Хлопці полізли на піч, а я втер очі.

— Цілий скарб у мене цей Тимофій. Я його не часто посилаю й просити, боюся, що дізнаються пани і відставлять хлопця у Глухів. Ви, пане канцеляристо, теж не хваліться: надто хирлявий він і не витримає північних холодів.

Я знав, про що йдеться: нещодавно в канцелярію прийшов гетьманський універсал: знову набирали хлопчиків у царську капелу.

— Що ж гадаєте з ним зробити? — спитав я.

— А те, що зробили б і ви, — сказав Савич, всміхаючись. — Вивчу його, скільки зможу, а тоді хай іде в нашу alma mater, antiquo modo.

Сонце стало на вечірньому прузі і зазирнуло раптом через горішні шибки в убогу хатину, добре її освітивши. Я побачив вмиротворене й напрочуд лагідне обличчя Стефана Савича, оторочене звідусіль сивим сріблястим волоссям.

— Вже вечір, пане канцеляристо, — сказав дяк, — а нас з вами запрошено до В'юцки.

Засміявся тихо й подивився на мене лукаво. Я підтримав його сміх і зирнув на нього так само хитро: попри всі мудрування світові, є ще одна велика пристрасть, що рівняє розумного й дурного, бідного й багатого. Це те, що продовжує і творить життя на землі — любов. Однак, встаючи з-за столу, я не міг не позирнути ще раз у бік печі, з якої виглядало вже сміливіше троє дитячих облич, і не подумати, чи той хлопчак, котрий співав Лідії Левайді, часом не Тимофій?

7

— Ну, то що, пане дяче, — зустріла нас В'юцка, — радієте, що можете на дурничку поживитись?

— Радію, В'юцко, — відгукнувся Савич. — Бо одне діло просто поживитись, а друге — живитись, дивлячись у ваші очі.

В'юцка засміялася вдоволено.

— Старий ви вже, а ласі до очей!

— Старий я тілом, а не серцем, В'юцко. Та й тілом не старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на обличчі, — він потріпав свою сиву бороду.

— Був би парубок, та порохно сиплеться, — трохи зажорстоко сказала В'юцка. — Вточити вам запіканки?

— Звісно, запіканки, В'юцко, — сказав я. В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, видимо знаючи, що ми дивимось услід.

— А ви не співаєте, пане канцеляристо? — спитав дяк.

— Люблю слухати, — сказав я.

— А я співатиму. Коли співаю, не така В'юцка до мене немилосердна.

Він підморгнув, але мені здалося, що його веселість не зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку, затамовану серйозність — певне, чекав нагоди продовжити нашу розмову.

В'юцка принесла поставець, тоді присіла боком на лаву і подивилася на мене впритул.

— З'явилася так раптово, пане канцеляристо, — сказала. — Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися, що знайшли собі в дяку приятеля.

— Що ж тут дивного?

— А те, що ви пан, а дяк бідніший за найбіднішого.

— Чуєте, пане дяче? — сказав я латиною. — Ця жінка теж не знає, що таке душевна спорідненість.

— Ця жінка мислить, як юрба, — відповів мені латиною дяк.

— Бачите, В'юцко, — сказав я, усміхаючись. — Умію говорити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.

— Ах, ця мені жебрацька мова! — махнула рукою В'юцка.

— Пане дяче! — вигукнув я. — Вона зве божественну латину жебрацькою мовою!

— О часи, о звичаї! — засміявся дяк. — У наш брутальний вік тільки те, що можна помацати, набирає ціни.

— Знову ви говорите не так, як люди, — трохи розсердилася В'юцка. — Смієтеся з мене?

— Хіба можна з вас кпити, В'юцко? — сказав зі щирою шанобою дяк. — Божественна ви, незрівнянна чарівниця! В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що В'юцка залилась червінцем.

— Фі, пане дяче! — махнула рукою. — Посоромилися б сторонньої людини!..

— Це я стороння людина? — спитав, придивляючись до них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими двома глибший зв'язок, ніж видавалося.

