Хома Біда саме з'являв, як швець суче дратву, він похитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

— Хто не танцює, дає звідного, — сказав не встаючи Хома Біда.

— Я танцюю, — сказав тонким, жіночим голосом господар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, приплескуючи руками.

— А ви, пане канцеляристе?

— Даю звідного, — сказав я і махнув В'юцці, яка йшла з повним поставцем. — Дайте йому, В'юцко, звідного.

В'юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчувався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається, покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів, чому він так охоче упосліджується перед нею і чому складає піднесені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був складати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними віддати гарного, святого трепету, що його відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В'юцка йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

— Співайте, пане дяче, співайте! — гукнув Хома Біда.

— Потанцюйте, трохи згагу собі погашу, — обізвався добродушно дяк.

— Вже починають дуріти, — сказала тихо В'юцка, ставлячи поставця. — Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли. Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився В'юцці в очі і всміхався на все лице.

— Не боїтеся, пане канцеляристо? — смикнула вона плечем. — Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив, що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені до мене обличчями і відверто дивляться.

— А ви таки не хочете з нами танцювать? — спитав, зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким прискоком.

— Хто сказав, що не хочу? — мовив я, встаючи. — Ану заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихилясами по колу, а потім просто.

— Чогось шукаєте в наших краях? — спитав, наближаючись до мене, Хома Біда.

— Навідав пана дяка, свого приятеля, — відповів я, коли ми зблизилися знову.

– І тільки, пане канцеляристо? — спитав Хома, наближаючись до мене втрете.

– І тільки, Хомо.

— Ну дивіться, — хмикнув недобре Хома. — Дивіться, щоб біди з того не вийшло.

— Не вийде, — сказав я. — Досить того, що ти сам собі Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота: здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, задовольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на одній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, прибиваючи колки чи витягаючи гвіздки.

— Добре танцюєте, пане канцеляристо! — вигукнув Хома і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми, а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була чомусь стурбована.

— А з мене досить! — сказав раптом Стефан Савич, обриваючи спів. — Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В'юцка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько світячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.

— Так швидко йдете, пане дяче? — спитав немов із жалем Хома Біда. — Добрий голос маєте, і славно нам під нього танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я, втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись до нападу ззаду.

— Доброї вам погулянки, люди! — сказав, виправдовуючи свій поворот голови.

— Ходіть здорові! — сказала В'юцка, і її дзвінкий, ніжний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

5

Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця, і я, щоб не топтатись по багнюці, скочив верхи.

— Залазьте і ви, пане дяче, — запропонував я. — Втопитесь у багні.

Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене за спиною.

— Щось сталося, пане Савичу? — спитав я, коли ми рушили.

— А що мало б статися? — обізвався неохоче дяк.

— Але щось-таки сталося?

— Хлопці перепили, — так само неохоче сказав дяк, — і скоро дуріти почнуть…

Ми їхали якийсь час мовчки.

— Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе, — сказав нарешті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля, були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пряною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.

«Ці люди в шинку, — подумав я, — хочуть простого: зрозуміти, чому я тут». Людина може мати тільки одне місце, де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритульним і мандрованим — вони ж бо, як той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не здивується, — тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж інші — на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та дітей, до книг чи до власної винниці — все в світі має улягати до місць заздалегідь призначених.

— А все-таки вас цікавить той убитий, — сказав після довгої мовчанки Савич.

— Звісно, цікавить, пане Стефане, — сказав я щиро. — І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте, минуло стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його приятель, пам'ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не повернувся.

— Що ж вас у тому цікавить? — спитав досить сухо дяк.

— Чи може людина бути настільки самотня, що стає наче трава? — спитав я гаряче. — Невже людина — як комаха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її чи вирвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?

— Може бути й так, — відказав помірно дяк.

— Оце я й хотів довідатися… Чи є така міра самотності?

— Такої міри нема, — сказав дяк. — Хіба не відчуваєте: він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій тривозі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих людей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його тут, а може, ще в якихось людях…

— Оці слова я й хотів від вас почути, — сказав я зворушено. — І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запитаюся?

— Коли це не урядовий інтерес. — Мені здалося, що Стефан Савич усміхнувся за спиною.

— Звісно, не урядовий, — мовив швидко я. — Ота історія про Петра-Юстина з вашої «Книжиці», що воно таке, пане дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

— Казка, пане канцеляристе, — сказав після паузи. — Хіба ви того не розібрали?

— Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки пристосована до нашого життя.

— То що ж ви хочете запитати?

— Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозвучав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму школу, і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив'язав його до стовпця.

— Щось негаразд у вас запитався, пане дяче? — мовив, коли Савич повернувся до мене лицем.

— Чому негаразд, — відповів дяк з усмішкою. — Бачите, пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія. Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього, як його?

— Гайдученка.

— Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшукав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання. По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з великими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевішеними через плече.