Андербері було містом невеликим, але влітку його запруджували автобуси з туристами — здебільшого приїздили американці. У своїх квітчастих сукнях і мішкуватих шортах вони неспішно гуляли містом і юрмилися на вузеньких вуличках, примружено роздивляючись карти й тицяючи на різні будівлі.

Окрім собору, в нас були ще ринкова площа з великим універмагом, безліч маленьких кав’ярень і один помпезний готель. На головній вулиці розташовувалися переважно малоцікаві крамниці, як-от: супермаркет, аптека й книгарня. Одначе там також був величезний універмаг «Вулворсиз».

У дитинстві «Вулворсиз» або «Вуллі», як усі його називали, був нашою найулюбленішою крамницею. Там було все, чого душа бажає. Довжелезні ряди з іграшками на будь-який смак — від великих і дорогих забавок до дешевого пластмасового дріб’язку, якого можна було накупити цілу тонну, та все одно залишалося достатньо решти, аби придбати ще трохи цукерок.

Там також працював лихий охоронець на ім’я Джимбо, якого ми всі боялися. Він був скінгедом, і подейкували, що під уніформою в нього сила-силенна татуювань і навіть величезна свастика на спині.

На щастя, свою роботу він виконував абияк. Більшість часу він тинявся без діла, курив надворі та витріщався на дівчат. А це означало, що кмітливі й моторні могли легко оминути увагу Джимбо, треба було тільки зачекати, поки щось його відволіче.

Того дня мені поталанило. Біля телефонної будки навпроти зібралася зграйка дівчат-підлітків. Було спекотно, тому вони були одягнені в шорти або коротенькі спідниці. Джимбо прихилився до кута крамниці, тримаючи двома пальцями запалену цигарку, і ледве не облизувався, роздивляючись дівчат, хоч вони були, може, на кілька років старші за мене, а йому, либонь, стукнуло вже тридцять, якщо не більше.

Я швиденько перетнув дорогу й прошмигнув до крамниці. Переді мною розкинулися її скарби. Ліворуч від мене були ряди цукерок і стелажі з іншими смаколиками. Праворуч стояли касети і платівки. Прямо попереду — відділ іграшок. Мене охопило радісне передчуття, та я не мав часу поласувати ним. Я не міг зволікати. Хтось із працівників міг помітити.

Я рішуче рушив до іграшок, ряд за рядом вивчаючи асортимент, обмірковуючи можливі варіанти. Занадто дороге. Надміру велике. Задешеве. Надто просте. А тоді я побачив її. Магічну пророчу кулю. Стівен Ґеммел мав таку.

Якось він приніс її до школи, і я тоді подумав, що це дуже крута штука. А ще я точно знав, що Гладкий Ґев не має такої кулі, тому мій подарунок буде особливим. До того ж на полиці вона була остання.

Я взяв її та роззирнувся. Потім, одним швидким рухом, я запхав її до наплічника.

Я неквапом рушив до цукеркового відділу. Наступна дія потребувала неабиякої мужності. Я майже відчував, як поцуплена куля обтяжує мого наплічника і з кожним кроком втискається мені в спину. Я схопив паперовий пакет і змусив себе якийсь час побродити поміж рядів із цукерками, повільно насипаючи зацукровані желейки у вигляді пляшечок коли, білих мишей і літаючих тарілок. Потому я пішов до каси.

Огрядна жінка з об’ємною кучерявою завивкою зважила цукерки і всміхнулася.

— Сорок три пенси, серденьку.

— Дякую.

Я видобув з кишені дріб’язок, полічив і передав касирці.

Вона взялася перераховувати і враз насупилася.

— Бракує одного пенні, серденьку.

— Ой.

Дідько. Я почав нишпорити по кишенях. У мене більше не було.

— Я, е-е-е, тоді покладу щось назад, — сказав я, зашарівшись. Мої долоні спітніли, а наплічник зробився страшенно важким.

Жіночка із завивкою глипнула на мене, а тоді подалася вперед і по-змовницьки підморгнула. Її повіки були помережані зморшками і скидалися на зім’ятий папір.

— Нічого страшного, серденьку. Вдамо, що я трішки помилилась.

Я схопив пакет із цукерками.

— Дякую.

— Ти ще тут? Хутенько біжи.

Мені не треба було повторювати двічі. Я миттю вибіг із крамниці на сонечко, минаючи дорогою Джимбо, що тільки-но докурював свою цигарку і навіть не глянув у мій бік. Я мерщій рушив вулицею, з кожним кроком набираючи швидкості. Я відчував, як усередині наростає тривожне й водночас радісне відчуття, адже мені вдалося, а тоді я кинувся бігти і пробіг майже всю дорогу додому, а з мого обличчя ні на мить не сходила придуркувата посмішка.

Я зробив це, і вже не вперше. Втішаю себе думкою, що в інших випадках я був не такою вже поганою дитиною. Я намагався бути добрим, не продавав своїх друзів і не робив ніяких капостей у них за спиною. Я навіть намагався слухатися маму з татом. І на свій захист додам, що ніколи не цупив грошей. Якби мені трапився чийсь гаманець, я повернув би його з усіма грошима (собі я б залишив хіба що сімейну фотокартку).

Я знав, що так чинити не можна, але, як уже казав, усі мають свої таємниці — щось таке, чого їм не слід робити (і вони добре про це знають), та все одно роблять. Моя таємниця полягала в тому, що я брав чужі речі — колекціонував їх. Та найприкрішим було те, що все пішло шкереберть саме тоді, коли я спробував одну з таких речей повернути.

