«Він гарний», — думала, але це нічого не пояснювало. Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її почуття щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так несподівано було вбито її Симона.

«Ось він, убивця мого чоловіка, невинний, як дитина, і жалю гідний, — думала вона. — Навіщо з'явився тут, у нас, і чому приніс нещастя?»

Але не відчувала відрази до нього. Швидше навпаки: було б їй прикро, щоб покинув їх назавжди.

«Таке чудне твориться», — подумала вона і аж головою струснула. Тоді подивилася на Знайду і здригнулася: зоріли на неї блакитним холодом двоє напружених очей.

— Ще підсипати? — спитала, а що мовчав, узяла миску й досипала.

Мовчки взяв ложку і знову заходився їсти з тою-таки пожадливістю й поспішністю.

— Виголодавсь у степу? — сказала співчутливо.

— Я завжди так їм, — озвався він.

— Отож до роботи добрий, — всміхнулася жінка. — То перейдеш у господу чи лишишся в полі?

Знову поставив супроти неї блакитні шматки криги.

— Чого дивишся? — сказала з викликом. Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина, усмішка і скривила гарного рота.

— Дивно мені, — сказав, відводячи очі.

— Що тобі дивно?

— Такі добрі ви до мене, — мовив.

Не могла спокійно на нього дивитися і почала вдавати, що порається по господарству. Але на обличчі самі від себе з'явилися раптом непрохані сльози — відчулася, що стала зовсім безпомічна.

9

Вранці вона побачила, що сорочка на ньому брудна й подерта.

— Скинь, свіжу дам, — сказала вона.

— Дивне щось мені снилося, — мовив він, стягуючи сорочку. — Що я малий, а ви велика…

— Нічого дивного, — сказала вона. — Старша я від тебе… Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то одежа чоловікова.

— Незручно мені одежу вашого чоловіка вдягати, — мовив він.

— То гнити їй через те? — відказала жінка і раптом стала строга. — Крім того, не винуватий ти. Коли б винуватий був, не допустила б тебе в двір.

Він стояв перед нею, темний, жилавий, з густо зарослими грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна торбинка.

— А це що в тебе? — спитала, дивлячись на ту торбину.

— Якісь папери, — сказав байдуже.

— Що за папери?

— А чи вмію я прочитати? Той чоловік, що виростив мене, знайшов їх при мені, немовляті…

— Дай подивлюся, — сказала вона з цікавістю.

— Вмієте читати?

— Не вмію, — відповіла, чуючи, що хвилюється. — От Симон, той грамотний був…

— Симон тепер не прочитає, — сказав він.

— Чому ж носиш їх з собою?

— Бо нема де подіти.

— Давай покладу їх у себе, — запропонувала вона. Безмовно зняв торбинку з тіла й віддав.

— Можна подивлюся? — спитала господиня. Стенув байдуже плечима й почав натягати на себе свіжу сорочку.

Розпустила шнурка й засунула в торбину пальці. Намацала паперину, але чомусь перестрашилася.

— Ні, — сказала вона, — навіщо мені те дивитися, коли не можу прочитати? Іди попорай худобу…

Зирнув на неї спідлоба, вколовши сталевим поглядом, і слухняно пішов із хати.

Хотіла побути сама. Так дивно почувала себе: якась млість у тілі з'явилася, щось її хвилювало й мучило. Може, учинила нерозважно, подумала, що залишає цього дивного хлопця в господі, — адже живе сама! Може, треба було б їй ліпше найняти наймичку, а цей хай іде у степ. Їй стало душно, аж схопилася рукою за коралі. Намисто на шиї раптом розпалося. Посипалося на підлогу червоне каміння, і вона аж здригнулася: здалося, що то розкрапана кров. Відклала торбинку набік і кинулася збирати, а коли назбирала повну жменю, відчула в тілі ще більшу слабкість. Сіла на лаву, тримаючи у стиснутій руці коралі, й відчувала, що обличчя ні паленіє. Дивний, слизький страх почав уповзати в неї. Не розуміла, звідки йде і чому, але їй захотілося раптом утекти із власного обійстя.

Сиділа принишкло, стискаючи коралини. Ще не знала, звідки воно йде, але глибоко в собі таки відчувала тривогу. Здавалося, тонкий, гострий промінь прошпилив її й почав освітлювати занедбані закамарки мозку. Хто зна, чому освітився саме той кутик, якого не освітлювала ніколи. Згадала дитя, яке в них померло ще на початку її з Симоном шлюбу; вирісши, було б таке, як цей хлопець.

