Її збудило перше світло, що закралось у кімнату. Встала й підійшла до колиски. Сіла поруч у крісло й загорнула ноги в плед. Чекала на позір спокійно, але й украй насторожено. Знала, що він має прийти…

Глухі залізні кроки почулись углибині, але йшов граф не так, як звичайно. Намагався ступати тихіше, але гупотіння його кроків все одно розлунювалося по цілому домі. Графиня аж закоцюбла.

Тихо прочинилися двері, граф був у нічній сорочці, а на голові в нього стримів ковпак. Знав, що дитина в її кімнаті, — йшов просто сюди. В одній руці тримав пляшку, а в другій ложку. Здригнувся, побачивши проти себе насторожені й запалені очі, але не розгубився.

— Що це збираєтеся чинити? — холодно спитала вона.

— Хочу дати дитині ліки, — відповів, підступаючи до колиски.

— Навіщо здоровій дитині ліки?

— О, це особливі ліки, — відповів граф. — Я виписав їх із Берліна, і вони не так лікувальний, як профілактичний засіб.

— Я не допущу, щоб дитину поїли казна-чим! — скрикнула графиня і скочила на ноги. Граф уже наливав ліки у ложку.

— Не дурійте, пані, — мовив зимно. — Ці ліки треба давати спозаранку, і я сам їх приноситиму. Анеля стала між колискою й чоловіком.

— Зійдіть із дороги, — загрозливо сказав граф, тримаючи наповнену ложку.

Спробував відштовхнути її — вона заверещала. Вибила ложку з ліками, а тоді вліпила щосили графові ляпаса.

— Забирайтеся геть! — зашипіла, трусячись усім тілом. — Забирайтеся геть, бо видряпаю очі.

— Чи ви при розумі, пані?

— Це ви, здається, не при розумі. Забирайтеся геть і не смійте сюди заходити!

— Йду геть, — сказав граф, криво всміхаючись. — Але повернуся зі слугами, вони вас зв'яжуть, а ліки дитині я дам…

— Через мій труп! — Вона дивилася на нього, як вовчиця, сяючи зеленими лютими очима, стерегла кожен його порух і готова була й справді кинутися на нього.

І він здався. Розвернувся й пішов з кімнати, гупаючи залізними ножиськами; здається, був розсерджений не на жарт. Вона кинулася до дверей і замкнула їх на защібку. Дитина вже кричала, і вона схопила її на руки. Обливала слізьми й шалено цілувала. Промовляла ніжно й горнула собі до грудей. Дитина засміялася, заспокоєна її лагідними доторками, а жінка відчула, що справді здатна загинути, а цього створіннячка образити не дасть. Тіло її все ще тремтіло від збудження, але очі були чужі, навісні.

Чекала, чи не з'явиться граф зі слугами; як правило, він здійснював те, що казав. Захисток мала ненадійний: двері трималися на слабкій защібці. Вікно було на другому поверсі, не стрибнеш, зрештою, й тікати зараз безрозсудно…

І раптом збагнула, що і в цій ситуації поводиться він не як жива людина, а як механічна лялька. Давніше, коли ще приходив до неї вечорами, торкалася його оголених пліч. Не здивувалася б, коли б натрапила не на живу плоть, а на дерево чи залізо, однак була то все-таки жива плоть. Не така, як у всіх людей, твердіша й холодніша, але жива. І все-таки в його діях відчувалася мертвотність: ніколи по-справжньому не гнівався й не радів. Навіть на екзекуції посилав своїх підданих без гніву — холодно давав розпорядження. Коли ж вона воюватиме супроти нього в такий жіночо-котячий спосіб, він і справді не зупиниться перед тим, щоб зв'язати її й доконати свою неймовірну затятість. Здається, ці ліки всунув йому мандрівний облудник-німець і зумів переконати графа у казкових їхніх властивостях. Може, батько хотів щиро попіклуватися про сина, адже боявся в житті повторів і не вірив, що інший може щось зробити ліпше за нього…

Дитина була голодна й заплакала. Треба було впустити мамку, і графиня з важким почуттям відчинила двері, за якими вже стояла, не насмілюючись постукати, годувальниця.

— Швидше, — прошепотіла графиня мамці, — а то пан знову прийде з тими ліками.

— Тому я й хочу нагодувати, — шепнула годувальниця. — Пан кажуть, що ті ліки натщесерце.

Дитина ще смоктала груди, коли знову почулися залізні кроки. Граф повільно наближався до спальні дружини. Вона звелася і стала мертвенно-бліда. Повіки затремтіли, затрусилося підборіддя.

Граф постукав коротко і владно.

— Прошу пані відчинити, — сказав сухо. — Я приніс показати вам рецепт.

Не осмілилася не послухати. Пішла до дверей і відкинула защібку.

— О, він уже їсть, — сказав граф розчаровано. — Ось детальний опис чудодійних і запобіжних властивостей цих ліків. Пані повинна зрозуміти, що я аж ніяк не хочу втратити й цього спадкоємця…

Графиня дивилася на папір, але літер не бачила. Не могла нічого прочитати в цих розгонистих карлючках, якими був помережений.

— Переконалися, пані? — спитав він, дивлячись на неї згори вниз із холодним прижмурцем.

— Переконалася — сказала вона тихо. — Але чи не ліпше буде, щоб ці ліки давала дитині я сама?

— О ні! — сказав граф. — Батько також повинен брати участь у догляді своїх нащадків. Я мушу бути впевнений, що ліки даються суворо за приписом… Я добрий, пані, але коли ви не вбережете мені сина, горе ляже вам на голову…

— Я згодна! — мовила вона, не відводячи погляду від його гострих і пронизливих очей. — Тоді ви заведете мене в підвали і застрелите, як собаку…

Вони говорили по-французьки, але граф кинув занепокоєний погляд на годувальницю. Він видимо спохмурнів.

— Що ви знаєте про підвали? — спитав тихо.

— О пане, — сказала графиня, визивно всміхаючись. — Хіба не так буває в усіх авантюрних романах?

— Ми про це ще побалакаємо, — мовив уже мирніше граф. — Сьогодні я поїду в свої херсонські маєтки. На два дні. Повернувшись, ми вирішимо спільно: давати ці ліки дитині чи ні. Коли бажаєте, закличемо лікаря й порадимося, я так само не ворог нашому нащадку, як і ви. Гадаю, тут у нас не буде суперечок…

— Була б щаслива, пане! — сказала, викликаючи на обличчя усміх, графиня. — Щиро зворушена виявом ваших батьківських почуттів…

Ще дивився на неї згори вниз з тим-таки прижмурцем.

— Чи не лукавите, пані? — спитав зимно.

— Де б я посміла! — майже вигукнула графиня.

— Авжеж, — сказав граф і, різко повернувшись, потупав коридором геть…

Після того події розгорталися досить стрімко. Граф виїхав у херсонські маєтки ополудні. Через кілька годин по тому прискакав нарочний від генерал-губернатора Бібікова, який попросив доповісти про себе графині. Через мамку графиня поширила чутку, що гонець сповістив про хворобу її матері. Нарочного відразу ж було відправлено в Брацлав, він мав наказ генерал-губернатора приготувати екіпаж для нагальної потреби. Під вечір, пополуднувавши, графиня наказала запрягти найвигіднішу карету, щоб покатати сина. В кареті помістилася й мамка — вони звільна поїхали по дорозі на Брацлав. Заступник головного управителя — сам управитель був у Петербурзі — благодушно подивився на те з вікна, ще й рукою помахав; був певний, що за якусь годину карета повернеться, адже такі катання учинялися не раз. Він не дістав від графа вказівки стерегти графиню, а мав тільки за нею стежити. Він і стежив, не відчуваючи, що це початок великого заколоту в маєтку, де він прожив спокійне життя.

Карета повернулася в маєток без пасажирів вже зовсім потемки. Кучер оповістив заступнику управителя, що графиня наказала йому простояти в Брацлаві дві години, а коли за тон час не буде інших розпоряджень, повернутися додому. Годинника кучер не мав, отож простояв стільки, скільки вважав за належне, тобто «довго». Ніяких розпоряджень не дістав і повернувся в маєток: де ж поділися графиня з мамкою та дитиною — він знати не знав.

Заступник управителя позеленів. Треба було нагально давати знати графові, але на ніч не зважився посилати гінця — а що, коли кучер щось наплутав? Погнав його назад у Брацлав, наказавши не повертатися до ранку, а гінця послав тільки-но розвидніло. Графиня мчала в цей час на підставних конях у Київ, а наступного дня вручила себе й сина в опіку генерал-губернатора Бібікова. Вона розплакалася перед колишнім своїм залицяльником і розповіла все, що перетерпіла в маєтку навісного графа. Генерал-губернатор схвильовано ходив по величезному кабінеті, і в ньому кипіла лють. Дозволив собі інтимний рух, тобто заспокійливо погладив графиню по плечі. Вона поривисто кинулася до нього, і він змушений був обійняти її єдиною своєю рукою.