День вечірки видався спекотним. Складалося враження, ніби всі дні того літа були спекотні, хоча я певен, що це тільки так здавалося. Я певен, що метеоролог — справжній, не такий, як мій тато — сказав би, що дощових, захмарених і геть похмурих днів теж не бракувало.

Але пам’ять — то дивна штука, та й час діти сприймають по-іншому. Три спекотні дні поспіль відчуваються як місяць безпросвітної спеки для дорослих.

Та в день народження Гладкого Ґева спека була неймовірна. Одяг прилипав до тіла, підігріті сонцем сидіння автівки обпікали шкіру, а асфальт був такий гарячий, що мало не топився.

— На такому сонці можна готувати й без мангала, — пожартував тато, коли ми вийшли з дому.

— Дивно, що ти не радиш нам узяти дощовики, — сказала мама, замкнула двері й кілька разів поторсала клямку, воліючи пересвідчитися, що їх справді замкнено.

Того дня вона була дуже гарна в простому блакитному сарафані й сандаліях-гладіаторах. Блакитний їй личив. Вона забрала гривку з обличчя і закріпила її невеличкою блискучою невидимкою.

Тато мав вигляд… як тато, у своїх звичних джинсових шортах, футболці з написом «Grateful Dead» і шкіряних сандаліях. Добре, хоч мама підрівняла його бороду.

Будинок Гладкого Ґева був одним з найновіших в Андербері. Вони поселились у ньому тільки торік. До того вони мешкали над пабом. Незважаючи на те що будинок був новісіньким, батько Гладкого Ґева розширив його, і прибудови не дуже пасували до оригінальної споруди, а масивні білі колони на ґанку нагадували про античну Грецію.

Того дня їх прикрасили десятками повітряних кульок із цифрою «12», а над дверима повішали великий плакат, на якому переливчастими літерами було написано: «З днем народження, Ґевіне».

Мама ще не встигла прокоментувати, пирхнути чи бодай натиснути на кнопку дзвінка, як двері відчинились і на порозі нас зустрів Гладкий Ґев у шортах зі строкатим гавайським малюнком, ядуче-зеленій футболці й піратському капелюсі.

— Вітаю, містере і місіс Адамс. Привіт, Едді.

— З днем народження, Ґевіне, — привітали ми його хором, а я замість «Ґевіне» ледь не бовкнув «Гладкий Ґеве».

— Барбекю на задньому дворі, — повідомив Ґев моїм батькам і вхопив мою руку. — Ходи, я покажу тобі фокусника. Він дуже крутий.

Гладкий Ґев казав правду. Фокусник дійсно був крутий. М’ясо теж було досить смачне.

Окрім того, ми грали в різні ігри, й ще було два відра з водою і водяні пістолети. Після того як Гладкий Ґев розкрив усі свої подарунки (і сказав, що магічна пророча куля просто крутезна), ми затіяли масову водяну битву з іншими дітьми з нашої школи. Надворі стояла така спека, що ми не встигали намокнути, як одразу ж висихали.

Десь посеред забави мені припекло до вбиральні. Усе ще трохи мокрий, я подався до будинку, минаючи батьків, котрі стояли невеликими групками, тримали в руках тарілки й потягували пиво з пляшок або вино з пластянок.

На загальний подив, батько Ніккі теж прийшов. Я чомусь думав, що священики не ходять на вечірки та й узагалі байдужі до розваг. Його колоратка[6] ясніла на сонці, тому його можна було побачити за милю. Я пригадую, як тоді подумав, що він, мабуть, знемагає від спеки. Може, тому він пив так багато вина.

Він говорив з моїми батьками, і це теж неабияк мене подивувало, адже вони не надто цікавилися релігією. Мама помітила мене і всміхнулась.

— Усе гаразд, Едді?

— Так, мамо. Все чудово.

Вона кивнула, але здалася мені невдоволеною. Минаючи їх, я почув, як мій тато сказав: «Не певен, що варто обговорювати це на дитячій вечірці».

У моїх вухах продзвеніла відповідь отця Мартіна: «Але ж ідеться про життя дітей».

Я нічого не второпав. Якісь дорослі балачки. До того ж мою увагу привернула інша людина. Знайома постать. Висока і худа, одягнена в темний одяг (навіть у таку страшенну спеку) і великого крислатого капелюха. Містер Геллоран. Він стояв у дальньому кінці саду, біля скульптури хлопчика, що дзюрив у купальню для птахів, і розмовляв із чиїмись мамами й татами.

Мені видалося трохи дивним, що батьки Гладкого Ґева запросили вчителя на синову вечірку, тим паче, що Геллоран іще навіть не почав викладати в нашій школі. Хто знає, може, вони хотіли показати, що йому тут раді. Такими вже вони були. А ще Гладкий Ґев якось сказав мені: «Моя мама старається знатися з усіма, щоб бути в курсі всіх справ».

Аж тут мене охопило те дивне відчуття, начебто за мною хтось спостерігав, і я побачив, як містер Геллоран озирнувся, запримітив мене й підніс руку. Я ледь підвів руку у відповідь. Я почувався ніяково. Може, ми разом і врятували Вальсову Дівчину, та він був учителем, а махати рукою вчителеві зовсім не круто.

Мовби прочитавши мої думки, містер Геллоран легенько кивнув і знову відвернувся. Із вдячністю — і то не лише через мій переповнений сечовий міхур — я швиденько перетнув задвір’я і крізь скляні двері заскочив до кімнати.