— Ага, пане дяче, ага! Не вистачило снаги? Ходіть ви, пане канцеляристо.

Я встав з-за столу, В'юцка знову пішла в тихому танку.

— Завжди такі веселі, В'юцко? — спитав я, вторячи їй.

— А чому б і ні, пане канцеляристо?

— Заздрісне мені на вас, — сказав я, потрапляючи в ритм, що його вистукував на столі дяк.

— А чого ж? — сказала Вюцка, граючи очима. — Веселіться, то й буде весело.

— Так просто, В'юцко? — сказав я.

— А що ж тут мудрувати? Весело — веселись, любитись хочеться — любись, бо сумну пору не треба до себе кликати.

Вона завмерла на мить, а може, це я завмер, бо захотів, щоб таки затверділа ця мить: обличчя, яке стояло переді мною, було по-справжньому чудове, світилось усмішкою, і була це веселість не роблена, а щиросердна. І я раптом подумав: чи так зле, коли людина уподібнюється траві чи листю, коли вона природний складник світу цього: віє вітер, і вона хвилюється, падає тьма, і вона спить. Сміється, коли світить сонце, й похмурніє, коли хмурніє небо. Вона гнівається, бо небо гнівається, і не відає гризот великорозумних. Через це і сходить з цього світу так само легко й просто, як та ж таки трава чи листя, і не знає самітницького похмурого відчаю, її горе — це горе матінки нашої Природи, а її щастя — спокійний плин. Ось чому так незмірно вабить мене саме ця жінка — вона сама природою є. Вона, як вітер, легковажна, але, як квітка, прекрасна. А ще я подумав, що, коли мислити способом дяка Савича, вона і дяк — це дві супротивні площини людського буття: яка мислить і яка відчуває. Вони обоє ваблять мене, і недаремно, мабуть, поміж себе співпритягаються.

— Тихіше тупочіть, пане канцеляристо, — сказала лукаво В'юнка, прокручуючись довкола мене. — Пан дяк уже похропують!

Я повернувся й побачив, що Савич і справді лежить на столі коло порожнього поставця і хропе, його сива борода оторочувала зблідле обличчя, і мені на мент стало жаль цього чоловіка. Але тепер не хотів цим перейматися, бо В'юцка раптом обійняла ззаду руками і притягла до своїх гарячих і тремких грудей.

— Навшпинечки, пане канцеляристо, — прошепотіла вона. — Навшпинечки звідси втечемо!

Ми прокрались у сусідній покій, і, коли В'юцка пішла мені назустріч, я зрозумів, що не належу собі. Обкидав поцілунками її обличчя й шию і запалав раптом так, як палає сухостійне дерево.

9

— В'юцко, моя В'юцко, — шепотів я. — Давай заберу тебе звідси, заберу до себе. Будеш мені жінкою, В'юцко, і не розлучатимемося ніколи.

В'юцка розсміялася тихо.

— Розпалені ви, пане канцеляристо, то й кажете таке, — мовила вона тверезо.

— Люблю тебе, В'юцко, — сказав я, обіймаючи її. — Через це й приїхав, що спати мені не давала.

— Це у вас пристрасть говорить, пане, — мовила вона розважливо. — А пристрасть мине, що тоді?

— Сама ж кажеш: коли любиться, то треба любити, — кинув я, трохи розчарований її розважністю.

— То ж любітеся, — мовила вона, — хіба я вам бороню? Але не пара я вам для життя, самі це добре знаєте… А в такому жартувати не годиться.

— Чому ж не пара, В'юцко? — спитав я знічено.

— Бо таки не пара, — сказала, легко вдаривши мене пальцем. — Прохолодитесь — і самі це скажете…

Я лежав навзнак, відчуваючи прикрість. Але в глибині душі знав, що вона каже правду. Ту правду, що її не годен я зараз збагнути, але яку чудово тямить вона. Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо у світі. Хочемо зрозуміти те, що треба брати на відчуття, і сліпі та безпомічні через те стаємо.

— Чи ти не віриш у кохання, В'юцко? — спитав я тихо. — В те кохання, що все зрівнює і через усе переходить.

— Я вірю в життя, — сказала В'юцка.

— Але життя ж і твориться з любові і в любові.

