Зустріла ті слова запитальним поглядом: боялася підступу чи глуму.

— Це дуже просто влаштувати, — сказав він, усміхаючись. — З нашої галереї чудово видно танцювальну залу.

Він підніс характерним жестом руку, і на цей сигнал з'явилося кілька слуг.

— Застеліть галерею килимами й винесіть два крісла, — звелів він. — І приготуйте найтепліші шуби.

Вона згодилася, може, надто поспішливо. Згодилася, ще не встигши подумати, хоче того чи ні. Прагла бачити людські лиця, чути музику не салонну, яку грали щодня із графом, а цю, яка збуджувала по-справжньому. Тоді кружляла їй у венах гаряча кров, наповнювалася вся вогнем, оживала, розквітала, хотіла руху. В шерхоті одежі, в покриках маршалка балу, в польці, менуеті й контрдансі, в мірному стукоті закаблуків, у розпаленому диханні, в хвилюванні при зближенні тіл було щось таке святкове, гарне, урочисте, піднесене — таємниця з'єднань та роз'єднань, усе це підігрівалося легкою візерунчастою мелодією; господи, невже це щастя навіки для неї загублене?

— Ви забули надіти маску, люба, — почула вона побіч себе розважливий голос.

— Але ж у галереї мене ніхто не побачить…

— Бал-маскарад неможливий без масок, — усміхнувся кінчиками вуст граф.

Не змагалася. Хай буде так, як хоче. Досить того, що побачить танці й живих людей. Досить того, що згадає: це колись сама переживала серед знайомих і милих собі людей.

Вони зайшли в галерею, де вже було розстелено килими й поставлено два крісла. Слуги загорнули їх у шуби й перед ними як на долоні стало видно танцювальну залу. Анеля відразу ж захвилювалася, побачивши одягнених в ошатну одежу гостей, почувши музику і вловлюючи ритм, від якого вся ота юрба за шибами зарухалася й закружляла. Дивилася на кавалерів і дам, на генерала, ще молодого і стрункого, — він вів у парі гарненьку партнерку. Нога графині мимовільно підіймала й опускала носка, відбиваючи ритм, а що було підстелено килим, нікому це не заважало. Інколи вона приплющувалася й бачила те ж таки: пари й пари, блискучі жіночі й чоловічі очі. Уявляла в тому тлумі й себе, а поруч — молодого вчителя з чудовими кучерями, від погляду якого все мліло всередині. Зовсім забувала, хто біля неї сидить і що цій мовчазній істоті до вичерпу нудно. Граф Мечислав уже й подрімував, за вікном починався снігопад; від зворушення в неї проступали на очах сльози, бо музика лилась і лилась, а люди за тим снігом та шибами не знали втоми: розходилися по місцях і знову по-новому парувалися, знову стрибали і розквітали усмішками. Так, це щастя мати таку можливість, хай все це тільки гра, але жоден із них не відав, що таке нудна самотність, кожен міг, не стримуючися, веселитися, міняти обійми ніжні на ще ніжніші — там у них все вічно змінне, і немає ані тиші, що губить людину, ані печалі — вони в трансі, веселому, як і ця мелодія, що всіх єднає й заколисує, всіх п'янить та бадьорить, відганяючи втому та нудьгу…

Граф Мечислав сидів, відкинувшись у кріслі, з носа йому висоплювалося повітря, і графиня позирала на нього з роздратуванням: ніщо не могло зворушити цю каменюку, ніщо не хвилювало його й не підносило. Починав похропувати, наче хто перерізав йому горло, а сніг за шибами йшов та йшов, патлатий, клубастий, свіжий, білий, спокійний і зовсім не холодний. «Немає холоду там, де рух», — думала вона. Крига тільки тут, біля неї, в кріслі, хропе з перерізаним горлом, а тіло її мимоволі відчуває той холод. Бралася руками за бильця і аж летіла туди, де крутився, шамотався, підстрибував і варився людський барвистий вир, де всі перейнялися одним ритмом, де були однакові бажання і спільна радість…

Я змушений урвати свою оповідь, бо мене знову викликали в правління канцелярії учбового округу і заявили, що я можу одержати в казначействі прогонні гроші й третне. Казначейство містилося аж у кріпості, і я йшов туди у передчутті нових утруднень та ускладнень. Але гроші мені видали напрочуд швидко, правда, всі срібною, а то й мідною монетою. Касир був жовтий як віск, шкіра так шільно обтягувала його кістки, що здавалася присохлою. Відлічуючи мені монети, касир криво всміхався, а може, це була така вада його обличчя.

