— Я так тихо підкрався, — схвильовано оповідав той, — що він і озирнутися не встиг…

Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його погрозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлопця в обличчя.

— Ти що! — схарапудився Петро. — Сказився!.. Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той аж присів.

— В'яжіте його, хлопці, — сказав хрипко Нечерда. — Він вабив свого господаря…

Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкруги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овільжила землю. Небо було покрите темними, але негустими хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити зорі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає розлазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхується з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок потопельники і виступають із води подивитися на звабний танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які тужать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього потрібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджуються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пугачі злітаються на найвище дерево у краї і починають тужливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають: сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги. В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши невизрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю, але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер принесе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кількох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні з'являється сарана, але сарана з'явилася наступного тижня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву, вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї тучилися і мали пожиток.

7

Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кілька дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та захопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків, через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через містечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним поглядом — з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міцніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи навіть, куди вона веде.

За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся, звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його, таки притримав коня.

– І конем тебе не дігнати! — сказав Іван Нечерда. Петро зиркнув на нього холодним позиром.

— Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі, — сказав Іван. — Таке сталося, сам знаєш…

Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.

— На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й господиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.

— Бо й не моя! — байдуже сказав Петро.

— А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не признав, то вже гойдався б на гілляці. Петро йшов, не стишуючи ходи.

— То не сердишся, що бив тебе тоді?

— Чого мені на тебе сердитися? — сказав Петро крізь стиснені зуби. — На себе мав би сердитися.

— Чого ж тікаєш?

— А що маю робити? — спинився Петро і зирнув на Івана, бо й той спинився… — Вертатися до господині, в якої вбив чоловіка?

— Оце ж вона й послала мене по тебе, — сказав ніяково Іван.

— Послала по мене? — здивувався Петро.

— Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті. Хай служить, як служив.

— Мені і справді нікуди йти, — сказав уже м'якше Петро.

— То вертайся. Сідай он до мене на коня і поїдемо.

— Не вмію я на конях їздити — буркнув Петро. — Я серед рибалок виріс.

Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з кишені невеличку пляшчину.

— На ось, випий, — сказав тепло.

— Не хочу я пити, — буркнув Петро. — Дияволове то пійло!

— Боже це пійло, — засміявся Іван. — Чи ти в пущі ріс, чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?

— А таки не пізнав…

— Коли кружлянеш, — мовив Іван, — все співає і самому захочеться співати…

— Горілка то співа, — похмуро сказав Петро.

— Ковтни трохи, і трава тобі заграє…

— Трава заграє, кажеш? — спитав Петро, ковтнувши. — А нехай загра!

Вони йшли, обійнявшись, а за ними ступав терплячий кінь.

— Я тобі відкрию одну таємницю, — зупинив Петра Нечерда. — Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в'яже, то й зможеш того доп'ясти…

— Стривай, — мовив Петро, насторожено прислухаючись. — Здається, вона починає співати…

— Нема чого тут слухати. Я знаю таємницю, як можна забагатіти… Я б сам це зробив, але самому на це діло не підеш… Чи, може, нічого ти не чув про крилатого коня?

— Боюсь я коней, — сказав Петро. — Дай краще послухаю, як співає трава.

— Що там трава, — махнув рукою Іван, але змовк, тільки всміхався значуще й таємниче. — Кажуть, той кінь із царських стаєнь…

Петро ж відштовхнувся від нього і, ледве переступаючи ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й хитався, довгий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив той бліде обличчя з яструбиним носом і холодні блакитні очі, від яких аж на душі маркотніло.

— Ось хрест святий! — забубонів Іван, ідучи назустріч тому блакитному вогню. — Чує моє серце: ти не простий чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки коня спіймаєш, а й самого чорта.

Він засміявся тонко, смикаючи і поводячи дрібною головою.

8

Петро привіз молоко, сир і масло, а коли господиня відчинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і не загавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й вивідчо.

— А ти, хлопче, змужнів, — сказала тихо, й вони почали переносити пожитки в комору. — Чому не з'являвся так довго на очі?

— Винуватий перед вами, — спокійно сказав Петро, кладучи на плече бочечку з маслом.

— Винуватий не ти, а мій покійний, — зітхнула Лідулька. — Стеріг ти наше добро по правді.

Вони мовчки працювали, і видно було, що господиня хоче щось сказати більше.

— Чи добре тобі в полі? — спитала нарешті. Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але нічого не сказав.

— Подумалося мені: чи не забрати тебе до господи, — сказала трохи натужно. — Важко мені тут без чоловічих рук.

— Як велите, — відповів він.

— На тебе, бач, і собаки не гавкають, — засміялася господиня і заблищала очима. — За свого приймають…

— Собаки на мене не гавкають, — сказав він неохоче, — бо бояться мене…

Пси і справді забрались із двору, і господиня здивовано озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось похололо їй усередині, але вона знову невимушене засміялася.

— Таке скажеш. Іди поїси, бо той Нечерда до жінки їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш…

— Варю собі куліш, — сказав він. — А ще є молоко, масло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу. Наловлю риби — юшку варимо.

Говорив це сухим, прохриплим голосом, ідучи за господинею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями. Повернула голову і сказала з-за плеча:

— А в господу риби не приніс! Був би добрий: і собі б наловив, і про господарів не забув би.

— Не любив господар риби, — сказав невиразно.

— Вже півтора місяця, як господаря нема, — мовила вона.

— Не хотілось на очі налазити, — буркнув ніяково.

— А тепер схотів?

— Довелося. Корова телитися мала…

Насипала борщу і дивилася, як він їсть. І знову все повторилося, як і першого разу: їв борщ з нелюдською жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при тому таке напружене його обличчя, і так ходили жовна, що знову відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще відгукнулось у ній — біль приспалий і дивний. Подумала, що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту балачку.