— Я в те не вірю, — сказав за моєю спиною твердий голос. — Історію про страшний суд вигадали ченці, сховавшись від світу в чорні печери. Не треба бути богом, щоб лихо сіяти, пане канцеляристо, досить бути для того дияволом. Бог не для суду йде, а для любові, для добра вселюдського й просвітлення великої світової Голови.

Його голос під кінець цього казання став навіть натхненний, і мені захотілося обернутися, щоб побачити обличчя цього захопленого дітвака. Але ні, я знав те обличчя, бачив його таким у корчмі, коли воно відбивало на собі сон.

— Знаєте, чого так рано вивів вас із хати? — спитав я, відчуваючи, що й сам починаю непотрібно хвилюватися. — Міг би поїхати без вас і не турбувати вашого ясного сну, але ще одне хотів би у вас спитати.

— Може, про крилатого коня? — стиха мовив Савич.

— Вгадали, пане Савичу. Кажуть, він з'являється тільки в оцій порі.

— Чи й про коня прийшов до вас універсал, щоб зловити його й відставити у гетьманські конюшні? — спитав дяк іронічно. — Збагатитися хочете, пане канцеляристе? До речі, не один уже за цим навідувався…

— Не було такого універсалу, — просто сказав я. — І я не такий дурний, щоб не розуміти, що на казку це подобає. Давню казку, що її придумали ще греки. Але чому переповідає цю книжкову легенду простий люд, який про греків нічого не знає, хіба що про ніжинських торговців і мандрівних сьогочасних дурисвітів.

— А греки, гадаєте, бачили того коня? — хитро спитав дяк.

— У греків це була уосібнена думка про творчість, — сказав я.

— Правильно, пане канцеляристо! — мовив спокійно дяк. — Чому ж гадаєте, що на нашій землі не може з'явитися такий кінь?

Мені знову захотілося повернутися до Савича. Знову мене пронизав той-таки здогад. Коли все, що я думаю, справдилося б, я, здається, зрозумів би рудівську таємницю.

— То це ви пустили ту казку між простий люд? — спитав я.

Дяк за моєю спиною розсміявся. Сміявся по-хлоп'ячому весело, аж подригувався, від чого мій кінь здивовано повернув до нас голову.

— А ви гадали, пане канцеляристо, що оце виїдемо ми на світанні і побачите того коня?

Він проказав це, мішаючи слова зі хлипами сміху.

— Місцеві пастухи начебто його бачили, — сказав я трохи невдоволено.

— Звісно, бачили, — сміявся й досі Савич. — Так само, як бачать чортів, хованців, перелесників та іншу нечисть.

Ми доїздили до школи. Дяк хвацько зіскочив з коня і став на ганку, широко всміхаючись.

— Доброї вам дороги, пане канцеляристо, — сказав він. — Завжди радий вас бачити і слухати. Зробили мені цієї осені свято…

Тоді й посів мене біс. Той, котрий влазить у серце і не дає людині бути до кінця доброю, той, котрий руйнує свято і нівечить найліпші людські казки. Той біс, що не дає людині підійматися над світом, а завжди клеїть її до землі. Я не мав би казати слів, що їх тоді вимовив, треба було мені змахнути пужалном і спокійно від'їхати в холодну просторінь рудівських полів. Але мій язик уже не належав мені, а рокові слова зіскочили з нього мимовільно.

— Я не встиг вам, пане дяче, сказати ще одне, — мовив я, повертаючись до Савича. — Про ще один універсал і знову-таки про того гаданого месію. Того чоловіка таки повісили між злодіяк, і ніякого чуда, пане дяче, через те не відбулося.

Тоді я й побачив: на Савичевому обличчі поступово вмирає усмішка. Стефанове лице в повному світлі ранку блідло й блідло і за мент стало такого ж кольору, як сиве волосся: зовсім неживого чоловіка перед собою побачив.

— Що з вами, пане дяче? — вигукнув я.

Але Савич не відповів. Дивився на мене випитими, розширеними і напрочуд сухими очима, і вуста його дрібно тремтіли.

Тоді не витримав я більше і не зміг дивитися на те старече і таки жалюгідне обличчя. Стьобнув коня, адже єдине, що мав, — утекти від цієї майже мертвої людини і з цього дивного села. Втекти геть від неймовірно розширених очей: на жаль, рудівську таємницю мені вдалося зрозуміти. Я і тікав від неї, від того несвітського, що вразило мене й переполошило, а в першу річ, від того, котрий хотів урятувати месію, а став призвідцею убивства не новітнього Іуди, а звичайного нещасного чоловіка.

Але найбільше мені захотілось утекти від жалюгідного себе; того, котрий хотів здобути приятеля, кохану й крилатого коня, а натомість став Петром утеклим п'ятим — це до нього вже виставила іржаві зуби рудувато-синя земля. Вже чатувала на мене, як і на всіх, хто палиться непогамованим духом і позбувається через те даху над головою. Он вона, та потвора розплющує сонні й голодні очі і повільно, але несхитно намацує свою жертву.

Я помчав їй назустріч, але в мені не було безвільної приреченості В мені не було й покори, і зважився я таки стати із тією потворою на герць. Хто зна, чи переможу в цьому вічному змаганні, але одне я знаю напевно: легко їй не дамся!

У 1849 році я закінчив перше відділення філософського факультету Київського університету одним із перших кандидатів і, певна річ, сподівався дістати посаду старшого вчителя з платнею чотириста карбованців у рік. Цей факт наповнював мене цілком зрозумілою урочистістю — саме з таким почуттям я пішов до правителя канцелярії учбового округу.

День видався погожий, і я йшов із поважним виразом на обличчі. Кілька разів змушений був скидати картуза й вітатися із знайомими: за час свого студентства встиг зіткнутися із багатьма. Не був компанійський, сходитися з людьми спонукає мене щось інше: із людей я любив витягувати, як п'явка зайву кров у хворого, історії, які з ними трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував я, — ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій, увесь світ — своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того світу — моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю власну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій: коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні добродійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням, утверджуєш у такий спосіб себе.

Тут, у Києві, я вже написав «Чорну книгу», в яку зібрав не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід, — їх набралося стільки, що грубий зошит списався до палітурок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею, кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі, живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полюбили. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої вдачі — ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш правильно.

Так от, «Чорна книга», яку написав я у Києві, згоріла нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, заснув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книгами, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парадна пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у піднебесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше жалкував — самотньо й незахищено мені без нього зробилося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода — своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими випробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здобуду матеріал для нової, можливо, достойнішої «Чорної книги» і свою втрату належно відшкодую.

Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому містилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Правитель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучерявленим волоссям — ховав у такий спосіб лисину — і з розумними примруженими очима. Його історію я звідав добре, саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи дивитися просто.