— Чудне кажете, — засміялася В'юцка. — Як недосвідчений парубок. А ви ж уже не такий молодий, пане канцеляристо…

Я замовк присоромлений. Легше мені було розмовляти із Стефаном Савичем, ніж із нею. Ми з ним мислили майже однаково: через спільну пристрасть до віршів та книг і через те, що однаково відсторонювалися від живого, простого в своїй щоденності життя. Я навіть подумав, що перше речення у цій розмові з В'юцкою я промовив теж не простим голосом, а афектованим. Можливо, чоловік, якого вона чекала, мав би говорити з нею не так. Можливо, він взагалі з нею не говорив би, а тільки б подивився таким поглядом, в якому горіло б просте й зрозуміле бажання. Вона знала б, що значить той погляд, відчувала б коло себе силу його кулаків і широчінь його грудей. І прийшла б тоді до неї покірність, замішана на сльозах і трохи на страху. Вона знала б, що він прокинеться і перше його слово буде наказ. Не так легко вона тому наказові уляже, але коли уляже — це й буде початок її любові. Бо він не говоритиме їй чемних і великорозумних слів. В його погляді горітиме не тільки пристрасть, але й погроза, і, хоч вона не раз супроти нього збунтується, її серце буде його.

Зараз все відбувалося навпаки. Я лежав без руху, а В'юцка спала. З її грудей виривалося посопування, і я прикро скосив на неї очі. Вже світало, і в сірому сутінку її обличчя було виблякле. Між підборіддям та шиєю звішувався сальний капшучок, а довкола очей синіли тіні. Ще світилася красою, але в сірому світлі була її краса наполовину зруйнована.

10

Я зліз з полу і безшумно вдягся. Тоді, взявши чоботи в руки, навшпиньках пішов до дверей. Налапав защібку і тихо її зняв. Двері відчинити безгучно мені не вдалося, і вони рипнули. В'юцка перевернулася на бік, але не прокинулася.

Прихилив двері і вже тут узувся. Відтак підійшов до Савича, який спав на лаві, підклавши під щоку долоню. Обличчя його в рідкому світлі було погідне і майже радісне. Він усміхався, а мені здавалося, що переді мною лежить хлопчак. Приклав до голови сиве волосся і гадає, що когось так обдурить.

— Пане дяче, — торкнув його я. — Нам пора, пане дяче!.. Савич підхопився і, сівши на лаві, закліпав перестрашено.

— Га? — сказав голосно.

Я поклав пальця на вуста і зашипів:

— Тихше, пане Стефане. Вже світає, а нам пора. Дяк уже отямився.

— Чого так рано? — спитав пошепки.

— Щоб нас люди не побачили, — відповів я тихо. — Окрім того, хочу вже від'їжджати.

Дяк покірно встав, і ми крадьки вийшли надвір.

Була та пора, коли темрява розріджується просто на очах. Трава й бур'яни вилискували синьою памороззю, а землю трохи прихопило морозцем. Через городи між хат проглядали іржаві рудівські поля, паморозь випала й на них і синьо посвічувала. Савич горнувсь у латану свиту і пританцьовував з холоду. Я теж відчув морозець, що прокрався мені під одежу.

Вивів коня із В'юцчиної повітки, і ми пішли до виходу. Ворота було зачинено, і дяк почав вовтузитися біля засувів.

— Це мої засуви, — сказав він тремтячим від холоду голосом. — Не так легко і знаючому відчинити.

За ворітьми я скочив на коня. Темрява хутко покидала землю, тікаючи з-перед очей, наче відлітав це, махаючи крильми, величезний, як небо, птах.

— Сідайте, пане дяче, — сказав я, під'їжджаючи до стовпця, біля якого в'яжуть коней.

За мить дяк був у мене за спиною.

— Гарне вам снилося, пане дяче, що так усміхалися? — спитав я. — Мали таке осяяне обличчя.

— Бо таки гарне й снилося, — сказав дяк. — Гарнішого і не вигадаєш…

— Може, розкажете?

— А розкажу, — трохи схвильовано мовив дяк. — Приснилося мені, пане канцеляристо, чудне. Говорили ми ввечері про месію, то снилося, що він таки й прийшов. Давав людям пити світло із золотого дзбанка. А хто напивався, той усе погане в собі тратив. При тому світ був так налитий сонцем, що й діди молодцями поставали…

– І ви теж, пане Савичу?

– І я теж. Бо і я удостоївся напитись із золотого глека.

— Цей ваш сон апокрифічний, — сказав я. — Та сила, що його вам наслала, забула про пророцтво святого писання. Страшне має бути друге пришестя месії, і не любов і не світло він сіятиме, а судитиме.