— А папірцями видати не можете? — спитав я й побачив супроти себе круглі й зовсім жовті очі: дивилися на мене так, ніби я був неймовірним диваком.

— До вашого відома, — сказав безапеляційно касир, — у казначействі зараз тільки металеві гроші, а металеві гроші, юначе, найліпші. Окрім того, юначе, — одна брова касира стала сторч, — не потребуватимете ці гроші розмінювати, коли буде треба уділити щось за зроблену вам послугу. Саме тому, юначе, — мовив він, дивлячись на мене прохавчо чи зневажливо, — маєте бути мені вдячні, еге ж, удячні, бо відчувати у вашому віці вдячність до людей — це найперша ознака доброго виховання.

Я пропустив ці нахабні натяки повз вуха: займало мене інше, як ті гроші нести. Від університету я йшов сюди через бульвар, а тоді стежками вгору через так звані «Хрести», розташовані по ярах, — стояли тут напіврозвалені хатки і напівземлянки. Жили в тих хатках вуличні повії, п'яниці та злодії, відставні чиновники, які спилися й заробляли на горілку писанням кляуз, і взагалі найбідніший люд. Мені треба було йти з тими грішми цілих три верстви, і я був зовсім не певний, що на Хрестах на мене не нападуть. Здається, знав це й касир, тому й усміхався так сардонічне; можливо, з канцелярії учбового округу мене вже було тут відповідно атестовано…

Я ув'язав монети в носову хустину і відважно пустився в дорогу, навіть не подякувавши жовтолицьому касирові, — той від люті пожовтів ще більше, а коли я гримнув дверима, послав мені проклін, на що я поблажливо усміхнувся. Монети проступали крізь тонку тканину, а коли чіплявся за дерево чи паркан, застережно дзвеніли, що могло б звернути на мене увагу.

Ішов сторожко, озираючись, бо найбільше боявся нападу ззаду, крався, ступаючи на носки, готовий при найменшій небезпеці чкурнути з усім спритом, на який здатний. На Хрестах мене й справді помітили; я почув свист, який перейшов з одного краю в інший, а вже звідти перескочив у місце третє. Позаду затупотіли швидкі кроки — хтось мене наздоганяв. Я притис ув'язані в хустину гроші до грудей і чесонув так, що мій переслідувач безнадійно відстав. Натомість навперейми мені викинулась якась сіра постать, горлаючи, щоб я зупинився, бо начебто щось загубив. Слухатися я й не подумав, а різко звернув на бічну стежку, а коли й тут мене перестріла така ж сіра постать і розставила руки, щоб перехопити мене, я налетів з розгону на переймача і вдарив його головою в груди. Він перекинувся, загорлавши на все горло, а я, не гаючи часу, помчався згори вниз і вже на Бессарабці пішов розважним кроком, щоб не потрапити з доброго дива ще й до рук поліції — там би я своїх грошей позбувся б напевне.

Після цього мені лишалося роздобути лише подорожню, і я знову з'явився перед регістратором правителя канцелярії учбового округу, тим самим, котрий мав орден Станіслава в петлиці і в дивовижний спосіб нагадував нашого професора історії Сарницького. Регістратор знову мене не впізнав, а, розмовляючи, дивився на мою праву руку, начебто й досі тримав я у ній ув'язані в хустину гроші. Мені довелося сховати ту руку за спину, щоб ті пожадливі очі не наврочили чого. Регістратор був настільки зайнятий, що не захотів довго зі мною розбалакуватися, а на мою вимогу точно сказати, куди послано прохання щодо моєї казенної подорожньої, тільки невиразно гмикнув.

— Щось дуже поспішаєте, — сказав. — Чи вас хто в шию жене? Завалили вас дармовими грішми, то вже кортить наживати нових? А в нас, шановний пане, немає зайвого часу, нас за мідні копійки так затисли роботою, що й дихнути ніколи…

Це вже був виразний натяк, навіть принизливе прохання кинути йому щось у руку, але я вдав із себе глухого й дурного і стояв перед регістратором з усією покірливістю й терплячістю, на які був здатний. Регістратор пильно обдивився мене, знову зирнув на мою праву руку, дакнув і сховав очі в паперах.

Я мав ще час, бо на одержані гроші замовив у кравця мундирну учительську пару й мусив все одно чекати, поки її пошиють. Тим часом можна було дописати й історію графа Потоцького, а в канцелярію учбового округу треба буде навідуватися регулярно, смиренно допитуючись про казенну подорожню; колись-таки регістратору має обриднути моя фізіономія…