— Місце для вас є, — сказав він, чітко карбуючи слова, — і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти й государю.

— Радий старатися! — з готовністю відказав я, а що голос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не зашкодило.

Після того правитель канцелярії обдивився мене не без інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іронічній усмішці.

— Дивне у вас прізвище, — сказав. — Сатановський — це щось начебто від сатани?..

— Прізвище мого діда, — смиренно пояснив я, — було Сотановський, од малоросійського слова «сотати», що значить «мотать». Той самий дід, пристосовуючись до великоросійської вимови, змінив «о» на «а».

На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той його напад зі смиренною покірливістю.

— Потішили мене, — нарешті сказав правитель канцелярії. — Ідіть оформляйте папери.

Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчинив те, на що був мастак — розчинився перед його очима і щез.

Натомість опинився в кімнаті іншій, уже меншій, навпроти людини, що сиділа за меншим столом, — помічник правителя канцелярії був нижчий і мізерніший за свого принципала, але так само мав закучерявлене волосся, тільки з тою відміною, що чуб його був не накладний, а справжній. Не помітив моєї появи, бо глибокодумно писав: либонь, заходячи, мені треба було сильніше гримнути дверима. Отож я стояв перед помічником начальника стовпом й витріщав очі — мої зусилля, зрештою, були марні: чоловік писав так захоплено й самозаглиблено, ніби мав од своєї роботи немалу втіху. Це була людина нова в канцелярії правителя, і я не знав про неї нічого, хіба те, що переведений сюди з провінції. Я кашлянув, але надто тихо, бо чоловік і вусом не моргнув. Тоді кашлянув голосніше, раз, другий і третій. Помічник начальника скинув на мене очима, але рука його не переставала писати. Тоді я віддав найчемнішого поклона, але, здається, трохи з тим припізнився — помічник правителя знову зорив у свої папери в той час, як рука його писала. Я довго стояв насупроти столу, і в мене вже почали заклякати ноги, отож не проти я був би пройтися кімнатою, але не осмілився на таку зухвалість, а тільки трохи зсунувся вліворуч, а тоді праворуч — створював видимість маятника, щоб хоч так звернути на себе увагу. Обличчя помічника було залито натхненним спокоєм, а перо енергійно порипувало, він швидко списував аркуша, а що під ним лежала ще ціла стопа, я з жахом подумав, що мені, можливо, доведеться стояти тут до кінця робочого дня. Але, на щастя, він закінчив писати вже на четвертому аркуші, відклав списане набік і почав перебирати папери. Тоді я тремтливим фальцетом сповістив, від кого мене прислано, і наділив нашого спільного принципала всіма титулами та ще й іменням-по батькові. Відповіді не було, натомість суха, неприродно біла рука помічника правителя знову потяглася до пера, а за мить воно знову порипувало, в той час, як на обличчя чиновника лягли мир і задоволення. Я був уражений, тож стояв стовпом, не маючи в голові ані думки, в тілі — жодного бажання; згодився задерев'яніти перед цим чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на підлогу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елементарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть і з'явитися сюди завтра.

Мене зупинив покрик — щось схоже на вороняче каркання:

— Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба? Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

— Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас його високоблагородіє…

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище правителя канцелярії.

— Призначаєтесь учителем у Житомирську гімназію! — каркнув помічник.

— Сподіваюся, старшим учителем? — чемно схилив я голову. — Якого предмету і з якою платнею?

Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викопною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені, зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імператора й правителя, бакенбарди — був він саме здивування й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився холодний прикрий смішець:

— Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші таких не призначають. А предмет — який випаде і який призначить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?

Викидував ці слова, наче випльовував насіння, — звуки дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши цим помічника правителя.

Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліпше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбільше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнювати. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував я оте писання, нині згоріле. «Ну й ну, — потирав я руки, — ось які ви добренькі, кат би вас пожер!» Входило тоді в мене замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу усмішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина — буду такий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.

Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа Потоцького та його жінку — цю історію я саме досліджував. Вона не встигла увійти до моєї спаленої «Чорної книги», хоч було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб. Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває генерал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки вчора довідався про них щось пікантніше — саме це й примусило мене поставитися до власних справ легковажніше, вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.

Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогулянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чорними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору воронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями, — він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню — про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не зацікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов янгол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді й з'явилися красунь інспектор та його тінь, — ми спокійно й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна, інспектор вклонився наскільки міг гречніше, а графиня виразно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі. Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім Потоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба, я почув — графиня не змогла не виказати свого зворушення й фатально прорекла: