сцени, яка розігралася згодом, були зумисно вигадані фортуною. Не смів думати, що це я сам маю таку владу над подіями: гордий чоловік уподібнюється до бульки на воді…

Государ, здавалося, зрісся з конем — чудова і вражаюча картина, адже ніхто так не умів їздити на коні, як він, і всі ці блискучі вельможі, що валом сунули за струнким вершником, здавалися порівняно з ним незграбами. Через це, коли війська зустріли царя генерал-маршем і голосним довгим «ура», я не витримав і закричав також, незважаючи на те, що я особа партикулярна. Найближчий поліцейський скосив у мій бік побите червоними артерійками око, певне, звіряючи, чи не знущаюся я в такий спосіб із високодостойного вершника, але годі було сумніватись у моїх вірнопідданчих почуттях. Сльози замилування вибилися мені на очі, а коли це трапляється — світ мені інакшіє: я побачив, що государ імператор став ніби єдиною істотою з конем: дві голови, одна червона, а друга біла, шестеро ніг, четверо білих і з копитами, один чудовий розвійний хвіст — білий двоголовий кентавр, котрий мчить граційним галопом через поле, і недаремно реве і шаленіє від захвату юрба. Виразно побачив, як на голові вершника поблискують золоті ріжки — золотоносний вінець! — і весь він, той кентавр, повний непідробного натхнення. Незабутня картина, і я відтворюю її не без утіхи — не часто дається уздріти щось подібне такій малій і упослідженій істоті, як ваш покірний слуга.

Государ імператор зі свитою зупинився під балконом готелю, і війська почали проходити мимо церемоніальним маршем. Гриміли оркестри, музики надувалися так, що їхні щоки ставали, як жаб'ячі пухирі, а очі вилазили з очниць. Треба було спати мертвим сном, щоб не прокинутись од такого грому, ляскоту й крику: граф Потоцький також змушений був розклепити повіки. Він, лютуючи на цей дурний гамір, накинув на себе халата, наклав на голову класичний, світлого кольору циліндр, закурив міцну гаванську сигару й виступив на балкон. Тут він оперся на поруччя і згори розглядав хвацьку постать государя й пишну його свиту, що стояла побіч. Граф Мечислав пускав хвилі диму й мружив через те заспані очі. Легенький вітрець підхоплював дим, і той плив просто у великодержавний ніс і на світлі очі його величності. Государ імператор озирнувся, шукаючи зухвальця, який зважився курити побіч його богорівної особи, але всі навколо мали урочисто-святенницькі лиця, і ніхто й не помислив би вчинити такої негречності. В цю мить граф випустив з рота добру хмарку, і вона, опустившись, закутала голову його величності, наче його величність зволили одягти собі на голову химерну ясно-сиву тканку. Государ змушений був зирнути вгору й побачив над собою кругле, побите віспою обличчя, над яким вивищувався класичний, світлого кольору циліндр — обличчя сонно мружилося й навіть позіхнуло, наче й справді чинило посміх із його величності.

— Що це за мерзотник? — показав його величність Бібікову.

— Це, ваша величносте, — не без задоволення відрапортував генерал-губернатор, — власник Тульчина граф Потоцький. Він не підкоряється закону і не визнає над собою ніякої влади.

Обличчя в государя імператора стало квадратне, і квадратними зробилися його прозорі сиві очі.

— Посадити його, в чому є, у кріпость! — звелів він.

Бібіков кинувся виконувати: заметушилися жандарми, до під'їзду підкочено відкриті дрожки, і графа, в халаті, що розвіювався на всі боки, коли його волочили, і в класичному, світлого кольору циліндрі, запхнули в повіз. Крикнув візник, і дрожки помчалися на всю силу — видно було тільки, як здивовано, перелякано і сердито озирається увінчана класичним циліндром голова; було в тому озирі щось безпомічне й жалюгідне, бо хто він у світі, коли поруч гарцює стрункий, червонолиций, всесильний і самодержавний кентавр?

РОЗДІЛ III

До моїх однокамерників-студентів часто заходив горбатенький пан у партикулярному костюмі. Мене з ним не знайомили, але я по носі цього пана бачив, що він уплутаний в якійсь конспірації. Зрештою, не виявляв до нього ніякого інтересу, був заклопотаний своїми справами й описом графової історії, однак, коли одержав подорожню — на що втратив кілька днів ходіння в канцелярію генерал-губернатора, — мої колеги привели горбаня в камеру й познайомили нас.

— Приватний учитель Ковальський, — назвався він. — Збираюся їхати в Житомир і міг би скласти вам, пане, компанію.

Мені це було на руку, і я залюбки привітав супутника, тим більше, що й приглянутися до нього було б не зле: мали стати жителями одного міста, а ще й витрати на дорогу ділили б.

Ми виїхали в один із вересневих днів: дощ на дорогу — ознака непогана. Було затишно сидіти в дорожній кареті, загорнувшись у шинелю, слухати сухе шарудіння крапель, погуки візниці, стукіт коліс об бруківку, льопіт калюж, через які переїжджали. Я мирно приплющився й думав про графа Потоцького, якому так не пофортунило. Государ наказав заслати його в одне із східних міст, над його маєтком установили адміністрацію, було наказано також суворо дослідити всі зловживання. Дружині й сину призначено з прибутків величезне утримання, граф також мав право розпоряджатися своїми грішми. Але в Астрахані йому не сиділося, і він тричі просився за кордон. Государ відмовив. Тоді свавільний граф вирішив утекти.

Сидячи під суворим наглядом, він розробляв грандіозний план утечі. Від місця заслання до кордону було наготовлено кур'єрські коні. Все чинилося настільки таємно, що ніхто так і не довідався про ті приготування. Одного погожого дня граф скочив на приготованого коня й кинувся у скачку на кілька тисяч верст. У кишені в нього лежав фальшивий закордонний паспорт, підстьобувало його шалене завзяття, спав коротко й тривожно. Мчав перегон за перегоном, і хоч його вже хопилися й пустили кур'єром сповіщення про втечу, летів швидше од нього, щасливо минаючи місто за містом і село за селом. За час цієї гонитви висох на тріску, але лишився невтомний. Відростив довгу бороду й так само довге волосся — хотів, щоб його не впізнали. Зробив тільки одну помилку, а саме — заїхав до Києва, щоб побалакати з жінкою, бо знав усе про її вільне й розкішне життя. Пізніше він пояснював, що хотів побачитися з сином, бо дуже його любив.