— Досить, синку, досить! — таки заридала вона і притиснула раптом ту чудову голівку до м'яких і повних грудей. Хлопченя замовкло в тих обіймах, як горобеня зіщулившись, тільки чмихало вряди-годи носом, наче й собі плакало.

— Я вам, тітко, можу й віршу проказати, — сказав він. — Це буде веселіше.

— Не треба мені вірші, синку, — сказала вона, відчуваючи трем у всьому тілі. — Я тобі й так дам усього, аби доніс. Зробиш мені тільки одну послугу…

Метнулась у сусідній покій і винесла звідти шкіряний капшук.

— Чи ти вмієш читати, хлопче? — спитала строго.

— Звісно, вмію, — сказало хлопченя. — На те і живу я в школі.

— Тоді прочитай мені це! — сказала нервово і висмикнула з торбинки аркушик паперу, ретельно складений навпіл.

Хлопець узяв неквапно папір, розгорнув і розгладив, тоді зиркнув і прокашлявся, відтак подивився на несподівано розхвильовану господиню, і його голосок дзвінко зазвучав у порожнім домі:

— Юстин, Симона і Лідії Левайдів син. Упокоївся немовлям. Прийми, боже, його на своє поле!

Хлопець звів очі, щоб подивитися, чи сподобалося господині його читання, але уздрів, що вона біла-біла, що хапає розтуленим ротом повітря і махає навіщось рукою. Він позадкував до дверей, а що та біла, страшна постать раптово ступнула до нього, простягаючи руку з розчепіреними пальцями, перелякано кинув на землю папір і чкурнув надвір, де ледве втік від собак, що з лютим гавкотом кинулися на нього.

11

Тоді вдарила Лідія Левайда себе в груди й завила, як поранений звір, впала на коліна, аж кров із них бризнула, і стукнула лобом об долівку. Знову гатила себе в груди і дряпала нігтями долівку, здираючи їх до крові. З перекривленого рота почали вириватися зойки, перемішані з хрипкими викриками.

— О нещасна моя годино! — кричала вона в порожнечу. — О світе мій мізерний! Мати моя, чом ти мене самую не стратила, коли мя на цей світ мізерний народила!

І знову вила, як поранена вовчиця, і роздерла собі кривавими нігтями лице.

— О нещасливий сину мій Юстине! — волала. — Чом на все злеє ти народився?! Чом невинно ти проклятий, як і я, і твій безневинний отець!

Не бачила, що і небо над її хатою засурмилося й потемніло — важка, аж чорна, хмара виростала серед неба, як велетенський потворний гриб. Шалений вітер зірвався, і пробіг через степ, і вдарив у розверсті Левайдині двері, гримнувши ними. Зарипіли натужно незачинені ворота, а собаки перелякано забилися під ганок. І завили вони вже обидва, а вітер закрутився шалено на подвір'ї, підхопив вихором злякану курку, зметнув нею, аж закричала дико, і поніс у чорне й навальне небо.

— Боже, не робили ми нічого злого в світі! — кричала в хаті, рвучи на собі волосся, Лідія. — І невинні ми, і таке лихо впало на нас! Вдар, і розбий мене, і розвій по землі, щоб і сліду від мене не лишилося!

Вітер розхитував ворота, і вони жалібно вискотіли на завісах, вихор догнав воза у степу і збив з Петра шапку. І та шапка погналася землею, як перекотиполе, доки не зникла зовсім з очей. Мовчки дивився холодним сталевим поглядом у почорнілий степ Петро, і хоч вітер рвав, викорчовував волосся, мертве й нерушне було його обличчя. Несамохіть обернувся в той бік, де стояв хутір, і наче щось шепнуло йому до серця, але серце не почуло того шепоту. Коні заіржали і кинулись учвал, а він ще й віжками змахнув і свиснув пугою…

Лідія товкла закривавленим чолом об долівку, вже тільки стогнала, і ревла, і прихлипувала, і поливала діл слізьми, намисто розкотилося по хаті згустками крові. Відтак не стало в неї сили, і впала вона, трусячись від ридання і покрикуючи щось у землю, яка мовчки гасила ті слова.

Вітер знову кинувся на садибу і вдарив ворітьми так, що потріскалися вздовж дошки, а дах із повітки було зметено одним помахом. Загелгали там гуси, і закричали кури, а вітер вимітав їх одне по одному і виносив у степ. Летіли, вони розкудланими клаптями, вдарялись у суху й тверду землю і розбивалися на плесканці.

Вила тривожно худоба, Іван Нечерда поспішливо гасав біля череди в полі, махаючи пугою, щоб встигнути загнати її в загорожу. Впав раптом град і почав цвьохати по тугих коров'ячих спинах. До Івана біг Петро, розхристаний і простоволосий, і вони почали вже разом заганяти худобу — загорожа була під прикриттям горба.

— Зроду-віку не бачив такої грози! — закричав Іван Нечерда і, пригнувшись, побіг до куреня.

Вскочили туди, оббиті по всьому тілу градом, і мимовільно притислися один до одного, як брати, затремтівши.

Лив дощ, здавалося, впала з неба водяна стіна, і від того рознісся навкруг глухий гул. Бриніли, туго натягнені між землею й небом, дощові струмені і з ляскотом розбивались об тверду землю. Худоба вже перестала натужно ревіти, а покірно підставляла під струмені спини. Десь далеко закричав птах, наче топивсь і сподівався, що хтось прийде до нього і врятує.

Петро скидав сорочку.

— Покупаємося, — сказав, безгучно сміючись, — Цілий світ тепер річка, ха-ха!

Рвонув очкура і вистрибнув просто в струмені. Іван роздягався й собі.

— Стривай! — закричав він.

Помчав з реготом за Петром, і той так само з реготом утікав. Посковзнувсь і покотився з горба, обмащуючись в болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли вони один за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на тілі світлі смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з прилиплим до голови волоссям, рот його кругле розтулявся, а очі несамовито блищали.

— Га-га-гаї — горлав він. — Не спіймаєш, чортова болячко!

— Спіймаю! — кричав Іван і кидався несамовито за Петром.

Вони мчали по калюжах, які поналивалися серед трави, розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той гримав об землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і знову бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо, осяюючи їхні обличчя з виряченими очима та розверстими ротами. Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його посковзнулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді Петро крутнувся дзигою і сів верхи на розпластаного приятеля.

— Ну, хто кого? — спитав він, заламуючи Іванові руки за спину.

— Пусти! — загорлав Іван. — Пусти, бо болить!

Петро відпустив приятеля, і той, влучивши мент, вислизнув з-під Петра і навалився згори на нього — дощ ще густіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних. Тоді Іван схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.

— Га-га-га! — засміявся на всю горлянку. — Га-га-га! Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому, підставляючи плечі під дощ.

— Ану, давай, хто кого поборе, — скочив на рівні Петро. Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши руки, той скочив і собі, і вони почали помалу наближатися один до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і, схопившись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника до землі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами, зверху лив і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони попадали в багнюку і ворочалися там, насідаючи, — Петро на Івана чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі й лискучі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи нога чи плече. Інколи з'являлося перекошене чорне обличчя з розтуленим ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка, чути було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них розвертався й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.

12

Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно, черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря прочистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені навстіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до них підтюпцем.

Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.

Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.