В'юцка засміялася.

— Правду кажете, пане канцеляристо, — сказала вона. — В мене тут нема сторонніх людей!

— Випийте з нами, В'юцко, — сказав я, накладаючи долоню на її руку. — Скоро пан дяк співати почне, то веселіше вам буде.

— Я сьогодні не співатиму, В'юцко, — сказав дяк. — Важкий став від випитого і з'їдженого. Цілий тиждень не приходитиму до вас і не надокучатиму.

— Ви б частіше приїздили, пане канцеляристо, — вколола його В'юцка. — Бо я таки подам на пана дяка в суд, і той відпише мені все його добро…

— А звісно, звісно, — сказав добродушно дяк. — Всю мою худобу… А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де воші відгодовують такі, як вівці.

– І що з них роблять, пане дяче? — вигукнула захоплено В'юцка.

— Луплять шкуру і шиють жіночі рукавички.

— Б-р-р! — здригнулася В'юцка. — Вигадуєте казна-що! Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі таки не були веселі, начебто В'юцка, відійшовши, забрала з собою і його сміх.

— Все у мене розпитуєте, пане канцеляристо, — сказав він. — А чи дозволите й мені дещо запитати?

— Таж звісно, пане дяче.

— Ходять дивні чутки, та й того разу я питав у вас про це… Кажуть, що з'явивсь у наших краях чоловік, що месією себе називає. Чи не було урядового підтвердження тим чуткам?

— Таки було, пане дяче, — сказав я. — Був про те гетьманський універсал.

– І що ж там говорилося? — начебто знехотя спитав дяк.

— Що самозванець і злочинець він, і велілося, де з'явиться, заарештувати й приставити негайно у військову канцелярію.

Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив, що обличчя його надуміру серйозне.

— Звісно, звісно, — сказав він. — Так воно бувало завжди…

8

Я хотів сповістити і про другий присланий до нас щодо псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом дивний здогад: в голові моїй ураз зв'язалися нитки, що жили в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик Тимофій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи інакше Дядечко, та страшна й така неправдоподібна історія про Петра-Юстина, списана з давнього якогось манускрипта й тільки прикладена до нашої землі, — чи так випадково все це з'явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам мені сказав, що все у світі повторюється, і повторюються історії, що їх переживає людство у віках. Він сам мені сказав, що його найбільше цікавить той, хто приходить урятувати цей світ чи прояснити його загадкову всесвітню Голову. Я начебто повернув до себе всю ту нашу розмову, що відбувалась у школі, і почув розсудливий і твердий Савичів голос. «Бо тільки він з'являється, — сказав він, — з'являється і той, котрий готує світлому загладу». — «Той, що зрадить його?» — спитав тоді я. «Саме так! — відповів твердо дяк. — Той, хто принесе світлому смерть!»

Я сидів, вражений цим незвичайним відкриттям, і в мене на вустах завмерли слова про той другий гетьманський універсал. Тим більше, що вже поверталась із повним поставцем В'юцка, і дяк знову цвів до неї захопленим усміхом. Вискочив з-за столу, схопив раптом В'юцку за руки, і прокрутилися вони кілька разів у танці.

— Стривайте, — сказала вона, сміючись. — Я запіканку поставлю.

Вона подала мені поставець і взялась у боки. Дяк заспівав:

В'юцка підхопила мелодію і пішла в спокійному, розважному танці. Я вперше почув, як вони співають: два сильні й гарні голоси, які, певне, не раз співали разом. Дяк вторив В'юцці, вони вдаряли зальотно ногою, а тоді присували ту ногу, що виступала до кроку зальотного.

В'юцка наче сполошилась і пішла з приступом, кружальцем і з угинанням та схрещуванням ніг. Танцювала, наступаючи на Савича постаттю чи ж боками, повернулася лівим боком і помахувала правою рукою, начебто виписувала вісімку. Друга рука була оперта в бік або ж лягала на намисто. Дяк танцював біля шинкарки, вторячи її рухам, зрештою він махнув рукою.