Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши секретарем міського суду, не зробився господарем і не нажив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок, що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої ледве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пшениці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 карбованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник — цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чоботях.

— Самі винуваті, Автомоне Борисовичу, — каже він. — Спаситель вістив: всякоє даяніє — благо, і всяк дар совершенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя, а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей — ким же вони стануть?

— Як бог приведе, — мовив батько тихим голосом.

— Покірливий ви надто, — продовжив столоначальник. — Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім, хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду…

Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку дружбарту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба дивувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а другий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столоначальник повчав батька, як жити.

Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене лицем, а столоначальник спиною.

— Я, Василю Васильовичу, — казав батько, — цього ніколи не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.

— А я ж що?! — скрикував столоначальник. — Гірший за вас?

— Хіба б я посмів щось таке казати, — бурмотів злякано батько. — І в думці не мав до вас дорівнюватися.

— Е, ні! — хитав пальцем перед батьковим носом столоначальник. — Ви добреньким хочете в цьому світі залишитися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося. Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить…

Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а столоначальник сердитий.

— Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже в добряки пнетеся… І, знаєте, що я подумав: недаремне ви оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за себе поробить…

Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоячи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вогка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.

— То коли будуть у вас коні? — гукнув я смотрителю, котрий знову з'явився на ганку.

— Коні? — перепитав здивовано той. — А тоді, коли виростуть у лісі, як гриби…

Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але відразу ж обірвав сміх.

— Не сердіться, панове, — мовив примирливо. — Під вечір, гадаю, коні будуть…

Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч, і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було затишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала незлагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поляками, — пора всім слов'янам зблизитися не тільки культурно, але й політично.

— Слов'яни могли б скласти федерацію вільних народів, — сказав він, — і так з'єднати свою силу супроти єдності германських племен чи наступу Азії…

— Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відділенні? — спитав я, всміхнувшись.

— У моїх словах немає нічого протиурядового, — сказав трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тільки я, і мені стало смішно на його жалюгідні спроби. Зрештою, політика — це не та сфера, яка приваблює мене. Більше манить мене людська душа, її багатозначні й неодновимірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й нещасть — пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга, яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а відтак той, кому це потрібно, потім нею належно скористується — вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя книга стане складником тієї субстанції, котру називають світовим розумом — категорія, над якою колись тяжко задумувався мій далекий предок Петро Турчиновський.

Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з поштової дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого нас струшувало, мокрі гілки били в накриття екіпажа, ніби тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз грозився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки, на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна, начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади. Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі. Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився: пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й усі мої гроші.

Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемодан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов, безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей невеличкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас винагородою щось таке, як зв'язані у вузлику дрібні гроші й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші овечим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші покірливо бредуть — у всіх одна доля, бо годі їм зійти з дороги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода, — знахідка хоч і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен пересувається, як йому зручніше. Той, хто шукає свого скарбу в житті і йде гордо випростаний, ніколи його не знайде, нагнутися тут не зашкодить. Таким гордяком, зрештою, був і мій батько, отож нічого не здобув у світі, крім убогої посередності. Був смішний зі своїми десятьма заповідями, а ще більше — жалюгідний. Я перейняв у нього прокляття чеснотливості, але піду далі від нього. От, приміром, зараз: рачкую по темній дорозі, а тим уберіг візницю од злочину. Не дав йому переступити закон «не вкради», і цим уже вчинив добродійність. Учасно добачив чорного черв'ячка в його душі і не дав йому вирости…

Дощ обсипав мені голову й спину, яка й заклякати почала, але я йшов і йшов. Був упертий і не збирався сходити зі своєї дороги. Мацав придорожнє коріння і так відчував шлях. Готовий був прорачкувати так цілу ніч, але на директорські очі в Житомирі з'явлюся таки у віцмундирній парі. Не дозволю собі зганьбитися, бо й честь у цьому світі треба берегти.

Наштовхнувся на валізу верстви через дві — радісне потрясіння охопило мене. Незважаючи на те, що дорога була мокра, я впав навколішки: аж гаряче стало від щастя. Ледве не заплакав, бо потай уже і у відчай западав, готувався й до найгіршого, тобто, що заблуджу в цій ночі, в цій круглій, глупій, нещадимій темряві, в цьому чужому світі, де ніколи не бував і нічого не знаю: хтозна-куди могли завести мене манівці. Але тепер, діставшись мети, я не міг стримати радісного вихлипу з грудей — не все у світі погано!