— Йому було б двадцять років, — прошепотіла вона і раптом розсердилася сама на себе. Які дурниці верзуться, казна-що! Симон сам витесав човника й сам його засмолив. Вона несла того човника на руках. Чи клав Симон туди якийсь папір? Не могла згадати, бо й не до паперів їй тоді було.

Знову здивувалася, що западають їй у голові такі думки. Ні, їй, очевидно, не можна лишати його при господі! «Господи, — застогнала вона, — чому мені так тяжко?»

10

Петро поїхав відставити воза й коня до отари й сповістити Івану Нечерді, що господиня забирає його до послуги у двір. Перед від'їздом він попорав худобу й викидав із хліва гній. Потім він снідав, намагаючись не дивитися на господиню: була вона якась стривожена й насторожена. Обережно почала розпитувати його про колишнє життя, і він неохоче відповідав: їжа сьогодні йому не смакувала. Зрештою, втупив у неї сталеві палкі очі, бо помітив і вона також намагається на нього не дивитися.

— То, може б, я того, — сказав, — залишився в степу?

— Побудеш, поки не найму собі нового наймита, — сухо відказала жінка.

Вона провела його до воріт. Тихо заскавулів на дворі старший пес, і вона згадала, що не погодувала їх сьогодні. Винесла недоїдки борщу, але старший пес не доторкнувся до їжі. Молодший, навпаки, втрощив усе охоче і почав лізти до неї. Відігнала його, притупнувши ногою, і знову кинулася у хату — їй треба було сьогодні замісити ще й хліб. Моталася з одного краю двору до іншого, збирала яйця, місила діжу і спершу не почула тихого стуку. Відтак загавкав молодший пес, і вона вибігла із замащеними в тісті руками до воріт. Відчинила віконечко і побачила проти себе малого чорнявого підлітка з великими очима на сухенькому обличчі, через плече йому перетягувалися порожні торби.

— Що хочеш? — спитала вона.

— Я зі школи, — сказав хлопчик, дивлячись на неї прегарними оченятами. — Може б, я вам проказав віршу чи заспівав?

Вона блиснула зубами і відчинила. Собаки з голосним гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх так владно й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли під повіткою.

– Іди в хату, я тебе нагодую, — сказала вона.

— А собаки мене не чіпатимуть? — перестрашено спитало хлопченя і несміливо рушило по стежці. Дивлячись на його чорне, розсипане по голові волосся, мимовільно подумала Лідулька: щось таки повертається до неї з минулого.

— То вам заспівати чи віршу проказати? — спитало хлопченя.

— Поспіваєш, — сказала жінка. — А чи ти не сирота, що ходиш по підворіттях?

— Сирота, тітко, — сказав хлопець поважно. — Живу я у школі разом з паном дяком. Вони оце мене й посилають роздобути харчу…

— Скільки ти його донесеш, такий мізерний? — затурбувалася вона.

— Те, що дають, неважке, — мовив хлопець. Він стояв уже в хаті, і його обличчя зробилося урочисте й серйозне, а оченята натхненно заблищали.

— Почекай, не співай, — сказала вона. — Я тебе спершу нагодую.

Він звів на неї поважні чорні очі, і їй здалося, що вона десь бачила малого.

— Я, тітко, спершу таки заспіваю, — сказав, — Голодному спів лучче з горла виходить.

І він заспівав псальму, тоненько й печально, невідривне дивлячись на господиню, і його прегарні очі при цьому плакали без сліз, а голосок дзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого вона у світі не бачила. І сколихнулася в її грудях велика й солона хвиля; слухаючи чисту, високу й чудову мелодію, той голос срібний і дивлячись в неймовірно гарні й смутні очі, відчула вона, що ось-ось не витримає, а заридає так, як не ридала ніколи в світі, як не плакала й за покійними матір'ю та чоловіком, — душа її раптом розхилилася і стала прозора й тремка, — спів впливав у неї гарячим потоком і пік її серце. Не могла відтак стримати сліз, і ті покотилися градом, а хлопець мов не помічав того, плакав піснею, й чудовими очима, і дрібним тільцем, і торбами, що, порожні, безживно похитувалися, одна на грудях, а друга на спині.