Аж головою струснув, щоб позбутися того потягу — все-таки розладнював мене й обезволював, я вже не дивився на поля, а тільки на роз'їжджену, лискучу під сонцем дорогу. Маю ще побачитись із Стефаном Савичем, а відтак і з В'юцкою — в мене тут чимало справ. Хочу не відновити, а згасити свою тривогу, а для цього мені треба зустріти людину, яка зрозуміє і розділить її. Не злегковажить і не відмахнеться, адже людина, скажу я їй, все-таки не трава! Людина має у світі не одне своє подобенство, і саме ці подобенства й складають повну людину. Так, людина складається з десятка інших людей, і вмирають вони у ній, здається, поступово. Через це зайве говорити, що смерть приходить раптово. Вона поселяється у нас із першим нашим криком, коли виходимо з материнського лона, і живе, доки нас не звоює. Але і воювати вона мастак. Забирає один за одним подобенства певної людини, а відтак забирає її усю. Я, здається, знав: одне з моїх подобенств таки справді загинуло в цьому краї…

Їхав слизькою, лискучою стежкою, і мені здавалося, що побіч пливуть мої відбитки. Можливо, всі вони — той-таки Петро утеклий, і ідуть побіч; два з одного, а два з другого боку, дивлячись не перед собою, а під ноги. Чекають, чи не спіткнеться їхній кінь і чи не стане це для них лихим звіщенням.

Хитаюся на коні, бо очі мої майже заплющено. Туга колише мене, ведучи поміж червоно-синіх піль. Починаю навіть боятися, що таки не виїду з них, бо цього боявсь у світі кожен Петро устеклий.

2

Але ні, онде хати Рудівки. Кінь мій без спонуки пішов веселіше. Я відчув легке хвилювання, начебто в цьому селі мало вирішитися щось конче для мене важливе. Перший, кого побачив, був Наумець, чорний, як жук, з великою кучерявою головою і кривими ногами вершника. Стояв біля хати й байдуже дививсь у мій бік. Я привітався, але він кивнув мені, як незнайомому, відвернувсь і задивився у бік зворотний.

Багно на вулиці стояло непролазне, і я спрямував коня попідтинню. Соковито чмокало під копитами, посеред вулиці розливалася широка калабаня, в якій плавали качки. Глухло безвітря, і ніжно пригрівало сонце.

Назустріч мені йшов височезний чолов'яга. Високо підіймав ноги, вириваючи їх з болота, і через те скидався на чорногуза. Я впізнав і цього чоловіка — був то стадник значкового товариша Нестора Федоровича Лук'ян Кнуренко. Він побачив мене і заклав руку за потилицю, шкрябаючись.

— Знову до нас, пане канцеляристе? — спитав неквапно. — Але в нас, здається, нікого не вбито.

— Чи мушу приїжджати, коли когось убито?

— А звісно, — сказав Кнуренко і сплюнув у багно. Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету своєї подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож заблищав до нього зубами і проїхав мимо — до мене ж повернулося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване рудуватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно стовбичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю дорогою тільки тоді, коли зникну з його визору.

Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко таки стояв. Затоплений ледве не по коліна в багно, і через те здавалося, що він на потворно коротких ногах.

Але я вже завернув на іншу вулицю і побачив віддалік школу. Хата була перекособочена, а вікна наполовину закладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив рудаві зірчасті плями на стінах біля дверей — від того хата була начебто значена. Я під'їхав під самий ганок і зістрибнув із коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув знайомі двері. Вони розчинились із розпачливим рипом.

Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили нічого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: були то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До сутінку.

— Це ви, пане канцеляристе? — почув я з кутка голос Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому напрямку.

— Та вже ж, пане Стефане, — сказав я. — Привіз вам «Книжицю»…

Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки, за столом, і перелякано повитріщалися на мене.

— Сам бог вас привів, пане канцеляристо, — сказав дяк. — Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця з підтрубної криниці лиха того не гоїть…

— Купили б чогось пожитнішого, — сказав я весело.

— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у голові Стефан Савич. — Ідіть, хлопці, додому, — повернувся він до школярів.

Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, порозкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.

— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив уже голосніше. Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зирнув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромислом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби: дивно, що вона мене уздріла. «Чи не ти це. Жінко з цвіту?» — мимохіть подумав.

— Щось цікаве побачили? — спитав за спиною дяк. Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною стояв майже сивий старчик.

— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув я. — Так постаріли за півтора місяця!

— Спрага мене мучить, пане канцеляристе, — сказав сумно дяк, сідаючи на лаву. — Непогамовна спрага!..

3

І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню через багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького і Петра Гайдученка.

— Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? — спитав дяк. — А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою, здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

— Бо кінця тоді не дошукалися, — сказав Стефан.

— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.

— Маю на увазі причину, — сказав з легенькою всмішкою Савич. — А ви з паном наказним нічого таки не вияснили.

— Чи всі історії ясні? — мовив я. — Зрештою, її вже у міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось інше непокоїть…

Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:

— Маєте таке велике урядове старання?

— Не про старання тут ідеться, — поморщився я. — Лишаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене навідують. Про життя і світ, про існування наше й буття…

– Існуємо, бо мусимо, — сказав Савич.

— Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче, все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й будуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно, пане дяче: махне птах крилом — і ми тільки грудка землі? Що воно, пане дяче, — ми грудка землі, а світ, як був, так і залишається!

— Ви забули про казку, — мовив спокійно Стефан Савич. — Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе…

— Високе? — вигукнув розпачливо я. — Що високе побачили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прізвища його не взнав!

— Високе в нашій душі, — якось ліниво відказав Савич. Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чобота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.

— То чи ж те високе має губитися навік, чи якось проливається у світ? — спитав я.

— Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які, в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте добро.

— Дивне говорите, пане дяче!..

— Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане канцеляристо, людське існування не може мірятися найпростішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона складається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єднаються в одну велику світову голову.

— Ви філософ, пане дяче!

— А хіба я не згадував вам про свої філософські трактати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз, пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої спраги, — він засміявся легковажно і підморгнув мені.